1.  Принцип підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки. Вітчизняний досвід ведення сільсько­господарського виробництва, рівно як і досвід розвинутих зарубіжних країн, переконливо засвідчує необхідність державного регулюван­ня аграрної сфери економіки. Це жодним чином не означає повернен­ня до адміністративної системи управління сільським господарством, характерної для аграрної економіки радянського періоду. Практика підтверджує потребу в державному регулюванні сільськогосподарсько­го виробництва. Державне регулювання аграрної сфери включає в себе комплекс заходів здійснення моніторингу стану виробництва сільсько­господарської продукції, прогнозування її обсягів, державного контро­лю та державної підтримки як безпосередніх товаровиробників, так і наукових розробок як основи інноваційного розвитку сільського гос­подарства. Центральним державним органом виконавчої влади, який здійснює функції державного регулювання, є Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики). Водночас чинне законодавство неповною мірою враховує потреби сільського господарства як у держав­ному регулюванні в цілому, так і у державній підтримці зокрема. Недо­статнім є і розмір державного фінансування аграрної сфери, яке здій­снюється з Державного бюджету України. Тому принцип підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки потребує подальшого розвитку і втілення у відповідних нормативно- правових актах.
2.  Принцип забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства. Інноваційний розвиток передбачає широке й постійно зростаюче застосування у сільському господарстві досягнень інтелек­туальної (науково-технічної) діяльності. Це стосується запровадження новітніх наукових розробок у всі сфери сільськогосподарського вироб­ництва: селекцію й насінництво; створення нових високопродуктивних і ергономічних засобів виробництва; розробку і запровадження сучас­них високоефективних технологій вирощування, переробки та збері­гання одержуваної сільськогосподарської продукції тощо.

До стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначених ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями інновацій­ної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р., включено й високотехно- логічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості. На жаль, ця норма не містить навіть приблизного переліку складових цього напряму розвитку сільськогосподарської сфери. Водночас одним із середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначених п. 4 ст. 8 зазначеного Закону, є розвиток генно-інженерних технологій, генетично модифікованих культур та організмів (ГМО). Поряд з цим, щодо застосування генетично модифікованих організмів як у науковій, так і у періодичній літературі склалася досить неодно­значна думка, яка загалом зводиться до можливості існування потен­ційної загрози здоров´ю людини та генофонду нації в цілому.

Таким чином, принцип забезпечення інноваційного розвитку сіль­ського господарства попри його прогресивність і нагальність ще не одер­жав належного впровадження у систему чинного аграрного законодав­ства.

8. Принцип пріоритетності соціального розвитку села. Найгост- рішими проблемами на селі нині є відсутність мотивації до праці, бід­ність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. З метою надан­ня пріоритетності соціальному розвитку села постановою Кабінету Мі­ністрів України від 19 вересня 2007 р. за № 1158 було затверджено «Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року». Розвиток соціальної сфери села та сільських територій передбачається здійснити за рахунок: забезпечення впровадження со­ціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвитку під­приємництва і розв´язання проблем зайнятості на селі; розвитку транс­портного сполучення та зв´язку; удосконалення інженерної інфраструк­тури; розвитку житлового будівництва та комунального господарства; розвитку освіти, медичного обслуговування і культурно-дозвільної ді­яльності в сільській місцевості; збереження і розвитку традиційної культури регіонів; поліпшення побутового обслуговування сільського населення; розвитку фізичної культури і спорту на селі, торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості; державної під­тримки розвитку депресивних сільських територій; удосконалення си­стеми управління розвитком сільських територій.

Водночас, незважаючи на зовнішню закріпленість принципу пріо­ритетності соціального розвитку села у нормативно-правовій базі чин­ного аграрного законодавства, механізм фактичного втілення цього принципу поки що відзначається декларативністю.

1. Принцип екологізаціїсільського господарства. Сучасне вироб­ництво сільськогосподарської продукції неможливе без застосування широкого спектра токсичних речовин хімічного чи біологічного похо­дження, які містяться у мінеральних добривах, засобах захисту рослин, засобах догляду за тваринами, відходах тощо. Потрапляючи через про­дукти харчування до організму людини ці речовини можуть спричини­ти серйозні масові отруєння, алергічні та хронічні захворювання. Так само небезпеку становить потрапляння хімічних речовин у навколиш­нє природне середовище — ґрунт, воду, атмосферне повітря, надра, рос­лини і організм тварин. Малодослідженою, але від того не менш небез­печною є й проблема неконтрольованих мутацій рослин і тварин під час потрапляння у навколишнє середовище генетично модифікованих організмів. Все це вимагає спрямовувати сучасне аграрне виробництво у напрямі екологізації штучних і природних виробничих факторів.
2.  Принцип гарантованості захисту прав сільськогосподар­ських товаровиробників. В умовах розбудови ринкових відносин у аграрному секторі економіки України важливого значення набуває не­обхідність і дієвість державних гарантій захисту майнових, трудових, членських прав сільськогосподарських товаровиробників, а також їх прав на соціальний розвиток сільських територій. Це гарантування прав на: природні ресурси, зокрема землю; вільний вибір підприємни­цької діяльності у сільському господарстві; працю, достойну оплату і охорону праці; вибір професії та роду трудової діяльності; підготовку і перепідготовку відповідно до суспільних потреб; захист від безробіт­тя і соціальний захист; одержання кваліфікованої юридичної допомоги тощо. Все це вимагає забезпечення процедури належного судового за­хисту прав селян, що ґрунтується на наданні пріоритету правам і сво­бодам людини над правами держави.
3.  Принцип постійного удосконалення механізму правового ре­гулювання аграрних відносин. Сьогодні підвищення якості механізму правового регулювання аграрних відносин стає можливим лише за ра­хунок удосконалення відповідного аграрного законодавства. Цей про­цес полягає у створенні найвідповіднішого механізму законодавчого регулювання стану нинішніх аграрних відносин, виходячи з їх особли­востей. Аграрні відносини як динамічніші, гнучкіші у своєму розвитку вимагають постійного пристосування до них приписів аграрного зако­нодавства. Тому процес удосконалення полягає у взаємному узгоджен­ні параметрів цих двох систем. Найоптимальнішим напрямом удоско­налення законодавства, що врегульовує аграрні відносини, є його си­стематизація шляхом кодифікації.
4.  Принцип запозичення позитивного досвіду правового регу­лювання аграрних відносин зарубіжними країнами. Нині спостеріга­ються світові тенденції інтеграції економічних систем окремих країн до єдиної світової економічної системи у контексті глобалізаційних цивілізаційних процесів. Не є винятком і аграрний сектор економіки

України. Так, 10 квітня 2008 р. Законом України за № 250-УІ було ра­тифіковано Протокол про вступ України до Світової організації тор­гівлі (СОТ). Звичайно, правила міжнародної торгівлі, яких необхідно дотримуватися Україні як члену СОТ, не є аграрно-правовими. Водно­час для вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції, які виробляють її для продажу на експорт, діють стандарти країни-імпор- тера, яка є членом СОТ. Ці стандарти є частиною аграрного законодав­ства зазначених країн, яких необхідно дотримуватися, адже інакше у разі невідповідності продукції насамперед вимогам до якості й безпеч­ності, остання реалізації не підлягатиме. Тому аграрне законодавство країн—членів Світової організації торгівлі потребує детального вивчен­ня, а все краще й прийнятне у ньому доцільно рецепіювати до вітчиз­няного аграрного законодавства. Україна обрала незворотній курс на вступ до ЄС, що також вимагає вивчення і запозичення досвіду право­вого регулювання аграрних відносин. Наприклад, цікавим є досвід Франції у створенні Аграрного кодексу. Нарешті, слід постійно зверта­тися до досвіду розвитку аграрного права країнами СНД, системи пра­ва яких мають однакове походження з вітчизняною, а також які є най­ближчими у спробах подолати наслідки падіння рівня сільськогоспо­дарського виробництва.