Оригінали довіреностей, виписок із протоколу, ордерів, до­говорів або засвідчені підписом судді копії з них, а також за­свідчені підписом судді копії документів законних представни­ків (паспортів, свідоцтв, посвідчень, виписок із протоколів гро­мадських організацій тощо) приєднуються до справи.

Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­важення представника і були посвідчені у інших державах, по­винні бути легалізовані органами Міністерства закордонних справ України. Легалізація передбачає: а) підтвердження дійс­ності оригіналів офіційних документів або засвідчення справж­ності підписів посадових осіб; б) встановлення їх відповідності законам України або законам держави перебування диплома­тичного представництва чи консульської станови України. Консульська легалізація здійснюється, якщо інше не встанов­лено міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України.

4.5. Особи, які сприяють адміністративним провадженням

Незважаючи на значні відмінності проваджень у сфері уп­равління, адміністративного судочинства та адміністративно-деліктних, як особи, які сприяють адміністративним прова­дженням, виступають: свідок; експерт, спеціаліст, перекладач.

Свідок як учасник адміністративного процесу відіграє важ­ливу роль у з´ясуванні обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення справи. Як свідок у адміністративній справі може бути викликана кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню у даній справі.

У провадженнях у сфері управління та адміністративно-де­ліктних провадженнях законодавець не обмежує будь-якими формальними ознаками коло осіб, які можуть бути свідками (ст. 272 КУпАП, ст. 371 МК України). Як свідки можуть бути опитані: а) особи, що знаходяться в родинних стосунках з осо­бами, які беруть участь у справі; б) особи, які пов´язані стосун­ками підлеглості по службі; в) потерпілий; г) поняті, які були присутні при особистому огляді і огляді речей; ґ) неповнолітні і навіть малолітні особи, оскільки законом не передбачено для свідків обмежень за віком. Зазвичай опитування таких осіб і оцінка свідчень здійснюються з урахуванням віку, рівня інте­лектуального розвитку, здатності сприймати обставини, що ма­ють значення для справи, стану здоров´я. Отже, законодавець закріплює досить широке коло осіб, які можуть бути опитані як свідки.

Натомість у провадженнях з адміністративного судочинства законодавець дещо по-іншому формує коло свідків. Статтею 65 КАС України передбачається, що як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з´ясувати у справі. Проте не можуть бути допитані як свідки:

1. недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебува­ють на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади давати з цього приводу показання;
2. представники в судовому процесі, захисники у кримі­нальних справах — про обставини, які стали їм відомі у зв´язку з виконанням функцій представника чи захисника;
3. священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
4. професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;
5. інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

Як бачимо, законодавець вводить деякі формальні ознаки, що обмежують значну кількість осіб бути допитаними як свід­ки. Ці ознаки характеризуються обмеженнями: по-перше, за правосуб´єктністю осіб, які не можуть залучатися як свідки; по-друге, за метою забезпечення охорони таємниці обставин, що стали відомі у зв´язку з: виконанням функцій представника чи захисника; сповіддю віруючих; обговоренням питань у на-радчій кімнаті щодо ухвалення судового рішення.

Виходячи із першого, — обмеження за правосуб´єктністю осіб, — не можуть бути допитані як свідки недієздатні фізичні особи, дає підстави вважати, що в адміністративному судочин­стві, на відміну від інших проваджень, неповнолітні не можуть бути свідками, оскільки вони не володіють певним обсягом дієздатності.
 

На перший погляд, здається логічним, адже сфера публіч­них відносин може не завжди адекватно усвідомлюватися не­повнолітніми. Однак, враховуючи, що неповнолітні в певних випадках є суб´єктами адміністративно-матеріальних та ад­міністративних процесуальних відносин, а також те, що зако­нодавцем окремо не встановлено обмеження за віком, свідком може бути і неповнолітня особа.

Щодо інших обмежень кола осіб, які можуть бути допитані як свідки, то вони встановлені законодавцем, виходячи із цивілізованих, гуманістичних принципів розгляду і вирішення адміністративних справ, які слід також започатковувати в про­вадження в сфері управління та адміністративно-деліктних провадженнях, а також можливість відмови від дачі показань щодо себе, членів сім´ї чи близьких родичів. Перелік членів сім´ї та близьких родичів наведено в ч. 3 ст. 65 КАСУ. Це пев­ним чином конкретизує коло цих осіб, що має велике приклад­не значення.

Основним обов´язком свідка є те, що він повинен з´явитися до суду, органу (посадової особи), у провадженні яких перебу­ває адміністративна справа, в зазначений час і дати правдиві показання, пояснення, повідомити все відоме йому у справі та відповісти на поставлені запитання. У разі неможливості при­буття за викликом суду свідок зобов´язаний завчасно повідоми­ти про це суд. У разі нез´явлення свідка до судового засідання суд може вирішити питання про привід свідка (ст. 272 КАС України) та у порядку злісного ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, особа може бути притягну­та до адміністративної відповідальності (ч. 1 ст. 1853 КУпАП) у вигляді накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або застосування ад­міністративного арешту на строк до 15 діб. Отже, досить суттєві заходи примусу існують щодо з´явлення до суду свідка в ад­міністративно-судочинних провадженнях.

Водночас обов´язковість з´явлення свідка до органу (поса­дової особи), у провадженні яких знаходиться адміністративна справа, у провадженнях у сфері управління та адміністративно-деліктних провадженнях ніяким примусом не забезпечена, за­конодавець розраховує на високу правосвідомість свідка. Вва­жаємо, якщо не застосовувати заходи стягнення (покарання) (та і не потрібне це), то хоча б примусовий привід свідка до органів (посадових осіб), що розглядають і вирішують ад­міністративні справи у провадженнях у сфері управління та ад­міністративно-деліктних провадженнях, не завадив би. Це пев­ною мірою сприятиме всебічному, повному, об´єктивному та законному розгляду справи.

У адміністративному судочинстві передбачена також і кримінальна відповідальність за відмову від давання показань чи завідомо неправдиві показання (статті 384, 385 КК України), що, мабуть не потрібно започатковувати у провадженнях у сфері управління та адміністративно-деліктних провадженнях.

Експерт — це особа, яка сприяє розгляду справи. Експер­том може бути призначена особа, яка має необхідні знання, здатна шляхом дослідження матеріальних об´єктів, явищ і про­цесів дати висновок із питань, що виникають під час розгляду справи. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає ви­могам, встановленим Законом України «Про судову експерти­зу» та підзаконними актами щодо кваліфікаційних класів судо­вих експертів, державних реєстрів судових експертів, положень про експертно-кваліфікаційні комісії та ін.

Головним обов´язком експерта є проведення повного, нау­ково обґрунтованого дослідження та надання об´єктивного письмового висновку щодо поставлених йому запитань. У разі необхідності експерт повинен за викликом суду з´явитися в су­довому засіданні та надати відповідні роз´яснення щодо вис­новку і відповідей на поставлені запитання. У разі неявки екс­перта в суд щодо нього може бути застосовано примусовий привід (ст. 272 КАСУ) або притягнення до адміністративної відповідальності (ст. 1853 КУпАП).

Експерту заборонено: а) збирати за власною ініціативою матеріали для проведення експертизи; б) спілкуватися з особа­ми, які беруть участь у справі; в) розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв´язку з проведенням експертизи; г) пові­домляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи; ґ) передоручати проведення експертизи іншій особі.

Експерт має право на: а) відмову від даного висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов´язків; б) оплату виконаної роботи та компенса­цію витрат, пов´язаних із проведенням експертизи. Завідомо неправдивий висновок, відмова без поважних причин від вико­нання покладених на нього обов´язків тягне за собою кримі­нальне покарання, передбачене статтями 384, 385 Криміналь­ного кодексу України.

Спеціаліст — це фахівець у якійсь певній галузі, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення проце­суальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Поняття «спеціаліст» в адміністративно-деліктних прова­дженнях не визначене, а отже, його послугами органи (поса­дові особи) під час розгляду адміністративної справи користу­ватися не можуть, оскільки ними розглядаються справи, в яких вони є фахівцями відповідного рівня.

Спеціаліст залучається до участі в адміністративному про­цесі за ухвалою суду для надання безпосередньої допомоги (фо­тографування, складання схем, планів, креслень, вибір зразків для експертизи та ін.). Він зобов´язаний прибути за викликом суду чи уповноваженого суб´єкта відповідати на задані запитан­ня, давати усі консультації та письмові роз´яснення, звертаючи увагу на характерні обставини чи особливості доказів.

Допомога спеціаліста стосується не правових питань, а лише надання суду (уповноваженому суб´єкту) технічної допомоги.

Головним обов´язком спеціаліста є те, що він повинен з´явитися за викликом суду та відповідати на поставлені запи­тання. У разі нез´явлення може бути застосовано примусовий привід (ст. 272 КАСУ). Процесуальні обов´язки спеціаліста за­кріплені у ст. 67 КАСУ. Щодо спеціаліста в законодавстві не встановлено юридичної відповідальності.

Перекладач — це особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, адміністративне провадження, та іншою мовою, знання якої обхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу. Перекладача­ми є також особи, які володіють технікою спілкування з глухи­ми, німими чи глухонімими (сурдоперекладачі).

Перекладач призначається ухвалою суду в адміністративно-судочинних провадженнях або рішенням уповноваженого суб´єкта, органу, посадової особи — в адміністративно-проце­суальних та адміністративно-деліктних провадженнях, у про­вадженні яких перебуває адміністративна справа за клопотан­ням особи, яка бере участь у справі.