Разом із тим, в юридичній літературі й на сьогодні вітчиз­няні дослідники в багатьох працях спираються на здобутки ра­дянського періоду, механічно репродукують наукові позиції «широкого» розуміння адміністративного процесу, невиправда­но розширюючи обсяг його предмета, включаючи в систему ад­міністративних проваджень різнопорядкові явища правової дій­сності. За влучним висловом В. Б. Авер´янова, адміністративний процес стає «безрозмірним», що позбавляє це поняття конкрет­но визначеного змісту1. Це свідчить про недостатнє усвідомлен­ня багатьма авторами нової ідеології права, його філософії, щире
 

копіювання ними без всебічного порівняльного аналізу наукової думки вчених Російської Федерації, правова система якої, до речі, значно відрізняється від правової системи України.

Дивно, але факт, що деякі автори підручників, навчальних посібників та монографій до адміністративного процесу відно­сять провадження про прийом студентів до вузу1, дисциплінар­ні провадження стосовно студентів вищих навчальних закладів2, вирішення окремої думки члена Центральної виборчої комісії України3, застосування дисциплінарних стягнень до учнів про­фесійно-технічного навчального закладу; до осіб, узятих під варту і засуджених4, атестаційні провадження тощо. Методична необґрунтованість такого підходу призводить до введення в по­нятійний апарат правової системи непереконливих аргументів та визначень.

1 Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Га-ращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер,

2005. — С. 212.

2 Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківа-лова. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — С. 280.

3 Кузьменко О. В. Гуржій Т. О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник / За ред. О. В. Кузьменко. — К.: Атіка, 2007. — С. 7.

4 Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Моно­графія. — К.: Атіка, 2005. — С. 268; Адміністративне право України: Під­ручник / За заг. ред. С. В. Ківалова. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — С. 256—280; Кузьменко О. В., Гуржій Т. О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник / За ред. О. В. Кузьменко. — К.: Атіка, 2007. —

С. 302—374.

Можливо, це було б зрозумілим за радянських часів, коли будь-який керівник уособлював представника влади — держав­ну адміністрацію. Процес завжди асоціюється з державно-влад­ними повноваженнями, а як бути з підприємствами, заклада­ми, установами інших форм власності, крім державних. Звісно, управлінські відносини на цих підприємствах, зокрема устано­вах, теж існують, але не у формі виконавчо-розпорядчої діяль­ності. Адже там не здійснюються державно-владні повнова­ження, і одне соціально-правове явище — дисциплінарна від­повідальність, врегульована нормами трудового права (будь-яка дисципліна — військова, службова, виконавча — це сфера тру­дових відносин), не може розглядатися за подвійними стандар­тами — це по-перше. По-друге, якщо ми відносимо до ад­міністративного процесу дисциплінарне провадження, то за логікою потрібно відносити до нього і провадження з прийому на роботу та звільнення, призначення на посаду, переведення, підвищення на посаді та інші, що буде звичайнісіньким абсур­дом. По-третє, не можна відносити суспільні відносини, врегу­льовані нормами однієї галузі права, до предмета іншої галузі права. Тому, на наше глибоке переконання, дисциплінарні провадження аж ніяким чином не належать до адміністратив­ного процесу, якщо навіть вони здійснюються за дисциплінар­ними статутами, положеннями, законами, що регулюють про­ходження державної служби, тощо. Адже суб´єктами дисциплі­нарних правопорушень є особи, які знаходяться у службовому чи трудовому підпорядкуванні, а відповідно, має бути пору­шення службового чи трудового розпорядку, а не встановлено­го порядку управління, за порушення якого передбачена ад­міністративна або дисциплінарна відповідальність.

Затверджуючи дисциплінарні статути, положення, правила, законодавець прямо вказує на дисциплінарну природу відно­син, їх підпорядкування і регулювання процесуальним інститу­том трудового права. Державна служба, служба в Збройних Си­лах України, МВС, СБУ — це особлива форма суспільно ко­рисної праці, і правове регулювання її відбувається за допомогою спеціальних нормативних актів, в основу яких покладено прин­ципи, форми і методи законодавства про працю. Дисциплінар­на відповідальність, а відповідно, й дисциплінарні провадження осіб, узятих під варту, засуджених до позбавлення волі, поміще­них у дисциплінарні батальйони, регламентується Криміналь­но-виконавчим кодексом України (статті 68, 69, 71, 82, 132 та ін.) і є сферою кримінально-виконавчого процесу і відповідної, визнаної науковцями, галузі права, а не адміністративного.

Розгляд спорів щодо прийняття громадян на публічну служ­бу, її проходження та звільнення з неї (п. 2 ч. 1 ст. 17 КАСУ) зовсім не належить до дисциплінарних проваджень, а правовий спір виникає з приводу протиправних дій чи бездіяльності ор­гану владних повноважень і оскаржуються саме ці дії, а не ви­рішуються спори у сфері трудових відносин.

1 Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Мо­нографія. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 374.

Не належать до адміністративних проваджень і виконавчі провадження, оскільки, як зазначає В. К. Колпаков, виконавче провадження, організаційно і нормативно виокремлено у само­стійний юридичний інститут виконавчого провадження1. Логі­ка діалектико-правового підходу до розгляду досліджуваної проблеми ставить виконавче провадження у площину правово-
 

го регулювання суспільних відносин за схемою: норми ма-теріального—процесуального—виконавчого права, тобто пра­вове регулювання; вирішення справ; виконання рішень. Пору­шення цього правила невідворотно призведе до визнання виконавчого-кримінального, виконавчо-господарського, вико­навчо-цивільного та виконавчо-адміністративного проваджень.

Ствердження С. В. Щербак, що виконавче провадження пе­ребуває у сфері дії адміністративного процесу, на підставі того, що Державна виконавча служба входить до структури Мініс­терства юстиції України з усіма наслідками за ознаками органа виконавчої влади1, не виглядає цілком незаперечним. Адже Дер­жавний департамент України з виконання покарань — теж ор­ган виконавчої влади зі спеціальним статутом, але виконавчо-виправні правовідносини складають окрему галузь права.

Державна виконавча служба забезпечує виконання рішень юрисдикційних органів не тільки у сфері виконавчо-розпоряд­чої діяльності, а й у сферах цивільно- та господарсько-право­вих відносин публічного і приватного характеру. В цьому зв´язку місце виконавчого провадження в системі процесуаль­них відносин визначається, щонайменше, як самостійний юри­дичний інститут у системі виконавчих правовідносин.

Дискусійним залишається віднесення до адміністративного процесу проваджень за зверненням громадян. Як зазначалося раніше, звернення громадян є одним із винятків, коли в ад­міністративно-процесуальних відносинах виступає непубліч-ний суб´єкт права. Це вдалий винахід правлячої політичної сили тотального доносу зразка 1968 р.2, щоб підтримати міф про ефективність радянської системи управління, де всі питан­ня вирішуються шляхом звернення громадян до органів влад­них повноважень, громадських, профспілкових організацій тощо, тільки не до суду.

1 Щербак С. В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого про­вадження в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 7—8.

2 О порядке рассмотрения предложений, заявлений и жалоб граждан: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 12 апреля 1968 г. (с изм. и доп. от 4 марта 1980 г., 2 февраля 1988 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1968. — № 17. — Ст. 144; 1980. — № 11. — Ст. 192; 1988. — № 6.

— Ст. 94.

Звернення громадян за усіма ознаками належить до ад­міністративних проваджень. Але згідно зі ст. 1 Закону України від 2 жовтня 1996 р., який, до речі, є удосконаленим варіантом зазначеного Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня

1968 р., громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об´єднань грома­дян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповід­но до їх функціональних обов´язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Надання права звернення з пропозиціями, заявами та скар­гами до громадських організацій, власників підприємств, уста­нов, закладів, засобів масової інформації незалежно від форм власності законодавець фактично дозволив непублічним суб´єктам права, в тому числі й іноземним громадянам та осо­бам без громадянства, оскільки за чинним законодавством вони можуть бути суб´єктами власності, вирішувати питання адміністративно-процесуального характеру, що породжує пев­ний сумнів щодо віднесення цих проваджень до адміністратив­них, у яких за суб´єктивним складом обов´язковою ознакою однієї із сторін має бути орган владних повноважень. Крім цьо­го, звернення громадян до професійних спілок, громадських організацій, власників підприємств у значній кількості випад­ків відбувається з питань, пов´язаних із вирішенням сімейних та побутових проблем, які публічних відносин майже не торка­ються.

1 Кузьменко О. В., Гуржій Т. О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник / За ред. О. В. Кузьменко. — К.: Атіка, 2007. — С. 175.

Як убачається з аналізу наукових та нормативних джерел, не належать до адміністративного процесу провадження з діло­водства, яке за своїм призначенням спрямоване на документу­вання управлінської інформації та роботу із службовими доку­ментами. Діловодство є важливішим засобом керування в уста­нові, закладі, підприємстві і виконує управлінську функцію, а не процесуальну. Не належать до адміністративного процесу так звані облікові провадження1. Облік — це функція управлін­ня. Здійснення відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування обліку військовозобов´язаних, міг­рантів, іноземців та осіб без громадянства, безробітних грома­дян, ветеранів праці, учасників бойових дій, платників подат­ків, постраждалих унаслідок катастрофи на ЧАЕС та від інших аварій техногенного характеру, психічно хворих осіб, осіб, хво-
 

рих на туберкульоз, ВІЛ-інфікованих тощо є обов´язком від­повідних органів і становить управлінську діяльність, а не ви­рішення і розгляд адміністративних справ.

Отже, такий підхід до класифікації адміністративних про­ваджень певним чином дозволяє вибудувати відповідну складо­ву адміністративного процесу і систему адміністративного про­цесуального права як галузі правової системи України. Хоча немає сумніву, що з´являться певні заперечення.