Проблема взаємодії таких категорій як інформація і державна політики останнім часом набуває виключної актуальності для будь-якої держави, що намагається відповідати викликам сучасного світу. Розуміння важливості цієї проблеми, наприклад, підкреслювалось в проекті Концепції реформування політичної системи України, яку було розроблено у 2001 р. згідно відповідного Розпорядження Президента України [286] і представлено для обговорення на науково-практичній конференції "Нові політичні реалії на рубежі тисячоліть". В проекті Концепції, зокрема підкреслювалось, що світовий досвід свідчить про те, що політичні зміни можливі лише у тісному зв'язку з інформаційними, а жоден політичний проект не буде мати успіху, якщо йому не передуватиме відповідна інформаційна підготовка на принципах достовірності і свободи функціонування інформації.

В Концепції визначається, що інформація є стратегічним ресурсом розвитку цивілізації, і через це "Україна не має права не використовувати повною мірою переваги інформаційної революції для модернізації усіх сфер суспільних відносин і, зокрема, політичних. В умовах становлення інформаційного суспільства традиційна організація соціуму дедалі помітніше поступається місцем випереджаючим модернізаційним проектам (виділено нами - Б.К.). Відбувається перерозподіл влади від консервативних структур до центрів регулювання інформаційними потоками. Внаслідок чого різко зріс політичний вплив засобів масової інформації та комунікаційних каналів. Інформатизація та комп'ютери стали дієвим важелем політичних реформ"[147, 27 - 28].

Таким чином, мова йде про взаємний вплив інформаційного та політичного розвитку суспільства, в результаті якого змінюються, методи, способи реалізації політики сучасної держави, і що не менш важливо змінюються самі цілі державної політики, які стають в більшій мірі орієнтованими на розвиток та динаміку.

В процесі свого розвитку державна політика набуває цілого ряду характеристик, схожих з характеристиками самої інформації: це і охоплення всіх аспектів діяльності суспільства, і здатність до всепроникнення, і здатність копіюватися і дублюватися багато разів тощо.

Держава, в арсеналі якої є величезний набір засобів впливу на суспільні відносини в інформаційній сфері, цілком природно повинна виступати головним суб'єктом політики інформаційної безпеки. Якщо розглядати інформаційну безпеку як певні умови, параметри і характеристики інформаційних процесів, що відбуваються в інформаційній сфері держави, то саме держава має можливість за допомогою нормативно-правового регулювання визначити єдині, загальнообов'язкові стандарти інформаційних процесів, що відповідають уявленням про безпеку тих сил, що здійснюють політичну владу в цій державі. Зазначені уявлення стають основою державної політики інформаційної безпеки і уособлюються у відповідних нормативно-правових актах. Рівень інформаційної безпеки залежить не лише від цілей відповідної державної політики, а й від її змісту.

Зростання ролі інформаційних факторів в державній політиці відбувається паралельно з інформатизацією самого суспільства. Один з видатних представників державознавства Олівер Тоффлер взагалі тлумачить владу як набір інструментів, за допомогою якого вона здійснюється. При цьому підкреслює, що з трьох її компонентів: сили, багатства та знання (інформації), у сучасному суспільстві на домінуючі позиції виходить саме третій інформаційний компонент [309].

Однією з основних ознак сучасної державної влади є її інформаційно-інтелектуальний характер, що проявляється у певних її характеристиках:

а)      будь-які процеси організації вимагають інформаційного забезпечення, наявності повних і достовірних відомостей про об'єкт та середовище, в якому той перебуває;

б)      інформація забезпечує життєздатність влади, її стійкість;

в)      інформація виступає як ефективний засіб формування інтелектуального потенціалу держави;

г)       інтелект (розум, знання) є головною основою процесу реалізації влади, без знань неможливо раціоналізувати і цілеспрямовано здійснювати політику.

Виходячи з цього перед державною політикою інформаційної безпеки ми можемо поставити дві вимоги.

По-перше, до цілей державної інформаційної політики повинні бути включені елементи інформаційної безпеки, тобто цілі, досягнення яких забезпечить такий стан інформаційної сфери, який буде адекватним сучасним вимогам та уявленням про інформаційну безпеку.

По-друге, самі інформаційні компоненти державної політики повинні мати характеристики, адекватні сучасним викликам інформаційній безпеки.

Сам процес виділення основних векторів безпеки державної інформаційної політики є досить складним, оскільки при сучасних темпах розвитку інформаційних відносин і тій всепроникаючій ролі, яку ці відносини відіграють у державному житті, досить важко відділити проблеми інформаційної безпеки від проблем економічної, військової, громадської безпеки тощо. Ми вже відзначали, що сфера інформаційної безпеки знаходиться на перехресті сфер двох державних функцій: інформаційної функції та функції захисту національної безпеки.

Серед виділених нами трьох основних векторів інформаційної безпеки держави, найбільш простими для аналізу з правової точки зору є питання захисту та обмеження обігу інформації та захисту інформаційної інфраструктури. Оскільки ці два напрямки реалізуються щодо вже існуючої системи суспільних відносин в інформаційній сфері. Але, на нашу думку, не менш важливим є і ще один вектор, який є предметом аналізу в даному підрозділі. Цей вектор обумовлюється так званою прогностичною функцією політики, яка полягає в прогнозуванні динаміки та перспектив розвитку інститутів і процесів, зміни суспільних відносин та моделюванні механізму таких трансформацій.

Тобто ефективна державна політика повинна бути спрямована, в першу чергу, на розвиток. Її регулятивні інструменти повинні бути орієнтовані не лише на існуючі суспільні відносини, але й на ті, що виникнуть у майбутньому. Ця тенденція бере початок ще з Н. Макіавелі, який підкреслював, що "…мудрі князі повинні мати на увазі не лише теперішні труднощі, але й майбутні та зі всією енергією вживати заходи щодо останніх. Бо, якщо передбачити їх заздалегідь, то неважко буде боротися з ними"[204, 14].

Згідно вже загаданої нами Концепції реформування політичної системи України, головною метою державної інформаційної політики повинен бути захист національних інтересів і забезпечення подальшого розвитку дійсно незалежних, демократичних мас-медіа, впровадження новітніх інформаційних технологій, зростання їх ролі у політичному житті суспільства. Основними напрямами державної інформаційної політики визначаються:

• забезпечення конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері;
• якісне інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;
• перетворення виробництва інформаційної продукції та послуг на потужний чинник економічного і духовного зростання України;
• збереження власної культурної ідентичності за умов посилення процесів глобалізації;
• інтеграція України до світового інформаційного простору;
• забезпечення захисту інформаційного простору України від негативного внутрішнього та зовнішнього впливу;
• модернізація інформаційної інфраструктури;
• розвиток інформаційних, телекомунікаційних технологій;
• ефективне формування і використання національних інформаційних ресурсів і забезпечення широкого вільного доступу до них;
• створення необхідної нормативно-правової бази побудови інформаційного суспільства [147, 28 - 29].

Безумовно, що одним з головних факторів впливу на інформаційний розвиток України є на сьогодні і залишатимуться у майбутньому світові процеси глобалізації. Темпи цих процесів дають підстави говорити, що "сьогодні, буквально на наших очах здійснюється найбільш грандіозна революція в історії цивілізації - глобальна революція, результатом якої і стане перехід до глобального інформаційного суспільства"[131].

Слід також враховувати, що Україна неодноразово наголошувала на своєму бажанні інтегруватися до європейських та загальносвітових структур і процесів, в тому числі і в інформаційній сфері. Виходячи з цього, однією з найбільших загроз інформаційній безпеці України на найближчий період слід вважати явище, яке було сформульовано М. Кастельсом як "технологічний розвиток, що виключає", тобто розвиток, що призводить до так званого соціального виключення певних суспільних верств та територій з нової, глобальної системи інформаційних зв'язків та економічних відносин [122, 23]. Ціла низка факторів, як то технологічне відставання, економічні негаразди, зовнішньополітичні проблеми можуть привести до того, що Україна буде виключена із загальносвітових інформатизаційних процесів.

Адже, як зазначалося на семінарі, який проводився наприкінці 2001 р. у Російській академії наук, "здатність розвинутих країн до інтеграції нових членів до "золотої" спільноти не безмежна", і тому розрив між постіндустріальним світом і рештою країн має якісний характер і буде відтворюватися у майбутньому, а скорочення цього розриву неможливе "без підпорядкування постіндустріальним лідерам, лаштування під західні структури і відмови в тій чи іншій мірі від політичного суверенітету"[288].

З огляду на подібні обставини питання інтеграції України у глобальні інформаційні процеси напряму залежить від темпів інформатизації в самій Україні при обов'язковому урахуванні чинників безпеки. Ключовим нормативно-правовим актом в цій сфері є Національна програма інформатизації України.

Згідно положень Розділу ІІІ Концепції національної програми інформатизації, "державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому"[79].

Нормами ст. 5 Закону "Про Національну програму інформатизації"[83] визначено, що головною метою цієї Програми є створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Програма спрямована на вирішення таких основних завдань:

• формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації;
• застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України;
• формування системи національних інформаційних ресурсів;
• створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг;
• інтеграція України у світовий інформаційний простір.

Окрема увага приділяється безпосередньо проблемам інформаційної безпеки в процесі виконання Національної програми інформатизації. Зокрема у п. 3 Розділу VI Концепції Національної програми інформатизації передбачено, що результатом виконання Національної програми інформатизації буде "комплект нормативних документів з усіх аспектів використання засобів обчислювальної техніки для оброблення та зберігання інформації обмеженого доступу; комплекс державних стандартів із документування, супроводження, використання, сертифікаційних випробувань програмних засобів захисту інформації; банк засобів діагностики, локалізації і профілактики вірусів, нові технології захисту інформації з використанням спектральних методів, високонадійні криптографічні методи захисту інформації тощо"[79].