Питанням інформатизації державного управління багато уваги приділяється і в Концепції адміністративної реформи України [323], де наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування називається одним з головних її напрямків.

Згідно п. 5 Концепції адміністративної реформи, її проведення має супроводжуватися цілеспрямованим застосуванням нових інформаційних технологій у сфері державного управління.

Одним з результатів інформатизації системи державного управління повинне стати створення "електронного уряду", діяльність якого побудована на інформаційних технологіях і використанні мережі Інтернет. На практиці передбачається, що "Електронний уряд" представлятиме "систему дистанційного надання адміністративних послуг населенню, при чому переважно за плату, що вноситься також дистанційно"[219, 6 - 8].

• Іншою характеристикою "Електронного уряду" є те, що в ньому "повна сукупність внутрішніх і зовнішніх зв'язків та процесів забезпечується відповідними інформаційно-комп'ютерними технологіями"[19, 8 - 10]. А це ставить особливі вимоги щодо правового регулювання процедур електронного документообігу та створення юридичних гарантій його безпеки.

До недавнього часу нормативно правову базу створення "Електронного уряду" в Україні складали лише Постанова Кабінету Міністрів "Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади"[259], а також Указ Президента "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади"[320], згідно якого (п. 3.) керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади доручалось забезпечити постійне оновлення Веб-сторінок відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади, створення за їх допомогою можливості для оперативного оприлюднення відповідей на найбільш поширені звернення, широкого обговорення актуальних суспільних проблем та вивчення громадської думки.

Слід відзначити високий темп робіт згідно з названою програмою. Так, було створено веб-сторінки більшості центральних органів виконавчої влади та ряду облдержадміністрацій та органів місцевого самоврядування, у 2001 р. в Кабінеті Міністрів було презентовано програму "Електронний Уряд", а у 2002 р. розпочато роботи зі створення єдиного веб-порталу органів державної влади України. В лютому 2003 р. Кабінетом Міністрів було прийнято відповідну постанову якою затверджено план заходів щодо запровадження системи "Електронний уряд" в повному обсязі [256].

Одним з ключових кроків на шляху до формування "Електронного уряду" та створення правової бази користування Інтернет взагалі стало прийняття Верховною Радою в травні 2003 р. Законів "Про електронні документи та електронний документообіг"[72] та "Про електронний цифровий підпис"[73], останній з яких набув чинності з 1 січня 2004 року. А це в свою чергу підвищує значення заходів щодо захисту безпеки інформації в автоматизованих інформаційних системах.

Іншою, "суміжною" проблемою безпеки інформаційного розвитку України є проблема захисту національного інформаційного ринку. Причому ця проблема охоплює як питання економічні (захист вітчизняних виробників інформаційної продукції як суб'єктів підприємницької діяльності), так і питання національно-культурного плану (захист виробництва інформаційних продуктів, що є джерелами української культури). При чому ці два аспекти є багато в чому взаємопов'язаними, адже збагачення національної культури, як правило, відбувається за рахунок розвитку національного виробництва інформаційних продуктів.

Слід зазначити, що Україна в цьому аспекті знаходиться "між двох вогнів". З одного боку, це вже згадані процеси глобалізації, які несуть "небезпеку руйнування традиційних національних культур під впливом глобалізації життя суспільства"[131]. З іншого, небезпека пов'язана з проблемами інформаційної експансії з боку сусідньої Росії. При чому, якщо проблеми глобалізації культури багато в чому викликані історичним ходом розвитку цивілізації, то проблеми інформаційної експансії з боку Росії мають переважно штучне походження і є частиною цілеспрямованої політики сусідньої держави, яка намагається утримувати Україну у сфері свого впливу.

Так, в рамках "круглого столу", що проводився у Дипломатичній академії Міністерства зовнішніх справ Російської Федерації, багато уваги приділялося саме фактору впливу російських ЗМІ в країнах СНД. Зокрема підкреслювалося, що "за великим рахунком безпека Росії буде залежати від того, як в неї будуть складатися відносини з країнами СНД. Економічна, політична, духовна, культурна присутність в цих державах відповідає довгостроковим національним інтересам Росії", і в цьому зв'язку зазначалося, що "роль ЗМІ Росії в країнах СНД важлива також у світлі проблеми влади в умовах становлення інформаційної еліти в Росії, з одного боку, і в країнах СНД - з іншого. ...Видання російською мовою, як і в цілому глобальна преса, володіє сьогодні величезною силою, як передавач життєво важливої інформації. У них є можливості викорінювати помилкові уявлення і стереотипи і послабити напруженість; вони також можуть створити страхи і непотрібним способом увіковічити настороженість"[292].

Слід зазначити, що в Україні було обрано цілком правильний шлях захисту від такої негативної експансії на національний інформаційний ринок за допомогою економічних методів регулювання. Низкою нормативно-правових актів було передбачено заходи державної економічної підтримки національних виробників інформаційної продукції.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює питання захисту національного інформаційного ринку в Україні, безумовно є Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів"[67]. Норми ч. 1. ст. 1 цього Закону тлумачать державну підтримку засобів масової інформації, як "сукупність правових, економічних, соціальних, організаційних та інших заходів державного сприяння зміцненню і розвитку інформаційної галузі, її інфраструктури".

Визначені цим Законом норми державної підтримки застосовуються (ст. 2) до всіх засобів масової інформації, що діють відповідно до Конституції України, незалежно від їх ідеологічного і політичного спрямування та від форм власності та на телерадіоцентри і підприємства поліграфії і зв'язку, що забезпечують їх діяльність.

• Разом з тим, згідно норм ч. 3 ст. 2 цього Закону, встановлюється перелік засобів масової інформації на які заходи державної підтримки не розповсюджуються.

Засоби масової інформації, що віднесені до цього переліку, можна умовно класифікувати на три групи. По-перше, це видання рекламного та еротичного характеру. Що стосується перших, то вони носять суто комерційний характер, і таким чином не потребують державної підтримки. (Разом з тим, згідно ст.6 Закону України "Про рекламу"[66] остання розповсюджується виключно українською мовою). Другі, що носять еротичний характер, згідно ст. 1 Закону кваліфікуються, як такі, в яких систематично експлуатується інтерес до сексу, а сексуальна тематика є провідною. Таким чином, їх діяльність, щонайменше, не відповідає цілям державної інформаційної політики, зокрема цілям проголошеним в Указі Президента України "Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя"[326]. Такі обставини також роблять недоцільним застосування заходів державної підтримки щодо них.

Друга група ЗМІ, що не можуть отримувати державну підтримку, охоплює ЗМІ, засновані за участю юридичних або фізичних осіб, до сфери діяльності яких входять виробництво та постачання паперу, поліграфічного обладнання, технічних засобів мовлення. Ця норма спрямована проти загрози монополізації ринку масової інформації в Україні. Адже, контроль з боку певних фізичних або юридичних осіб за виробництвом "засобів виробництва" масової інформації, по-перше, ставить засновані ними ЗМІ у привілейоване становище з точки зору матеріально-технічного забезпечення, а по-друге, дає можливість впливати на економічну ефективність інших, конкуруючих ЗМІ. Фактично така ситуація може розглядатися як один з проявів економічної цензури.

І, нарешті, третя група винятків повинна відігравати захисну роль від іноземної інформаційної експансії. Виходячи зі змісту норм Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", ця інформаційна експансія може відбуватися двома шляхами:

1. Діяльністю в Україні ЗМІ, що засновані міжнародними організаціями або за участю юридичних чи фізичних осіб інших держав, осіб без громадянства. Тобто, мова йде про контроль з боку фізичних і юридичних осіб-нерезидентів за процесом виробництва масової інформації в Україні та їх можливий вплив на редакційну політику відповідних ЗМІ.
2.  Діяльністю в Україні ЗМІ, у яких понад 50 відсотків загального обсягу випуску становлять матеріали зарубіжних засобів масової інформації. В цьому випадку мова вже йде не про контроль за виробництвом масової інформації, а про постачання на український інформаційний ринок готових інформаційних продуктів. Можна говорити про те, що своя редакційна політика і своє виробництво інформації у подібних ЗМІ практично відсутні. Зміст їх повідомлень цілком формується у ЗМІ, що розташовані за межами України, а відповідні українські ЗМІ виступають лише в якості розповсюджувачів чужої інформаційної продукції. Діяльність подібних ЗМІ є дуже поширеною в Україні, достатньо згадати телеканал "Інтер", видання на зразок "Комсомольская правда в Украине", "АиФ в Украине", численні регіональні телекомпанії, що займаються ретрансляцією супутникових іноземних телеканалів тощо.

Фактично ми можемо говорити, що саме цей перелік винятків, що охоплює ЗМІ, на які не розповсюджується дія Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", відіграє роль того регулятивного засобу, за допомогою якого у держави є можливість реалізувати відразу два завдання.

По-перше, здійснити заходи щодо захисту національного інформаційного ринку в галузі масової інформації та національних виробників масової інформаційної продукції.

По-друге, сприяти формуванню структури національного ринку масової інформації відповідно до цілей і завдань державної інформаційної політики.

Сама ж державна підтримка засобів масової інформації (ст. 4 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів") здійснюється шляхом протекціоністської політики зниження споживчої вартості інформаційної продукції, включаючи податкове, тарифне, митне, валютне та господарське регулювання, відшкодування збитків, надання фінансової допомоги.

Ці заходи, зокрема, включають: