• державну фінансову підтримку у вигляді компенсації фіксованого тарифу на оформлення передплати та доставку передплатникам друкованих періодичних видань, який повинен становити не більше 40 відсотків собівартості одного примірника передплатного видання (ст. ст. 4, 9 Закону);
• безпосередню фінансову допомогу та дотації місцевим ЗМІ, виданням для дітей та юнацтва, науковим виданням вузів з рівнем акредитації не менше ІІІ, відповідним телерадіоорганізаціям і видавництвам (ст. ст. 2, 4).
• звільнення від податку на додану вартість операцій щодо розповсюдження та доставки періодичних друкованих видань національного виробництва, пільгове оподаткування редакцій (ст. 5);
• звільнення від сплати мита за експорт інформаційної продукції, звільнення від обкладання ввізним митом обладнання та матеріалів, призначених для власної інформаційної діяльності засобів масової інформації, виробництва і розповсюдження їхньої інформаційної продукції, якщо таке обладнання і матеріали не виробляються в Україні (ст. 5);
• встановлення пільг щодо плати за землю, орендної плати, тарифів на комунальні послуги і послуги зв'язку тощо (ст. 5, 6).

Крім того, цим Законом встановлено заборони щодо приватизації ЗМІ та підприємств, що здійснюють інформаційну діяльність, які Верховною Радою України визнані провідними в цій галузі (ст. 11), визначено рівноправність ЗМІ та підприємств, що здійснюють інформаційну діяльність всіх форм власності, наголошено на недопустимості монополізації інформаційного ринку в Україні (ст. 10). Разом з тим у нормах ч. 1. ст. 10 цього закону підкреслюється, що економічною основою та гарантом спрямування інформаційної діяльності на сприяння розвитку суспільства і держави, захисту національних інтересів України, розв'язання соціально-економічних проблем, духовно-культурного збагачення народу є державна і комунальна власність.

Заходи щодо державної підтримки національного виробництва інформаційного продукту передбачені і рядом інших нормативно-правових актів.

Так, наприклад, Законом України "Про видавничу справу" було передбачено заходи щодо державної підтримки цієї діяльності та особливості приватизації підприємств цієї галузі.

Згідно норм ч. 1. ст. 6 Закону "Про видавничу справу"[63], приватизація книжкових, газетно-журнальних видавництв, підприємств поліграфії та  книгорозповсюдження загальнодержавного значення, що мають на своєму балансі приміщення і/або високі технологічні лінії для випуску високоякісної друкованої продукції та її поширення, може здійснюватися шляхом акціонування. При чому при проведенні акціонування 51 відсоток акцій таких підприємств залишається за державою. Таким чином держава намагається забезпечити контроль за видавничою сферою, що дає додаткові важелі при проведенні державної інформаційної політики і, особливо, вирішення завдань інформаційної безпеки.

Також цим Законом встановлюється (ч. 2 ст. 6), що держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50 відсотків продукції державною мовою та малотиражним (до 5 тисяч примірників) виданням мовами нечисленних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків та зборів. Така підтримка надається і при вивезенні видавничої продукції, випущеної в Україні, та при ввезенні видавничої  продукції вітчизняних видавців, виданої українською  мовою  та  мовами нечисленних національних меншин, що проживають в Україні.

Крім того, видавництва користуються послугами організацій поштового, телеграфного і телефонного зв'язку за тарифами, передбаченими для бюджетних організацій та установ (ч. 3 ст. 6).

Стаття 8 Закону "Про видавничу справу" присвячена додержанню державної мовної політики. Зокрема, передбачається, що вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.

Ряд заходів захисту національного інформаційного ринку передбачає і Указ Президента України "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації", зокрема, "шляхом регулювання тарифів на поліграфічні послуги щодо друкування, транспортних перевезень та розповсюдження газет і журналів" (п. 1)[318].

Разом із тим, не викликає сумнівів, що нормативно-правова база на основі якої здійснюється захист національного інформаційного ринку, потребує вдосконалення. Адже, не дивлячись на вжиті заходи, жодної з негативних тенденцій на українському інформаційному ринку змінити не вдалося, і він продовжує перебувати в кризовому стані, як з точки зору економічного, так і культурного.

Як зазначають автори книги "Україна: утвердження незалежної держави 1991 - 2001", випущеної на замовлення Держкомінформу до 10-ї річниці незалежності України: "За десять років незалежності значні зміни відбулися у сфері періодичних видань. Їхня кількість то збільшувалася, то зменшувалася, однак наклади - неодмінно зменшувалися... кількість україномовних газет у незалежній Україні зменшилася, як порівнювати з 1960 р. у 2,3 рази, а проти 1990 - у 1,15 рази"[341, 469 - 470]. Ще більш вражаючі факти було наведено у доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, згідно з якою на сьогоднішній день: "...на 100 українців припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 росіян - 54. До цього додається щоденний тираж російських газет. Тільки "Аргументы и факты. Украина", "Комсомольская правда. Украина", "Труд. Украина", "Известия. Украина" на сьогодні складають 807 тис. 500 примірників. За даним Книжкової палати України, щоденний тираж російськомовних газет, які реально виходять в Україні, становить 39,5 тис. примірників, а україномовних газет - лише 10,8 тис. примірників"[123, 203].

Надмірно високою залишається присутність російських телерадіокомпаній в інформаційному просторі України. Програми російських телеканалів ОРТ, РТР, НТВ, ТВ-6 та інших приймаються майже на всій території України: безпосередньо (в східних областях) або шляхом ретрансляції через системи супутникового та кабельного телебачення. Крім того, окремі програми ОРТ, ТВ-6 передаються каналами Інтер, ЮТАР та ін.[118, 8].

Що ж стосується потенційної небезпеки, яку можуть нести деструктивні дії в тому секторі інформаційного ринку, що охоплений мережею Інтернет, то для їх оцінки необхідно враховувати щонайменше два фактори.

З одного боку, на сьогоднішній день в Україні Інтернет як засіб інформаційного впливу значно відстає від інших, "традиційних" засобів масової інформації. Так, український сегмент мережі Інтернет у 6 - 10 разів менше від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського, не кажучи вже про мережу розвинутих країн [123, 204]. При цьому за різними оцінками від 90 до 95 % ресурсів українського сегменту Інтернет є російськомовними, а кількість користувачів мережі Інтернет не перевищує 1 % населення України.

З іншого боку, така ситуація може вважатися особливо небезпечною, виходячи з соціальних характеристик середньостатистичного користувача Інтернету. Так в США і Канаді типовим користувачем Інтернет є чоловік, молодший 35 років, з високим рівнем прибутку, англомовний міський мешканець. В Росії (яка близька в цьому відношенні до України), доступ в мережу Інтернет мають в основному мешканці міст-мільйонерів, студенти і співробітники вищих навчальних закладів, НДІ та крупних державних установ, промислових та фінансових організацій [343, 33]. Таким чином, Інтернет може вважатися ефективним засобом "адресного" інформаційного впливу на людей, соціальний статус яких є вищим за середні показники, які складають найбільш політично, економічно та соціально активну частину населення.

Факти досить красномовно свідчать, що попри прийняті законодавчі акти, існують серйозні проблеми з їх реалізацією. Але разом з тим, низька ефективність державної політики щодо захисту і розвитку національного інформаційного ринку, на нашу думку, не повинна розглядатися як незаперечний аргумент на користь прийняття більш жорстких протекціоністських дій. Адже така категорія як свобода слова, є дуже чутливою до державного втручання.

І, нарешті, ще однією загрозою, яку несе в собі розвиток інформаційних технологій, небезпідставно вважається проблема інформаційних війн та інформаційного тероризму. Попри існування багатьох спільних ознак між інформаційними війнами та інформаційним тероризмом (адже і в тому і в іншому випадку відбувається несанкціоноване, протиправне втручання в інформаційні процеси), а різниця, насамперед, полягає у суб'єкті цих дій (держава або кримінальні чи терористичні угруповання), питання інформаційного тероризму набуло більш широкого визнання на міжнародному рівні, в той час, як питання інформаційних війн та інформаційної зброї дуже часто залишалося за рамками обговорень.

Так, ще у 1996 р. в Резолюції Організації Об'єднаних Націй 51/210 "Заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму" (п 3. (с)) державам пропонувалось, здійснюючи заходи по боротьбі з тероризмом, в тому числі створюючи відповідне законодавство "звернути увагу на ризик використання терористами електронних або дротових комунікацій для вчинення кримінальних дій і необхідність знайти засоби, погоджені з національним законодавством, для попередження подібної злочинності і розвитку відповідної співпраці"[392].

Правові питання боротьби з інформаційним тероризмом почали підійматися на Нараді на рівні міністрів з проблеми тероризму (Ministerial Conference on Terrorism), яка відбулася 30 липня 1990 р. в Парижі, в рамках Загально американської спеціалізованої конференції з тероризму (Inter-American Specialized Conference on Terrorism), яка проводилась в Лімі 23 - 26 квітня 1996 р. під егідою Організації Американських Країн і з тих пір стали неодмінним аспектом розгляду проблеми тероризму взагалі.

Навпаки, правові проблеми інформаційної війни та регулювання застосування інформаційної зброї досить довгий час у сфері відкритої інформації виступали лише предметом наукових дискусій. У зв'язку з цим слід зазначити, що найбільш активну роль у винесенні на порядок денний міжнародної спільноти всього комплексу питань інформаційної безпеки відігравала і продовжує відігравати Російська Федерація, яка, зокрема, була ініціатором розгляду цих питань в рамках ООН.

Так, саме з ініціативи Росії цю проблему було офіційно визнано на міжнародному рівні, коли 4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію 53/70 "Досягнення в сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки"[393]. В цій Резолюції було висловлено стурбованість тим, що новітні інформаційні технології і засоби телекомунікації можуть бути використані в цілях, несумісних із завданнями забезпечення міжнародної стабільності і безпеки і можуть негативно вплинути на безпеку держав, відзначено необхідність попередити неправомірне використання інформаційних ресурсів або технологій у злочинних або терористичних цілях, і у зв'язку з цим держави-члени ООН були закликані сприяти розгляду на багатосторонньому рівні існуючих і потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки.