За думкою ряду фахівців прийняття такої резолюції Генеральною Асамблеєю ООН виявилось як ніколи своєчасним. Оскільки на той час (1999 р.) "існували не лише значні напрацювання в сфері створення засобів впливу на інформаційний ресурс, але й численні факти військового застосування засобів, які інакше, як інформаційною зброєю, названі бути не можуть. За деякими даними розробки таких засобів ведуться в 120 країнах... Крім того, в ряді країн проробляються засоби інформаційного протиборства з вірогідними противниками як в умовах воєнних конфліктів різного ступеня інтенсивності, так і в мирний час, тобто ведення так званої інформаційно-психологічної війни"[299, 16 - 17].

Зокрема, міністерство оброни США одним з перших видало офіційний документ - директиву Т 3600 "Інформаційна війна", ще 21 грудня 2001 р., а у 1997 р. було дано офіційне визначення інформаційної війни, під якою розумілися дії, що вжиті для досягнення інформаційної переваги в інтересах національної стратегії і які реалізуються шляхом впливу на інформацію і інформаційні системи противника при одночасному захисті власної інформації та власних інформаційних систем [228, 105].

Специфікою інформаційної зброї є те, що об'єктом її застосування може бути будь-який з трьох типів елементів інформаційної сфери: "Засоби і лінії зв'язку - матеріальна основа світової інформаційної інфраструктури (до неї входять не лише засоби, поєднані між собою різноманітними каналами зв'язку, але й вся апаратура, призначена для обробки інформації); інформація в чистому вигляді і її потоки; безпосередньо сама людина"[230, 21 - 22]. Таким чином застосування інформаційної зброї охоплює:

• деструктивний вплив на матеріальні об'єкти інформаційної сфери;
• знищення, спотворення або зміну інформації;
• цілеспрямований вплив на нервову систему, психіку та свідомість людини.

При цьому застосування такої зброї може носити як відкритий характер в умовах відкритого збройного конфлікту, так і латентний характер в рамках інформаційного протиборства в мирний час.

Починаючи з 53 сесії ООН (1999 р.) питання досягнень в сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки включається до порядку денного кожної наступної сесії цієї організації. Відповідно питання міжнародної інформаційної безпеки ставали предметом обговорення на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, і з цих питань, зокрема, було прийнято резолюції 54/40 (23 грудня 1999 р)[394] та 55/28 (20 грудня 2000 р.)[395]. В цих резолюціях пропонувалося державам - членам ООН продовжувати інформувати Генерального Секретаря про власну точку зору та оцінки з питань загальної оцінки проблем інформаційної безпеки, визначення основних понять в цій сфері та змісту відповідних міжнародних концепцій, спрямованих на зміцнення безпеки глобальних інформаційних та телекомунікаційних систем.

В рамках обговорення відповідного пункту порядку денного на 56-й сесії Генеральної Асамблеї у доповіді Генерального Секретаря було наведено позиції, висловлені рядом держав щодо сутності питань міжнародної інформаційної безпеки. Зокрема, урядом Філіппін було запропоновано визначення основних понять в рамках інформаційної безпеки:

"Інформаційна зброя: інформаційні ресурси, стратегічно розроблені або створені для ведення інформаційної війни або для завдання шкоди, збентеження, створення незручностей або будь-яких інших дій зловмисного характеру.

Інформаційна війна: 1) дії з метою досягнення інформаційної переваги шляхом застосування заходів для експлуатування, підриву, знищення, дестабілізації і руйнування інформаційного потенціалу противника і його функцій; 2) міри з метою захисту власних інформаційних ресурсів і телекомунікаційних систем; 3) дії з метою використання інформаційних ресурсів і телекомунікаційних систем іншої сторони для досягнення цілей і інтересів, наприклад електронна війна (інформаційна війна в оборонному і військовому контексті), війна в Інтернеті (інформаційна війна в більш широкому суспільному контексті).

Інформаційний тероризм: терористичні дії в контексті інформаційної безпеки"[374].

Також заслуговує на увагу наведена в цій же доповіді спільна позиція країн-членів Європейського Союзу, яка була висловлена представником Швеції. В рамках цієї позиції ЄС визнає існування потенційної небезпеки несанкціонованого втручання або протиправного використання інформаційних та телекомунікаційних технологій, але разом з тим підкреслює, що такі технології сприяють вільному потоку інформації і створюють величезні вигоди для окремих осіб, підприємців і урядів у всьому світові, сприяють розвиткові демократії і свободи слова, прогресу громадянського суспільства. Щодо основних понять, то вони були сформульовані таким чином:

"Інформаційна та мережева безпека означає захист особистої інформації про відправників і одержувачів, захист інформації від несанкціонованих змін, захист від несанкціонованого доступу до інформації і створення надійного джерела постачання обладнання, послуг та інформації.

Інформаційна безпека також охоплює захист інформації, що стосується військового потенціалу і інших аспектів національної безпеки. Недостатній захист життєво важливих інформаційних ресурсів і інформаційних і телекомунікаційних систем може створити загрозу для міжнародної безпеки".

Разом з тим, підкреслюючи значення міжнародного співробітництва у вирішенні питань інформаційної безпеки в позиції ЄС наголошується, що "в першу чергу, кожна держава має право і несе відповідальність за захист своєї інформації і систем, що базуються на інформації" і зазначається, що Генеральна Асамблея не повинна бути "основним форумом для розгляду цих питань"[374]. Таким чином ЄС робить акцент на існуванні проблеми балансу між питаннями інформаційної безпеки і питаннями свободи слова та вільного руху інформації. При цьому, обходиться стороною одна з найбільших загроз інформаційній безпеці - військова, а сама інформаційна безпека визначається внутрішньодержавною справою.

Росія навпаки, акцентувала увагу саме на військових аспектах інформаційної безпеки, накресливши у своїх пропозиціях, що були представлені у Додатку № 1 до доповіді Генерального Секретаря, власну класифікацію видів інформаційної зброї, до якої увійшли:

• електронні або психічно-електронні засоби, що використовуються незаконними (неконституційними) військовими організаціями, терористичними групами або особами для тимчасової або перманентної нейтралізації електронних установок або систем;
• засоби впливу на програмні ресурси електронних засобів контролю з метою їх руйнування або зупинення їх операційних алгоритмів;
• засоби впливу на процеси передачі інформації з метою їх зупинки або зламування шляхом втручання у середовище розповсюдження сигналу або алгоритм функціонування;
• засоби поширення дезінформації або створення в інформаційному середовищі віртуальної картини, що повністю або частково змінює уявлення реальності;
• засоби дії на людську свідомість та мислення з метою створити дезорієнтацію, втрату сили волі або часткову дестабілізацію.

За результатами обговорення доповіді Генерального Секретаря та доповіді Першого комітету [375] Генеральною Асамблеєю було прийнято Резолюцію 56/19 [396], яка намагалася урахувати позиції всіх сторін.

Так було запропоновано (п. 1) і надалі сприяти розгляду на багатосторонньому рівні існуючих і потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки, а також можливих заходів з обмеження загроз, що виникають в цій сфері, виходячи з необхідності зберегти вільний рух інформації. Тобто, основою створення міжнародних концепцій інформаційної безпеки було визнано принцип додержання необхідного балансу між заходами безпеки в інформаційній сфері та принципом свободи інформації.

Але, разом з тим, було внесено пропозицію Генеральному Секретареві (п. 4) провести дослідження концепцій міжнародної інформаційної безпеки за допомогою групи експертів, призначених ним на основі справедливого географічного розподілу урядових експертів, яку має бути створено в 2004 р., а також за сприяння держав, що можуть його надати. Що створює передумови для міжнародно-правової оцінки цієї проблеми.

У зв'язку з цим, привертає увагу досить характерний факт, що розвинуті держави, тобто ті, які вже знаходяться на стадії формування інформаційного суспільства, акцентують увагу лише на проблемах інформаційного тероризму та інформаційної злочинності, одночасно замовчуючи проблеми інформаційної зброї, яка може знаходитися у державних арсеналах. Одночасно цілий ряд "напівпериферійних" країн акцентує увагу на створенні міжнародно-правових заборон саме щодо інформаційної зброї. Зокрема ми відзначали особливу активність в цьому напрямку Російської Федерації.

Практичне пояснення цієї ситуації може бути лише одне: на сьогодні у країнах з розвинутим інформаційним потенціалом вже створено дієву інформаційну зброю нового покоління, яка діє на принципах, відмінних від традиційних для ХХ ст. уявлень про пропагандистські засоби та тривіальні диверсії щодо засобів комунікації. Таким чином країни, що володіють такої зброєю, взагалі не бажають визначення цього питання ані на міжнародно-правовому, ані на національному рівні. Це небажання може мати декілька підстав:

По-перше, якщо немає правового визначення інформаційної зброї, то і її застосування юридично не може розглядатися як акт агресії проти іншої держави. Це відкриває шляхи до латентних, неоголошених війн, які є абсолютно безпечними для сторони, що їх розпочала.

По-друге, подібна зброя, якщо вона буде юридично визнана, скоріше буде розглядатися як зброя масового знищення. А на підставі такого визначення ця зброя може бути заборонена міжнародним співтовариством.

З іншого боку, позиція Російської Федерації, скоріше обумовлюється не скільки турботою про справу миру, скільки фатальним відставанням Росії від розвинутих країн в інформаційній сфері. Розгортання арсеналів інформаційної зброї може поставити під сумнів або істотно знизити значення ядерного потенціалу як вимірювача військової могутності держави. А саме ядерна військова могутність є на сьогоднішній день майже єдиним фактором, що обумовлює вплив Росії на міжнародній арені і забезпечує їй "перепустку" до клубу великих держав. Таким чином з боку Російської Федерації цілком логічним було б проведення політики, яка полягає в тому, що "якщо не можливо швидко створити адекватну інформаційну зброю, то слід спробувати її взагалі заборонити".

З огляду на таку ситуацію, Україні необхідно визначити і своє ставлення до інформаційної зброї. Для визначення такої позиції, на нашу думку, необхідно відповісти лише на два запитання:

1. Чи володіє Україна інформаційною зброєю?
2. Чи здатна Україна швидко створити таку зброю?

Враховуючи сьогоднішні економічні проблеми України досить важко розраховувати на позитивні відповіді. Виходячи, також, з проголошеної Україною у її Військовій доктрині (п. 3.1) неприпустимості "застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення"[239], для нашої держави цілком логічно було б приєднатися до тих країн, які виступають за встановлення міжнародно-правових обмежень застосування інформаційної зброї та боротьбу із інформаційним тероризмом.