с. 148]. Перша світова війна знаменувала початок формування нової системи міжнародних відносин, основаної на протистоянні двох керованих наддержавами блоків, кожен з яких уособлював відповідну ідеологічну систему. Остаточно біполярність утвердилася після Другої світової війни [37, с. 201]. Система біполярності передбачала існування відповідного типу нейтралітету, який був поєднанням негативної реакції постколоніальних країн на біполярне протистояння з їх модернізаційними прагненнями. Варто вирізняти дві основні складові нейтралітету, типу неприєднання - позаблоковість (антибіполярність) та модернізаційність [32, с. 68]. Політика неприєднання вимагала від держави, що їй слідує, вживання зовнішньополітичних зусиль з метою подолання поділу світу на два ворогуючі блоки. Учасники Руху неприєднання зобов'язувалися визнавати і застосовувати принципи активного мирного співіснування, намагатися дипломатичними методами переконувати великі держави припинити гонку озброєнь, підтримувати багатосторонні ініціативи, спрямовані на послаблення великодержавного суперництва, сприяти мирному і справедливому полагодженню міжнародних конфліктів [21, с. 63]. Занадто послідовна антибіполярність часто призводила до демонізації великодержавності і намагань пояснити все зло тодішніх міжнародних відносин політикою наддержав. Заперечення Рухом неприєднання блокового протиборства і відстоювання принципів мирного співіснування є модифікацією в нових історичних умовах антивоєнного спрямування нейтралітету, яке було властиве і традиційному нейтралітету [16, с. 84]. Підтвердженням послуговує зовнішньополітична установка країн неприєднання на утримання від участі у різних військово-політичних союзах і пактах, утворених за участю або під протекторатом однієї з великих держав-учасниць біполярного протистояння. Другою складовою нейтралітету часів біполярності є модернізаційність. Перебудова традиціоналістських, спотворених колоніалізмом суспільств на сучасні, індустріальні соціуми стала головним завданням країн неприєднання. Вважається, що тільки успішне завершення цієї трансформації забезпечить незалежність і рівноправність країнам Третього світу [11, с. 41]. Модернізаційний характер соціальних систем країн неприєднання породжував деякі зовнішньополітичні ухили і односторонні політичні оцінки міжнародного середовища. Нейтралістська зовнішня політика має перспективу як максимально інтернаціоналістська, тобто така, що відповідає ліберальним принципам світової спільноти. Нейтральний регіональний блок мислиться як мінімально замкнений і відкритий до подальшої глобалізації утвір [4, с. 29]. Локальні конфлікти становлять одну з найбільших загроз сучасним міжнародним відносинам. Відповідно зростає роль миротворства. Війна сьогодні - це не взаємне, регулярне і спрямоване застосування насильства державами, а його спонтанний спалах. Існує нагальна потреба у незаангажованих і неупереджених національних акторах, які змогли б стати інструментами світової спільноти у справі полагодження конфліктів. Новітні «нейтрали» мають всі підстави стати основними миротворцями [37, с. 205]. Отже, трьома ознаками гіпотетичної моделі сучасного нейтралітету є: регіоналізм, глобалізм, миротворство [32, с. 72]. Існування трьох історичних форм нейтралітету не заперечує можливості їх співіснування. Так, австрійський нейтралітет ближче до класичного нейтралітету «балансу сил», проте виник він за часів біполярності. Унікальний швейцарський нейтралітет існує дотепер, переживши дві системи міжнародних відносин. Другою важливою ознакою нейтралітету є прагнення нейтрального актора максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим [11, с. 43]. Має місце зацікавленість світової спільноти в існуванні нейтральної держави і зворотня зацікавленість в існуванні певного світового порядку. В даний час до числа нейтральних держав Європи відносяться Швейцарія, Австрія, Швеція, Фінляндія та Ірландія. Швейцарія отримала статус постійно нейтральної держави в 1815 році, коли на Віденському конгресі Росія та інші європейські держави домовилися про визнання і гарантії «вічного нейтралітету» і недоторканності території цієї країни. Це рішення було закріплено в міжнародно-правовому плані підписанням в тому ж році відповідного акта в Парижі. Але спроби стати на шлях нейтралітету почали вживатися деякими швейцарськими кантонами ще з початку XVI століття. У 1848 році нейтралітет Швейцарської Конфедерації отримав законодавче закріплення і в Конституції країни. Також і в новій редакції швейцарської Конституції, прийнятої в 1999 році, в обов'язок уряду країни ставиться «вживати заходів для забезпечення зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії» (ст. 185). Австрія ж стала постійно нейтральною державою відповідно до Московського меморандуму від 15 квітня 1955 року, в якому була зафіксована домовленість, що австрійський уряд візьме на себе міжнародне зобов'язання про нейтралітет «такого роду, якого дотримується Швейцарія». Це зробило можливим укладення в тому ж році Державного договору з державами переможницями у Другій світовій війні про відновлення незалежної і демократичної Австрії. 26 жовтня 1955 Австрійська Республіка, прийнявши Федеральний конституційний закон про постійний нейтралітет, зобов'язалася підтримувати і захищати свій новий міжнародно-правовий статус «всіма наявними в її розпорядженні засобами» (ст. 1). Швеція, усвідомивши в минулому столітті безперспективність збройного протистояння з Росією, вийшла на політику нейтралітету поступово. Шведський нейтралітет називають «традиційним», оскільки зовнішня політика залишається незмінною з початку ХIX століття, незважаючи на те що про нейтральний статус країни не згадується ні в одному законодавчому акті. Після Другої світової війни шведська політика нейтралітету зводилася до «утримання від членства у військових союзах з метою дотримання нейтралітету під час війни». Що стосується Фінляндії, то вона почала дотримуватися політики нейтралітету з 1955 року. Її зовнішня політика характеризувалася добросусідськими відносинами з СРСР, з яким вона в 1948 році уклала Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. І нарешті, Ірландія проводить політику нейтралітету з кінця 30-х років, що стало можливим лише після того, як Великобританія ліквідувала свої військово-морські бази на її території. Основою такої політики стала ірландська Конституція 1937 року, яка покінчила зі статусом домініону. У статті 28 основного закону зафіксовано, що «війна не повинна оголошуватися і держава не повинна брати участь у будь-якій війні без згоди Палати представників». Згідно з Конституцією країни лише «у разі вторгнення на її територію уряд може робити дії, які вважає необхідними для захисту». У заявах уряду Ірландії сутність її нейтралітету визначається як «військовий нейтралітет», що припускає «неучасть у військових союзах» і насамперед у НАТО. Проте ірландська концепція нейтралітету є досить «розмитою» і була завжди прагматично орієнтована на Великобританію. Ірландія, наприклад, не входила в групу нейтральних і неприєднаних (Н + Н) НБСЄ і стала першою нейтральною державою членом «Спільного ринку» (1973 р.). 1.2 Принципи нейтралітету у міжнародному праві Поняття нейтралітет є історичним, яке з часом дещо змінило своє первинне значення. Проблеми нейтралітету привертають значну увагу численних дослідників. Із процесом глобалізації та розпадом біполярної системи міжнародних відносин змінюється концепція нейтралітету, його сучасне розуміння і тлумачення [37, с. 208]. Проблеми та основні аспекти політики нейтралітету широко розглядаються у роботах різних вітчизняних та іноземних учених. Існуючі публікації розглядають певні аспекти нейтралітету, і подаються у формі статей. Варто звернути увагу на роботи Г. Яворської, А. Дмитрієва, що розглядали проблему постійного нейтралітету в системі колективної безпеки в контексті міжнародного права. Слід наголосити також на працях В. Вдовенко, яка запропонувала власні визначення поняття «нейтралітет». Нейтралітет - це юридичний і політичний статус держави, яка зобов'язується не брати участі у війні між іншими державами, відмовляється від військової допомоги конфліктуючим сторонам, а в мирний час відмовляється від участі у військових блоках [12, с. 107]. Варто звернути увагу на те, що сьогодні поняття нейтралітету істотно розширилося і дещо змінилося його тлумачення. Якщо раніше воно малося на увазі виключно у військовому сенсі, то зараз це явище розглядається і в багатьох інших аспектах: економічному, політичному, екологічному та ін. У статуті ООН подається визначення нейтралітету як одного із інститутів міжнародного права, який базується на визнанні прав кожної нейтральної держави на її територіальну недоторканність і цілісність; на власні збройні сили, чисельність яких не повинна перевищувати потреб самооборони; на право країни надавати притулок біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів; на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує принципи нейтралітету [1, с. 160]. Для реалізації поставленої мети потрібно провести ретельний аналіз історії виникнення та розвитку інституту нейтралітету. Саме історико-правовий метод надає можливість зробити висновок щодо значення політики нейтралітету у зовнішній політиці держав [4, с. 245]. Міжнародно-правовою основою інституту нейтралітету став Головний акт Віденського конгресу 1815 року [11, с. 48]. Саме цей акт встановлює норму, що тільки внутрішній правопорядок кожної держави може забезпечити їй нейтральний статус. Цей документ заснував інститут міжнародно-правової гарантії нейтралітету, що стає одним із основних принципів нейтралітету. Протягом Другої Гаазької конференції у 1907 році було затверджено ряд конвенцій, у яких юридично зафіксовані права та обов'язки нейтральних держав. Саме Гаазькі конвенції стали невід'ємною частиною міжнародного права, щодо захисту нейтралітету [35, с. 17]. Вони заклали принцип набуття нейтралітету по факту неучасті, кодифікували набуття країнами евентуального нейтралітету. Сьогодні головним суб'єктом регулювання статусу нейтралітету є Генеральна Асамблея ООН. В той же час на Раду Безпеки ООН згідно із її Статутом покладений обов'язок підтримувати та регулювати міжнародний мир та безпеку [16, с. 88]. Статус нейтралітету передбачає певні права та обов'язки держав при здійсненні міжнародних відносин. Нейтральна країна повинна дотримуватись свого статусу не лише під час війни, але і у мирний час. вона зобов'язана налагоджувати дружні відносини з іншими країнами, проводити миролюбну політику, найголовніше, утримуватись від участі у військових блоках та союзах [21, с. 68]. Окрім наведених вимог, що стосуються військової сфери та торгівлі зброєю право нейтралітету не містить інших обмежень щодо дії нейтральної країни в економічній чи політичній сферах. Проте, перед нейтральними державами стоїть завдання дотримуватись своїх прав та обов'язків. Згідно з Гаазькою конвенцією V кожна країна, що має нейтральний статус, має право на збереження її національної території від перетворення її в театр військових дій [32, с. 77]. Інші країни зобов'язані поважати це право та не порушувати його. Але перед країнами нейтралами виникають і різні обов'язки: не брати участі у війні іншими державами, не надавати для дій іноземних військ своєї території, не допускати дискримінації у постачанні зброї та товарів військового призначення. І найголовніше - вони зобов'язуються захищати свій нейтралітет від порушень [11, с. 50]. Підсумовуючи, варто звернути увагу на те, що з часу виникнення інститут нейтралітету дещо трансформувався, в результаті чого виникли різні його типи та форми. Незважаючи на певні відмінності між ними, нейтралітет залишається однією з форм зовнішньо політичної стратегії держави [1, с. 181].