Вона може мати тимчасовий характер - евентуальний нейтралітет, може виражатися у зазначеному зовнішньополітичному курсі - постійний нейтралітет, набувати форм нейтралітету за традицією або позаблоковості. Всі ці типи і форми нейтралітету відрізняються правовим змістом, методами регулювання, правами та обов'язками. Політика та поведінка нейтральних держав регулюється положеннями різних конвенцій та договорів. Насамперед, це Гаазькі конвенції та Статут Ради Безпеки ООН. У цих документах закріплені принципи поведінки держав з нейтральним статусом у разі виникнення збройних конфліктів та у мирний час. Нейтральні країни зобов'язані дотримуватись і виконувати ці принципи [37, с. 212]. Факт трансформації інституту нейтралітету свідчить про його ефективність як форми зовнішньої політики держави. Отже, нейтралітет відіграє роль своєрідного захисту, який захищає країну від негативних наслідків боротьби зовнішніх сил. Спонукає державу до повного зосередження на ефективному вирішенні її внутрішніх проблем. Важливим моментом для розуміння специфіки швейцарського нейтралітету є з'ясування специфіки формування державності Швейцарії та її місця в європейському політичному полі до 1815 року. Вже в 14 столітті в договорах окремих кантонів з сусідніми державами вживався термін «stillsitzen» - аналог сучасного постійного нейтралітету. Проте основи нинішнього постійного нейтрального статусу Швейцарії були закладені в 1815 році актами Віденського конгресу і актами Швейцарського Сейму. Таким чином постійний нейтралітет Швейцарії обумовлений наступними документами: - Декларацією держав, підписаної у Відні 20 березня 1815 р.; - Актом вступу Швейцарського Сейму 27 травня 1815 р. до Декларації від 20 березня 1815 року; - Паризькоїю декларацією 20 листопада 1815 р. Дані акти зобов'язали союзні держави поважати швейцарський нейтралітет в сенсі безумовної заборони війни проти неї. Санкціонуючи назавжди принцип постійного нейтралітету, держави, таким чином, створили для Швейцарії постійний обов'язок бути нейтральною, і, насамперед, обов'язок не брати участь у війнах між іншими державами. Цьому обов'язку відповідає право інших держав вимагати, щоб Швейцарія утримувалася від участі у війнах між ними. Після Віденського конгресу, незважаючи на політичні потрясіння в Європі в 19-20 ст., Швейцарії вдалося зберегти свій постійний нейтралітет. Більше того, в умовах військово-політичного протистояння країна стала свого роду центром для врегулювання конфліктів між великими державами, охоче надаючи послуги з проведення на своїй території переговорів і конференцій. Протягом зазначеного періоду країна йшла до так званого «класичного нейтралітету», який припускав неучасть Швейцарії в будь-яких міжнародних структурах, зокрема і в ООН. У 90-і рр. ХХ століття відбуваються певні зміни у трактуванні політичним керівництвом Швейцарії концепції «класичного» постійного нейтралітету країни, викликані, в першу чергу, закінченням «холодної війни», розпадом Варшавського договору і, як наслідок, зняттям загрози глобальної ядерної війни. У прийнятій в 1993 р. Доповіді про зовнішню політику країни, в якій активно проводиться думка про нероздільність доль Швейцарії, Європи і всього світу, формулюються нові пріоритети швейцарського зовнішньополітичного курсу: - Забезпечення національної безпеки; - Вироблення позиції щодо приєднання до режимів санкцій Ради Безпеки ООН; - Взаємини з Європейським союзом. Відповідно до Доповіді про зовнішню політику Швейцарія поступово нарощує свою участь в органах, що займаються питаннями контролю над озброєннями і роззброєння (з 1996 року - повне членство в Женевській конференції з роззброєння), надає цивільний і військовий персонал для міжнародних миротворчих місій, в тому числі в якості спостерігачів ООН і ОБСЄ. З того ж року Швейцарія стає учасником програми НАТО «Партнерство заради миру», а з 1997 року - членом Ради євро-атлантичного співробітництва. Відповідним чином трансформується політика країни щодо участі в режимах міжнародних санкцій. У 1990 році країна автономно приєднується до санкцій ООН щодо Іраку, що стало істотною зміною зовнішньополітичного курсу країни, вперше з часів Другої світової війни відкрито і повністю підключилася до режиму міжнародних санкцій. Раніше це вважалося несумісним зі статусом постійного нейтралітету. В якості підстави бундесрат послався на вимогу міжнародної солідарності, а також зацікавленості Швейцарії в збереженні основоположних норм і принципів міжнародного права, вважаючи, що вони випливають з режиму санкцій зобов'язання економічного характеру, не суперечать нейтралітету і, крім того, їх дотримання не призведе до безпосереднього втягування країни в військові дії. Подібна політика знайшла своє відображення і в подальшому. У 1992 році Швейцарія приєднується до режиму санкцій проти Югославії та Лівії, в 1993 році - щодо Гаїті, в 1997 р. - Сьєрра-Леоне, в 1998 р. - проти Анголи і, нарешті, в 2000 році - проти руху «Талібан». Крім того, Швейцарія підтримала та приєдналася до режимів санкцій Європейського Союзу, введеним без відповідних резолюцій ООН (щодо Югославії - 1998 р. і М'янми - 2000 р.). З введенням ООН щодо Іраку військових санкцій для Швейцарії постає питання її участі в них і сумісності такого роду дій зі статусом постійного нейтралітету. У 1990 році країна відмовила в наданні свого повітряного простору для транзитного перельоту військових транспортних літаків для цієї мети. Однак таке положення зберігалося недовго. Відповідно до зовнішньополітичної доповіді 1993 року участь країни в режимах військових санкцій також вважається допустимим при тому, однак, умови, що на це є мандат Ради Безпеки ООН. При цьому дозвіл на проліт або транзит по території країни видається незалежно від того, чи виданий мандат відповідно до глави 6 (мирне врегулювання спорів), чи 7 Статуту ООН. На цій підставі у 1993 році бундесрат видав дозвіл на проліт літаків, що входять до складу миротворчих військ ООН в Югославії і щодо місії ОБСЄ в Косово в 1998 році, а також дозвіл на транзит по території країни для підрозділів IFOR / SFOR в Боснії і Герцеговині (1995 р.) та KFOR в Косово (1999 р.). У 1998 році Швейцарія внаслідок безпосередньої зацікавленості у врегулюванні вогнища напруженості на Балканах приєднується не тільки до режиму санкцій ООН відносно Белграду на поставку зброї, але й до всеосяжних санкцій ЄС (дипломатичних та економічних). Таким чином, країна вперше приєдналася до економічних санкцій, введених без рішення Ради Безпеки ООН. Дана можливість передбачена в Доповіді про зовнішню політику країни 1993 р., згідно з яким Швейцарія може приєднуватися до економічних санкцій, введених поза рамками ООН, якщо вони робляться групою держав певного регіону щодо держави, порушує мир і безпеку, тобто в даному випадку Югославії. Деякі юристи (Л.А. Моджорян, Є.Г. Жванія та ін.) вважають, що саме внутрішній конституційний закон від 26 жовтня 1955 остаточно встановив постійний нейтралітет Австрії. Інша точка зору зводиться до того, що міжнародно-правове становище Австрії визначається сукупністю таких правових актів: - Радянсько-Австрійське комюніке про перебування в Москві Урядової Делегації Австрії від 15 квітня 1955 року; - Меморандум про результати переговорів між урядовими делегаціями СРСР і Урядовою Делегацією Австрійської Республіки від 15 квітня 1955 року; - Державний Договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії від 15 травня 1955 року; - Федеральний конституційний закон про нейтралітет Австрії від

26 жовтня 1955 року. Так, Ю.М. Прусаков стверджує, що тільки сукупність вищевказаних правових актів створила для Австрії статус постійно нейтральної держави. При цьому австрійський нейтралітет кваліфікується як постійний, договірний, визнаний і гарантований. При встановленні ж того, які документи становлять основу статусу постійного нейтралітету Австрії, слід, як видається, керуватися політичною обстановкою, яка полягає в Державному Договорі 1955 р., та умовами, на яких відновлення суверенітету Австрії стало можливим. До числа останніх і відноситься статус постійного нейтралітету по швейцарському зразку, націлений головним чином на те, щоб, з різних причин, вивести країну з блокового протистояння, спрямувати її по шляху мирного і демократичного розвитку. Тому закон про постійний нейтралітет Австрії слід розглядати як неодмінну умову укладання Державного Договору, обумовлений вже на переговорах у Москві. У зв'язку з цим розумно погодитися з тими, хто розглядає сукупність зазначених документів як основи австрійського нейтралітету. Згідно зі статтею 2 Державного Договору, союзні держави, а також ті держави, які приєднаються до договору, «будуть поважати незалежність і територіальну цілісність Австрії». На цій підставі деякі юристи (зокрема Ю.М. Прусаков) доходять висновку, що це і є зобов'язання не порушувати постійного нейтралітету Австрії, хоча і немає прямого міжнародного акта великих держав про гарантії її постійного нейтралітету. Б.В. Ганюшкін ж з цього приводу пише: