Дослідники творчості Леонардо до Вінчі впевнені, що вже одних цих заслуг було б достатньо для того, щоб вважати його видатною людиною. Цікаво, що до всього, окрім скульптури і живопису, він ставився несерйозно, а в цих мистецтвах проявив себе як справжній геній. Його ім?я вписано на сторінки історії мистецтв поряд з Мікеланджело і Рафаелем. Але неупереджений історик відводить йому не менш значуще місце в історії механіки і фортифікації. Леонардо да Вінчі завжди прагнув проникнути в суть справи, не задовольняючись поверхневими результатами. Узявшись за вивчення анатомії як живописець, він першим став розчленовувати трупи, щоб зрозуміти розташування і будову м?язів, а потім відтворити це у своїх роботах.
   При всій зайнятості наукою і мистецтвом Леонардо да Вінчі знаходив час і на винахід різних літаючих пташок, міхурів і кишок, феєрверків, що надуваються. Цим він розважав італійську аристократію. Леонардо керував проведенням каналів з річки Арно; будівництвом церков і фортець; артилерійськими знаряддями при облозі Мілана французьким королем; займався мистецтвом фортифікації, сконструював незвичайно гармонійну срібну 24-струнну ліру.
   Леонардо да Вінчі був незаконним сином флорентійського нотаріуса, який дав синові чудову освіту. У майстерні Верроккьо Леонардо вивчав мистецтво малювання, необхідне для кожного італійця благородного походження. Так виявилися природні дарування Леонардо. Одного разу Верроккьо доручив Леонардо да Вінчі закінчити початий образ. Легенда свідчить, що хлопець написав ангела з такою майстерністю, що його вчитель, перевершений своїм учнем, вирішив назавжди залишити живопис.
   Прагнення до роботи з натури виявилося у Леонардо з молодості. Ще коли він жив у будинку батька, Леонардо да Вінчі задумав написати фантастичне чудовисько, ймовірно, запозичивши сюжет картини з народної легенди. Для цього він посадив у клітку жаб, кажанів, змій і ящірок, вибираючи з їх зовнішнього вигляду те, що йому здавалося найхарактернішим, а потім пропорційно збільшував вибрані частини тіла та компонував з них задуманий фактичний образ чудовиськ. Картина мала успіх і була добре продана.
   Близько 1480 р. міланський правитель Лодовіко Сфорца зібрав зі всієї Італії видатних діячів науки і мистецтва. У числі інших його вибір упав на Леонардо да Вінчі. Репутація Леонардо, як майстерного музиканта, у той час була вищим за його славу живописця і до двору герцога він був покликаний як композитор і імпровізатор. Проте незабаром йому доручили створення міланської академії мистецтв. Ставши її директором, Леонардо да Вінчі написав цілий ряд трактатів про живопис. їх значення яскраво охарактеризував відомий художник Караччи: «Шкода, що я не знав про них раніше, вони замінили б мені мій двадцятирічний досвід!»
   Під час перебування у Лодовіко Сфорца Леонардо да Вінчі трудився над колосальною кінною статуєю батька герцога. її планувалося відлити з бронзи за формою Леонардо, але реалізувати цей задум перешкодила війна. Коли французи взяли Мілан, гасконські стрілки вибрали коня роботи Леонардо да Вінчі мішенню для учбових стрільб.
   У цей же період була написана найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі «Таємна Вечеря», яка змушує дивуватися інтелектуальній силі художника, дає уявлення про те, наскільки ретельно він розмірковував над загальною концепцією і над кожною деталлю. Це величезна фреска, на якій фігури написані у півтора рази більшими за натуральну величину. Тепер про її деталі можна скласти уявлення лише за допомогою численних копій. «Таємна Вечеря» є прикладом мудрого розуміння законів монументального живопису, як вони мислилися у добу Відродження, тобто як органічний зв?язок ілюзорного простору фрески з реальним простором інтер?єру (принцип інший, ніж у середньовічному мистецтві, де розпис стверджував площину стіни). «Таємна Вечеря» зайняла стіну завширшки в одинадцять з половиною метрів у трапезній монастиря Марія делла Грація. На протилежному кінці зали розміщувався стіл настоятеля монастиря, і це художник узяв до уваги: композиція фрески,   де  також   написаний   стіл,   паралельний   стіні,   природно   пов?язувалася   з інтер?єром і обстановкою. Простір у «Таємній Вечері» навмисне обмежений: перспективні лінії продовжують перспективу трапезної, але не ведуть далеко у глибину, а замикаються написаною стіною з вікнами, — таким чином, приміщення, де знаходиться фреска, здається тільки трохи продовженим, але його прості прямі обриси не порушені у зоровому відношенні. Христос та його учні сидять ніби у тій самій трапезній, на певному підвищенні й у ніші. А завдяки своїм збільшеним розмірам вони панують над простором зали, привертаючи до себе погляди. Ця композиція відома всьому світу й увійшла до циклу священних зображень католицької і православної церков. До нашого часу збереглися окремі фрагменти цієї картини.
   Річ у тому, що Леонардо да Вінчі писав «Таємну Вечерю» не фресковими, а олійними фарбами, близькість кухні і гарячі труби, що проходили позаду стіни, на якій була розташована картина, позначилися на її стані найзгубнішим чином. Вона почала руйнуватися ще за життя Леонардо да Вінчі. Сильна повінь 1500 р. пошкодила стіну з розписом, і вже в першій половині XVI ст. фарби «Таємної Вечері» зблякнули і потьмяніли.
   У XVII ст. у стіні прорубали двері, частково пошкодивши ноги у зображення Христа. У XVIII ст. художник Беллотті спробував реставрувати картину, але зробив це невміло. Років п?ятдесят опісля інший художник, Мацца, остаточно зіпсував своїми зусиллями геніальний твір. Коли в 1796 р. Наполеон провів свою армію через Альпи, військам було наказано якомога бережніше поводитися з витворами мистецтва. Проте генерали Бонапарта перетворили трапезну монастиря св. Марії в стайню і склад сіна.
   Уявлення про «Таємну Вечерю» дають оригінальні картини Леонардо да Вінчі, етюди деяких голів і якісні копії, зроблені учнями Леонардо. Ретельне вивчення цих реліквій дало можливість створити гравюру, яка і служить з тих пір зразком для всіляких копій. Леонардо да Вінчі, зрозуміло, дотримувався певних традицій, розписуючи трапезну, але його геній додав дивну різноманітність лініям голів апостолів. Христос щойно вимовив: «Один із вас Мене зрадить». Ці страшні, але спокійні слова вразили апостолів: у кожного вирвався мимовільний рух, жест. Дванадцять осіб, дванадцять різних характерів, дванадцять різних реакцій. Жоден художник до Леонардо не ставив такого складного завдання — виразити єдиний зміст моменту через розмаїття психічних типів людей та їх емоційних реакцій: жаху, страху, сумніву, безпорадної скорботи самого Христа. Це робить усю роботу настільки винятковою, що вона дотепер залишається єдиним у своєму роді твором.
   Коли французи зайняли в 1499 р. Мілан, Леонардо да Вінчі повернувся у Флоренцію і зайнявся живописом. Тут ним була написана чудова картина «Св. Сімейство» й інші, проект фресок для залу суду у Флоренції (1503—1504). Урядове замовлення на зображення битви 1440 р. між флорентійцями і міланцями було доручено виконати Леонардо да Вінчі і Мікеланджело. На жаль, ці картини не збереглися, і про чудовий твір Леонардо ми можемо судити лише за копією Рубенса. До цього періоду життя Леонардо належить «Поклоніння волхвів» і ряд портретів.
   З творів останнього двадцятиліття життя Леонардо найвідоміший — «Мона Ліза» («Джоконда»). Цей портрет привертав і привертає до себе увагу. Автор створив образ проникливого, гострого, пильного людського інтелекту: він належить усім часам, локальні прикмети часу у ньому розчинені й майже не відчуваються, так само, як у голубому «місячному» ландшафті, над яким панує Мона Ліза. Невловимий вираз обличчя Джоконда з її пильним поглядом, у якому є трохи посмішки, трохи іронії, трохи ще чогось. Його не можна відтворити, так як складається з багаточисельних світлотіньових нюансів. «Сфумато» — ніжний серпанок світлотіні, який так любив Леонардо, тут творить дива, надаючи нерухомому портрету внутрішнє життя, що безперервно протікає у часі.
   Невеликі картини на дошках Леонардо да Вінчі віддавав для завершення своїм учням. Тільки портрет Мони Лізи, дружини Франческо дель Джіакондо, його власноручний твір від початку і до кінця. Нікому з сучасників художника не вдавалося дати таку витончену закругленість, таке м?яке положення рук.
   У жіночих головках і портретах пензля Леонардо да Вінчі відчувається якийсь абсолютно своєрідний таємний вираз обличчя: розріз очей, оригінальна лінія брів, напівпосмішка, що блукає на зігнутих губах, погляд, загадковий або прихований, відрізняє роботи цього художника від творів інших майстрів.
   Картина Леонардо да Вінчі «Богоматір з Христом» відома також під назвою «Мадонни Літти». Богоматір зображена сидячою між двох невеликих напівкруглих вікон у червоному хітоні і голубому плащі. Очі її напівопущені і дивляться на немовля, яке вона годує. Немовля Ісус повернуло очі до глядача і тримає в руці маленьку пташку, що символізує його майбутні страждання. На іншій картині Леонардо «Святе сімейство» теж зображена Діва Марія з Сином, Йосипом і Св. Катериною з пальмовою гілкою і книгою в руках.
   Відомо мало творів митця. І не стільки тому, що вони гинули, а тому, що він їх у більшості випадків не завершував.
   Сповнений задумів, Леонардо обмежувався тим, що накреслював в ескізі, у начерку, у запису приблизні шляхи вирішення того або іншого завдання.
   У нього було багато учнів, котрі старанно його наслідували. Леонардо нерідко доручав їм виконувати роботу за своїми начерками, а сам лише надавав твору завершеного вигляду.
   Леонардо працював у Флоренції, Мілані, Римі, а наприкінці життя переселився у Францію. Митець був доволі байдужим до політичних суперечностей і не виявляв місцевого патріотизму. Він відчував себе громадянином світу. Від міланського періоду збереглася «Мадонна у гроті» та фреска «Таємна Вечеря». Обидва ці твори є епохальними, художньою програмою Високого Відродження, зразками ренесансної класики.
   «Мадонна у гроті» — велика картина, що за форматом нагадує типове ренесансне вікно: прямокутник, зверху заокруглений. Це поширений у ренесансному живописі формат. Ренесансна картина — це подоба до вікна, вікна у світ. Світ, що у ньому відкривається, — збільшений, величавий, більш урочистий, ніж справжній, але настільки ж реальний, такий, що має вражати своєю подібністю до відображення у дзеркалі. Як би завзято не працювали кватрочентисти над перспективою і об?ємом, у них ще не виходила подоба дзеркала.
   У будь-якого митця кватроченто є зіставлення ближніх і дальніх просторових зон, але немає їх природного перетікання. Тло замикає картину, як задник декорації. А перший план рельєфом виступає на цьому тлі; між ними — розрив, єдиного простору не відчувається. У Леонардо все інакше. Крізь його «вікно» ми ніби заглядаємо у напівтемний сталактитовий грот, де простір розвивається у глибину плавно, невідчутно перетікаючи з одного плану в інший, виводячи до світлого виходу з печери. І група з чотирьох фігур — Марія, немовля — Ісус, немовля — Іоанн Хреститель і ангел — розміщена не «на тлі» печери, а дійсно в її середині. Зазначимо, що сама ця група просторова. Відчувається реальна відстань, повітря між немовлям Христом, матір?ю і Хрестителем. Саме тут по-справжньому починається станковий живопис. Живопис, що не вкриває площину, але «пробиває» у ній вікно; не входить у просторові відношення інтер?єру, але створює для себе свій власний простір, власний світ, окреме буття. Є дещо невловиме у внутрішній концепції твору «Мадонна у гроті». Виконання з самого початку раціоналістичне. Леонардо да Вінчі був художником найменш інтуїтивним. Усе, що він робив, робив свідомо, з повною мобілізацією інтелекту.