Як було зазначено нами вище, галузь права охоплює суспільні відносини, що характеризуються певною єдністю. Головними критеріями тут є предмет і метод правового регулювання. Адміністративне право є класичним зразком фундаментальної (профілюючої) галузі публічного права. Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функції публічної влади в державі; регулює відносини, що забезпечують загальні, сукупні або, інакше кажучи, публічні інтереси суспільства. Водночас, адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, багато в чому конкретизуючи їх дію. Таке розуміння адміністративного права базується на аналізі змісту державного управління та об'єктивних законів функціонування суспільства. Отже, можна дійти висновку про те, що існування адміністративного права є необхідною умовою і засобом реалізації положень Конституції у сфері функціонування публічної влади.

Динамічний стан предмета адміністративного права, тобто висока рухливість самих суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права, є передумовою гострої дискусії з цього питання. Так, на думку Ю.П. Битяка, "предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу здійснення широкої і різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності" [54, с. 19]. Більш розширене трактування предмета адміністративного права пропонує В.Б. Авер'янов, який розуміє під ним трансформовані в нових умовах державного управління суспільні відносини, що виникають і змінюються (або припиняються) у процесі практичної реалізації державними органами, насамперед органами виконавчої влади, повноважень державно-владного характеру відповідно до закріпленої за ними компетенції щодо здійснення функцій державного управління [53, с. 35]. Цікавим є підхід до з'ясування предмета адміністративного права Є.В. Курінного, який під ним розуміє "систему однорідних суспільних відносин регулятивного та охоронного, матеріального і процесуального характеру, в яких реалізуються права, свободи й обов'язки учасників владно-управлінської діяльності або адміністративно-правового захисту" [89, с. 13-14].

На нашу думку, те, що предметом адміністративного права є тільки управлінські відносини, які складаються у сфері державного управління, потребує певних уточнень. Як було зазначено нами у попередньому підрозділі дисертації, управлінські відносини опосередковуються не тільки адміністративним, а й іншими галузями права. Поняття цих відносин є більш широким. Лише частина з них, визначена в законодавстві, регулюється адміністративним правом, а отже, входить до предмета останнього. Тим більше, що державне управління здійснюють усі без винятку державні органи, які належать до різних гілок влади, у тому числі до законодавчої та судової. Відтак, поняття "державне управління" слід розглядати як категорію, що є значно ширшою за поняття "державна виконавча влада".

Беручи до уваги те, що державні органи, які мають владні повноваження, здійснюють: захист порушених прав і свобод громадян (наприклад, під час розгляду скарг); вирішують індивідуальні адміністративні справи за зверненнями приватних осіб; надають різноманітні адміністративні (управлінські) послуги - звідси випливає, що предмет адміністративного права складають не тільки управлінські відносини, а й так звані "публічно-сервісні" відносини, обов'язковою стороною яких є державні органи, які мають владні повноваження. На нашу думку, будь-яка діяльність державного органу (а не тільки органу виконавчої влади, виконавчих органів місцевого самоврядування тощо), який реалізує владні повноваження, у відносинах з юридичними і фізичними особами та його внутрішньоорганізаційна діяльність повинна становити предмет адміністративного права, що повною мірою відповідає сучасному розумінню сутності публічного права. Обґрунтованість нашої позиції підкріплює п. 7 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в якому під суб'єктом владних повноважень розуміється орган державної влади (а не орган виконавчої влади - виділено нами) при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень [90].

Ми поділяємо думку В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко, які зазначають, що "доля адміністративно-правових відносин склалася невдало. З одного боку, вона потрапила у залежність від тоталітарних уявлень щодо суспільних відносин. Згідно з ними адміністративно-правові відносини мали розглядатися: а) виключно з позицій поділу суспільних відносин на матеріальні та надбудовні, або первинні та вторинні; б) як частка суспільних відносин. З другого боку - у залежність від традиційних поглядів на адміністративне право як на засіб безперечного впливу держави на суспільні процеси і вжиття у відносинах "громадянин - держава" адміністративно-примусових заходів. Неприйняття інших наукових поглядів ускладнило теоретичне осмислення сутності адміністративно-правових відносин, зробило їх поняття абстрактно-схоластичним, надійно відокремило від проголошених прав людини" [55, с. 63].

Отже, сьогодні можна констатувати об'єктивність процесу розширення сфери суспільних відносин, що входять до предмета адміністративного права, а також визнання суттєвих змін у формах і методах державного управління, зумовлених якісними змінами у змісті управлінської діяльності держави. Як зазначає Ю.О. Тихомиров, "предмет публічного права не можна зводити лише до саме владовідносин, тому що нині держава виконує низку соціальних функцій, зосереджується на гарантуванні та захисті прав людини і громадянина, а це зумовлює деякі зміни у предметі та методі публічного права - глибше проникнення у сферу приватного права та перетворення деяких його інститутів, поява нових об'єктів, що потребують публічно-правового регулювання" [91, с. 30].

Таким чином, розширене розуміння предмета адміністративного права дає змогу по-новому розглянути і методи правового регулювання. Вирішальний характер методів правового регулювання, котрі являють собою, як відомо, прийоми юридичного впливу, їх поєднання, що характеризують використання у даній сфері суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів [92, с. 370-371], полягає у їх ролі в механізмі правового регулювання. За допомогою методів правового регулювання встановлюється: юридичне становище осіб; з якими юридичними фактами пов'язане виникнення, зміна чи припинення правовідносин; як визначаються права й обов'язки суб'єктів правовідносин; як вони захищаються [93, с. 22].

У теорії права виділяють два загальні методи правового регулювання: 1) імперативний, який характеризується тим, що регулювання здійснюється на владно-розпорядчих засадах; 2) диспозитивний, який характеризує рівність сторін [16; 66; 82], що, насамперед, пов'язано з розподілом права на публічне та приватне. Що стосується методу адміністративного права, то звичайно домінуючим у ньому є імперативний, за допомогою якого врегульовуються так звані "владовідносини", хоча розширення предмета адміністративного права, про що йшлося вище, який, крім управлінських відносин, складають і публічно-сервісні відносини, дає змогу дійти висновку про широке застосування диспозитивного методу.

У науковій літературі адміністративно-правові відносини визначаються як: 1) суспільні відношення, що регулюються адміністративно-правовими нормами, в яких одна із сторін наділена правом вимагати від іншої сторони, у процесі виконавчої та розпорядчої діяльності, здійснення поведінки, вказаної в адміністративно-правовій нормі, а також дане відношення охороняється державою [94, с. 53]; 2) урегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, в яких учасники виступають носіями прав та обов'язків у сфері державного управління [95, с. 81]; 3) суспільні відносини, що складаються у сфері управління та регулюються нормами адміністративного права [96, с. 32]; 4) суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права [54, с. 40]; 5) результат впливу адміністративно-правових норм на поведінку суб'єктів сфери державного управління, внаслідок якого між ними виникають сталі правові зв'язки державно-владного характеру [97, с. 80].

Слід зазначити, що в науковій літературі одночасно використовуються терміни "адміністративно-правові відносини", "адміністративні правовідносини", "адміністративні правовідношення", "адміністративні відносини", які, на нашу думку, є синонімами, оскільки означають одне і теж саме. У подальшому, під час дослідження питань, які є предметом цієї роботи, ми використовуватимемо один з вищенаведених термінів, однак пріоритетність надаватиметься саме "адміністративно-правовим відносинам".

Вченими-адміністративістами визначаються різні особливості адміністративних відносин. Так, Ю.М. Козлов такими вважає: права та обов'язки сторін даних відносин, пов'язані з діяльністю виконавчих органів держави та інших суб'єктів виконавчої влади; завжди однією зі сторін у таких відносинах виступає суб'єкт адміністративної влади (орган, посадова особа, недержавна організація, наділена державно-владними повноваженнями); адміністративно-правові відносини практично завжди виникають з ініціативи однієї зі сторін; якщо відбулося порушення адміністративно-правової норми, то порушник несе відповідальність перед державою в особі її органу або відповідного фігуранта (посадової або службової особи, іншого уповноваженого відповідним чином працівника тощо); вирішення спорів між сторонами може здійснюватися не лише в судовому, але й в адміністративному порядку; адміністративно-правові відносини є владними відносинами, побудованими на засадах "влада-підпорядкування", де відсутня рівність сторін [98, с. 64].

На думку Ю.П. Битяка, особливість адміністративно-правових відносин полягає у такому: вони складаються у сфері управління, тобто в повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави щодо здійснення управління господарським, соціально-культурним будівництвом, адміністративно-політичною сферою, іншою управлінською діяльністю; у цих відносинах однією зі сторін обов'язково є орган виконавчої влади (державного управління) або громадська організація, наділена державно-владними повноваженнями; один з учасників цих відносин має право вимагати від іншого певної поведінки, передбаченої адміністративно-правовою нормою; орган управління зобов'язаний реалізувати свої матеріально-правові та процесуальні права, тобто право є одночасно й обов'язком суб'єкта адміністративно-правових відносин; адміністративно-правові відносини можуть виникнути за ініціативою будь-якого суб'єкта адміністративного права, але згода іншої сторони не є обов'язковою умовою для їх виникнення; порушення однією зі сторін своїх обов'язків зумовлює її відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою в особі її компетентних органів; адміністративно-правові відносини, що виникають між органами виконавчої влади та іншими суб'єктами адміністративного права, не завжди є відносинами, які здійснюються за методом влади та підпорядкування, а можуть реалізовуватися на засадах рівності сторін; санкції, що застосовуються до сторін адміністративно-правових відносин за порушення ними своїх прав і обов'язків - це, як правило, заходи адміністративного примусу, адміністративної та дисциплінарної відповідальності, може настати також матеріальна або кримінальна відповідальність; спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються як в адміністративному, так і в судовому порядку, однак більшість адміністративно-правових спорів вирішується в адміністративному порядку, тобто уповноваженими на те органами державної виконавчої влади або посадовими особами [54, с. 43-44].