Проблема правовідносин була і залишається однією з найскладніших як у загальній теорії права, так і в галузевих науках. У діяльності органів прокуратури виникають різні види правовідносин, визначальне місце серед яких посідають адміністративні. Перш ніж перейти до безпосереднього дослідження сутності та особливостей адміністративно-правових відносин у діяльності органів прокуратури України, на нашу думку, необхідно: по-перше, з'ясувати загальнотеоретичні аспекти правовідносин у цілому; по-друге, визначити специфіку адміністративно-правових відносин.

У науковій літературі під правовідносинами розуміють: 1) суспільні відносини особливого виду, що виникають між конкретними особами, взаємна поведінка яких закріплена юридично, і здійснення яких забезпечується силою державного примусу [62, с. 20]; 2) виникаючі на основі норм права суспільні зв'язки, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що забезпечені державою [63, с. 82-163]; 3) суспільні відносини, урегульовані нормою права [64, с. 23]; 4) врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами - носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності та забезпечуються державою [16, с. 346]; 5) специфічні вольові суспільні відносини, які виникають на основі відповідних норм права, і їх учасники є взаємопов'язаними суб'єктивними правами та юридичними обов'язками [65, с. 190]; 6) суспільні відносини, які передбачені гіпотезою правової норми і належать до сфери ідеологічних відносин [66, с. 127].

Як видно з наведених вище визначень поняття "правовідносини", питання щодо єдиного його розуміння не знайшло свого остаточного вирішення, у зв'язку з чим на сьогодні не існує єдності в його трактуванні. Наприклад, якщо головною темою дореволюційної (до 1917 р.) правничої літератури про правовідносини була суперечка про те, чи існують правові відносини лише між людьми, чи вони можуть існувати і між людьми та державою [67; 68 та ін.], то у ХХ та ХХІ ст. можна виділити декілька етапів у дослідженні цієї категорії: 1918-1930 рр. - визначення правовідносин як основи правової науки, її головної категорії, вихідного пункту в пізнанні права [69; 70 та ін.]; 1930-1955 рр. - розуміння права як системи норм, що виражають волю панівного класу, у зв'язку з цим дослідження проблематики правовідносин відійшло на другий план [62; 71-73 та ін.]; 1955-1970 рр. - інтенсифікація дослідження правовідносин у галузевих юридичних науках [74-76 та ін.]; 1970-1990 рр. - розгляд правовідносин як складної за своєю структурою категорії, що поєднує значну кількість питань (структура, зміст, форма правовідносин, співвідношення правовідносин тощо) [63; 77; 78 та ін.]; з 1991 р. по теперішній час - акумулювання попередніх напрацювань у цій сфері, а також інтенсифікація досліджень щодо місця і ролі громадянина як суб'єкта правовідносин, його взаємовідносин з державою та її органами [79-81 та ін.].

Таким чином, незважаючи на дискусійний характер багатьох аспектів проблематики правовідносин у загальній теорії права, яка виробила певні концептуальні підходи до розуміння цього явища, окремі сторони цієї проблеми залишаються й надалі недостатньо вивченими, що особливо помітно під час галузевих досліджень правових відносин. Втім, незважаючи на розходження словесних формулювань, сутність правовідносин переважна більшість науковців вбачають у тому, що вони являють собою суспільні відносини, які врегульовані нормами права та забезпечуються державою.

Відтак, пропонуємо визначити правовідносини як різновид суспільних відносин, що врегульовані нормами права, як двосторонній зв'язок конкретно визначених суб'єктів та як такі, що забезпечуються державно-правовими засобами, у тому числі й примусовими. Саме це визначення правових відносин ми використовуватимемо надалі як певну модель при з'ясування сутності та особливостей адміністративно-правових відносин у діяльності органів прокуратури України.

Що стосується ознак правовідносин, то до них, як правило, відносять такі: становлять різновид суспільних відносин, оскільки складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів; є результатом свідомої діяльності (поведінки) людей; є вольовими відносинами, що, з одного боку, проявляється у втіленні в них волі держави, з іншого - у втіленні волі учасників правовідносин; виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів; мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені у правових нормах; охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу [16; 65; 66; 82; 83 та ін.].

Правові відносини не є якимсь автономно-незалежним юридичним явищем. Вони нерозривно пов'язані із суспільними відносинами та нормами права. Саме тому визначення сутності правових відносин, їх правової природи та основних рис пов'язано із з'ясуванням їх взаємозв'язків і співвідношень з такими категоріями, як суспільні відносини та правові норми. З'ясовуючи поняття правових відносин, деякі науковці ставлять питання, що саме у цьому явищі є первинним, а що - вторинним, похідним: правові норми чи суспільні відносини [76, с. 23; 55, с. 65]. Вважаємо, що правові відносини є способом перетворення або умовою існування суспільних відносин, оскільки суспільні відносини існують спочатку самі по собі, а потім перетворюються на правові відносини, пізніше, коли втрачають юридичний характер, - зберігаються як відносини суспільні. Суспільні відносини тому і стають відносинами правовими, що вони закріплюються (регулюється) в нормах права. Необхідність у правових відносинах виникає тоді, коли суспільні відносини не в змозі задовольнити інтереси всіх учасників або така необхідність у силу різних причин (підстав) відпала.

Як сама проблема визначення правових відносин, так і їх класифікація привертають увагу не одного покоління науковців. Попри досить детальну розробленість цієї проблеми, вона і на сьогодні не є остаточно вирішеною. У науковій літературі пропонуються різні класифікації правовідносин. Так, О.Ф. Скакун пропонує класифікувати останні за такими критеріями:

-         за функціями права: регулятивні та охоронні;

-         за характером обов'язку: активного типу, пасивного типу;

-         за ступенем визначеності суб'єктів: абсолютні, відносні;

-         за галузями права: конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, трудові та ін.;

-         за субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові, процесуально-правові;

-         за суб'єктами: між суб'єктами федерації (у федеративній державі), між громадянами держави, між громадянином і державою, між юридичною особою - суб'єктом приватного права і державним органом, між державними органами, між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони зобов'язані виконувати розпорядження керівника даного органу тощо;

-         за кількістю суб'єктів - прості (між двома суб'єктами), складні (як правило, між трьома і більше суб'єктами);

-         за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами - односторонні (одна сторона має права, інша обов'язки), двосторонні (кожна із сторін має як права, так і обов'язки);

-         за волевиявленням сторін: договірні, управлінські, комплексні;

-         за строком дії: короткочасні, довгочасні [16, с. 367-369].

Крім наведених вище, у науковій літературі пропонуються й інші критерії для класифікації правовідносин. Так, В.В. Денисенко залежно від службової ролі правовідносин у правовому механізмі поділяє їх на правотворчі, правозастосовчі та правореалізуючі [84, с. 46].

Слід зазначити, що іноді всі правовідносини зводять у дві великі групи: 1) регулятивні (їх ще називають правовстановлюючими), тобто такі, через які здійснюється безпосереднє регулювання суспільного життя - встановлення прав та обов'язків; 2) охоронні, які виникають з фактів неправомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави, у тому числі притягнення винних до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільної чи матеріальної відповідальності. Вважаємо, що розподіл правових відносин на регулятивні та охоронні відповідає двом напрямкам впливу права на суспільне життя (безпосередньо регулятивному й охоронному) та, відповідно, двом різновидам юридичних норм. Отже, до регулятивних належать такі правовідносини, які виникають внаслідок правомірних дій суб'єктів права, а до охоронних правовідносин - такі, що виникають внаслідок вчинення протиправних дій і пов'язані із застосуванням державного примусу.

Однією з підстав класифікації правовідносин є поділ права на публічне і приватне, що є вихідним пунктом (основою) багатьох досліджень, у тому числі й щодо предмета нашого дослідження, а тому має дуже важливе значення. У зв'язку з цим зазначимо, що "публічність" права як його принцип необхідно відрізняти від публічного права як сукупності галузей права, що стосуються лише тієї частини права, яка має відношення до діяльності держави в цілому та її органів (посадових осіб) зокрема. Особливістю приватного права є рівність учасників відповідних відносин, сторонами яких виступають будь-які, крім держави та її представників, суб'єкти, їхня ініціативність при встановленні правовідносин, вільний розсуд при обранні правил поведінки, прямо не заборонених законодавством, позовний порядок захисту інтересів його суб'єктів у суді тощо. Особливістю публічного права є те, що його норми регулюють такі відносини, обов'язковою стороною яких є держава або її представники. Відтак, вважаємо необґрунтованою позицію деяких науковців, які розмежовують публічне та приватне право тільки за методами правового регулювання (рівності чи нерівності сторін правовідносин) [85, с. 12; 86, с. 123-126], адже, наприклад, і під час деяких адміністративно-правових відносин сторони можуть бути рівними, про що йтиметься нижче.

Таким чином, значення поділу правовідносин на публічно-правові та цивільно-правові визначається тим, що, залежно від того, чи є відносини публічно-правовими чи приватноправовими, визначається їхній зв'язок з певною галуззю національного права (приналежність до певної галузі права), а відтак, і та обставина, якими є їхні властивості: чи є вони за своєю сутністю адміністративно-правовими, чи ні.

Правовідносини також поділяють на загальні та конкретні [16, с. 369; 87, с. 259]. Так, конкретні правовідносини виникають на підставі конкретних юридичних фактів, їх завданням є обслуговування щоденних потреб, запитів та інтересів учасників правовідносин. У межах загальних правовідносин реалізуються основні (природні) права людини, зафіксовані у міжнародних актах, Декларації прав і свобод людини та громадянина, інших міжнародно-правових документах. Слід зазначити, що загальні правовідносини іменують також "абсолютними", "базовими", "первинними" тощо [88].