Серед науковців термін "юрисдикція" трактується як сукупність повноважень судового або адміністративного органу оцінювати дії особи або іншого суб'єкта права з точки зору їх правомірності, в тому числі розв'язувати спори та застосовувати передбачені законодавством санкції, а також сфера відносин, на які розповсюджуються ці повноваження (А 2, с. 82, см. 6). Кодекс адміністративного судочинства України майже не вживає терміну "юрисдикція", замінивши його терміном "компетенція" в деяких статтях. Так, в п.1 ч.1 ст. 3 Кодексу зазначено, що є справою адміністративної юрисдикції. Це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Глава 1 розділу 2 Кодексу  адміністративного судочинства України хоча і має назву "адміністративна юрисдикція і підсудність адміністративних справ", але в жодній її статті не згадується термін "юрисдикція", а вживається  термін "компетенція". Таким чином, в Кодексі ці терміни ототожнюються. На нашу думку, більш доцільним й таким, що відповідає нормам Конституції України та міжнародним вимогам є вживання терміну "юрисдикція" для визначення кола спорів, розгляд та вирішення яких уповноважені здійснювати адміністративні суди. 

Чіткий та належний розподіл компетенції є важливим питанням для будь-якого виду судочинства. Так, проблема розмежування компетенції адміністративного суду з загальними судами та Конституційним Судом України відбувається за методом таксації, що є двох видів: позитивна та негативна. За негативної таксації, законодавець встановлює перелік справ, які виключаються з юрисдикції адміністративного суду.  При позитивній таксації, навпаки, визначається коло питань, які вирішуються виключно адміністративними судами (А 17, с. 88). Українське законодавство про адміністративне судочинство застосовує поєднання обох видів. Так, у ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України закріплена позитивна таксація, а саме, що компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи (негативна таксація):

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України. Враховуючи, що компетенція Конституційного Суду України обмежена можливістю перевірки конституційності законів і перелічених у ст. 150 Конституції України нормативних актів, підзаконні нормативні акти підлягають перевірці у судах загальної юрисдикції (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя");

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Спір про право не можна ототожнювати з правопорушенням, він є формою правомірної поведінки із захисту суб'єктивних прав, однією з юридичних гарантій захисту порушених або оспорюваних прав (Х 39, с.71 см. 12). Категорія "адміністративний спір" відокремлює таку форму судового захисту прав і свобод громадян, як адміністративна юстиція від конституційної, цивільної та кримінальної юстиції, дозволяє говорити про адміністративну юстицію, як про провідну форму судового захисту прав і свобод громадян та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. (Педько с. 18). Виникнення адміністративного спору є відповідною правовою реакцією українського середовища на конфліктну ситуацію, яка відображає сутність об'єктивних та суб'єктивних суперечностей, що склалися та реалізуються в протистоянні сторін (П., с. 35, см. 105). Адміністративно-правовий спір - юридичний конфлікт, що виникає між органами та посадовими особами, діяльність яких спрямована на реалізацію публічного управління, з одного боку, та іншими суб'єктами права - з другого, у зв'язку з порушенням суб'єктивних прав чи законних інтересів фізичних або юридичних осіб (А 14, с. 54). Специфіка адміністративних спорів полягає у первинній юридичній нерівності сторін адміністративних правових відносин, де одна сторона має владні повноваження, а інша є об'єктом управлінського впливу (П., с. 35, см. 107). Але коли ці конфліктні правовідносини вступають в етап розв'язання спору, то сторони вирівнюються в правовому положенні, оскільки в цьому випадку відсутній владний управлінський тиск. В адміністративному спорі суб'єкт владних повноважень реалізує не владні повноваження, а такі ж права та обов'язки, що має й інша сторона - громадянин або юридична особа, тобто права та обов'язки, що проявляються в формуванні, обґрунтуванні та доведенні своїх вимог та заперечень (Х 39, с. 73).

  Якщо при визначенні юрисдикції встановлюється, який з органів повинен розглядати та вирішувати справу, то при визначенні підсудності встановлюється, який саме з адміністративних судів буде розглядати та вирішувати адміністративну справу по суті, тобто як суд першої інстанції. В теорії поняття "підсудність" застосовують у двох значеннях: по-перше, як інститут процесуального права, тобто система норм процесуального права, правил про підсудність; по-друге, як властивості конкретної справи, згідно з якими вона підлягає розгляду в конкретному суді по першій інстанції (ЦПП, с. 170 Тараненко, Шакарян).

В адміністративному судочинстві можна виділити декілька видів підсудності. 

Предметна. Призначенням її є визначення адміністративний суд якої ланки має розглядати та вирішувати адміністративну справу як суд першої інстанції. Кодекс адміністративного судочинства України передбачає предметну підсудність адміністративних справ місцевим адміністративним судам (окружним адміністративним судам та місцевим загальним судам, як адміністративним судам) й Вищому адміністративному суду України (ст. 18 Кодексу).

Територіальна - розподіляє адміністративні справи залежно від території. За загальним правилом, адміністративні справи розглядаються за місцезнаходженням відповідача.  Виключна - за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. В таких випадках оскаржуються індивідуальні правові акти, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що стосуються інтересів конкретної особи. Також визначена виключна територіальна підсудність Київського окружного адміністративного суду. 

У разі невизначеності територіальної підсудності адміністративна справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача, тобто має місце альтернативна територіальна підсудність - ст. 19 Кодексу  адміністративного судочинства України.

  Відповідно до інстанційної підсудності судами першої інстанції виступають місцевий адміністративний суд та Вищий адміністративний суд України. До судів апеляційної інстанції відносяться апеляційні адміністративні суди та Вищий адміністративний суд України.  Як касаційна інстанція виступає Вищий адміністративний суд, а Верховний Суд України переглядатиме судові рішення за винятковими обставинами (ст. 20 Кодексу  адміністративного судочинства України). Не всі науковці погоджуються з такою системою. Так, Коліушко, зазначає, що така заплутана система не сприятиме зрозумілості судової системи та доступності правосуддя для більшості громадян, яким послуги юриста не завжди доступні, такий підхід установить нерівні можливості щодо оскарження рішень судів вищого рівня, якщо вони діятимуть як перша інстанція. Він пропонує систему, де судова ланка дорівнювала б судовій інстанції (ЦППР, с. 62-63).

  Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, що підлягають розгляду в порядку різного судочинства, але якщо в провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір заявлено також вимогу відшкодувати шкоду, пов'язану з предметом спору, то такі вимоги вирішуються в одному провадженні.  Не допускається й об'єднання позивачем в одній позовній заяві кількох вимог, якщо вони підсудні різним адміністративним судам.

Учасниками судового розгляду є особи, які беруть участь у справі та інші учасники адміністративного процесу. До осіб, які беруть участь у справі відносяться сторони, треті особи та представники сторін та третіх осіб.  Особи, які беруть участь у справі, мають право знати про дату, місце й час судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі і стосуються їхніх інтересів, знайомитися з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, заявляти клопотання і відводи, подавати докази, брати участь в дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам судового процесу, висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитись із технічним записом судового процесу та подавати письмові зауваження до нього, робити із матеріалів справи виписки, знімати копії приєднаних до справи документів, одержувати копії судових рішень, оскаржувати судові рішення, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм законом.

Учасники судового розгляду зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.  Крім того, особи, які беруть участь у справі, зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби, завчасно повідомити про причини неприбуття до суду (ст. 40 Кодексу адміністративного судочинства України).

Сторонами в адміністративному судочинстві є позивач та відповідач. Позивачем є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява.

 З урахуванням того, що передумовою для існування у позивача права на звернення до суду є матеріальна норма, то остання "на основі певних фактичних обставин дає можливість визначити конкретну зобов'язану або уповноважену особу" (А 11 с. 4). Так, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень або інша особа, до якої звернена вимога позивача. Позивач та відповідач персоніфікують адміністративну справу. Сторони в процесі є носіями протилежних юридичних інтересів (матеріально-правових та процесуальних).

Сторони в адміністративному судочинстві крім перелічених прав осіб, які беруть участь у справі, мають відповідні права, що належать лише їм та забезпечують дію принципу диспозитивності. Тобто позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову у будь-який час до закінчення судового розгляду. Відповідач має право визнати повністю або частково адміністративний позов, подати заперечення проти заявлених вимог.