Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов'язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб'єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання держави, основних елементів її політичної системи.
   Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксеологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впорядковує державний механізм і взаємозв'язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов'язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом.
   Цінність конституції виявляється ще й у тому, що за її допомогою забезпечується стійкість інститутів влади, що є однією з умов стабільності й рівноваги в суспільстві. Саме конституція держави є фактором єдності правових норм, їх несуперечливості, поєднання стабільності й динамізму. Вона забезпечує демократичний вектор розвитку суспільства, гарантує стійкість правового статусу людини і громадянина, державних інституцій.
   Усі зазначені риси і властивості конституції, які характеризують її як особливий політико-правовий документ (див. про це також розділ 2), дають підстави для того, щоб вона перебувала під охороною держави і суспільства, а її дотримання забезпечувалося насамперед за допомогою ефективного державного механізму.
   Необхідні механізми охорони і захисту Конституції України значною мірою закріплені безпосередньо в ній. Так, стаття 8 встановлює, що "Конституція України має найвищу юридичну силу", "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй", "норми Конституції України є нормами прямої дії", стаття 9 встановлює, що "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України", стаття 157 регламентує, що "Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України", "Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану" тощо.
   Разом з тим наявність наведених та інших конституційних положень не означає, що немає необхідності в охороні й захисті Конституції України. Мало того, останніми роками постає нагальна потреба в охороні й захисті Конституції України, оскільки порушення її норм, у тому числі і з боку вищих органів державної влади, набули доволі стійкого характеру. І на це необхідно зважати, оскільки йдеться про стабільність конституційного ладу, безпеку суспільства і держави, а також особи. Та й правову державу, побудова якої є одним з основних конституційних принципів, неможливо створити без правової охорони Конституції як уособлення міцності й непохитності засадничих підвалин держави і громадянського суспільства.
   До речі, у виступі Президента України на науковій конференції "Конституція України — основа модернізації держави і суспільства", присвяченій 5-й річниці прийняття Конституції України, яка відбулася 21 червня 2001 р. у Харкові, особливо наголошувалося, що "дедалі жорсткішою і настійнішою стає необхідність захисту, охорони Конституції за допомогою відповідних механізмів. І перш за все — через застосування достатньо складної процедури внесення до неї змін.
   Не можна допустити, щоб Основний Закон перетворювався на розмінну монету, об'єкт лобістських посягань чи особистих амбіцій. Ми є свідками, що такі спроби частішають.
   З іншого боку, і в цьому діалектика життя, законів розвитку держави і суспільства, звід конституційних положень та вимог не може бути чимось незмінним і застиглим, даним раз і назавжди, а процес його вдосконалення і доповнення не повинен відставати від об'єктивних реалій, логіки суспільного поступу.
   Одна з площин, у якій лежать найбільш назрілі та очевидні потреби в цих змінах, — стосунки між гілками державної влади, ступінь узгодженості та скоординованості їхніх зусиль, відповідальності за політичні і соціально-економічні наслідки рішень і дій".
   Охорона конституції в широкому розумінні становить сукупність заходів забезпечення її дії. До них належать заходи юридичного, освітнього, виховного, економічного та політичного характеру.
   Разом з тим охорона конституції найчастіше розглядається у вузькому, власне юридичному значенні як сукупність правових засобів забезпечення юридичної дії основного закону (юридичний захист конституції).
   Правова охорона Конституції України — це сукупність юридичних засобів, за допомогою яких досягається виконання всіх встановлених в Основному Законі норм, неухильне забезпечення в усіх сферах життя режиму конституційної законності.
   Як зазначалося, ці юридичні (правові) засоби закріплені і безпосередньо в Конституції України, і в інших законодавчих актах, зокрема в законах України "Про Конституційний Суд України", "Про прокуратуру", "Про судоустрій України" та ін. Вони спрямовані на забезпечення конституційної законності, що передбачає неухильне дотримання конституційних норм усіма суб'єктами суспільних відносин, шанобливе ставлення до конституційних принципів, забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини й громадянина.
   Правова охорона конституції в різних країнах світу розглядається й у суто спеціальному значенні — як сукупність контрольно-наглядових повноважень і заходів з боку держаних органів, що наділені правом перевірки змісту нормативних актів і дій адресатів права щодо їх відповідності основному закону країни. У цьому аспекті розрізняють попередню та наступну охорону конституції залежно від того, що піддається контролю (нагляду): проекти нормативних актів чи чинні акти. Охорона може бути матеріальною, коли здійснюється змістовна перевірка актів (дій), і формальною, якщо перевіряється тільки дотримання процедури (порядку) прийняття актів (здійснення дії).
   Розрізняють правову охорону конституції у вигляді конкретного та абстрактного контролю. Конкретний контроль пов'язаний із конкретними випадками застосування нормативного акта чи з конкретною діяльністю посадових осіб і органів держави. Абстрактний контроль здійснюється на різних підставах, але поза конкретним приводом.
   За обов'язковістю правову охорону конституції можна поділити на обоє 'язкову та факультативну. Перша передбачає покладення на певних суб'єктів обов'язків щодо вжиття відповідних заходів охорони конституції за певних обставин. Друга базується на власній ініціативі суб'єкта стати на захист конституції.
   Світова практика свідчить, що організація охорони конституції може здійснюватися в таких формах:
   - використання владних прерогатив президентом як гарантом конституції;
   - використання компетентними суб'єктами права законодавчої ініціативи;
   - встановлення особливого порядку (складнішого) перегляду та внесення пропозицій щодо змін тексту чинної конституції;
   - прямого конституційного нагляду, коли компетентний державний орган виявляє неконституційність акта, але сам його не скасовує;
   - опосередкованого конституційного нагляду, коли повноважні органи (суди загальної юрисдикції) мають право не застосовувати закони (якщо, на їх думку, вони не відповідають конституції) і звертаються за підтвердженням їх конституційності до конституційного суду;
   - попереднього та наступного конституційного контролю, коли компетентні державні органи не тільки виявляють невідповідність актів конституції, а й відхиляють те, що не відповідає основному закону;
   - офіційного нормативного та казуального конституційного тлумачення;
   - конституційно-правового судового вирішення спорів щодо компетенції органів державної влади та управління;
   - конституційної експертизи правозастосовчої практики, коли конституційний суд розглядає справи за скаргами про порушення основних прав і свобод громадян.
   Європейська система охорони конституції історично пов'язується з діяльністю спеціалізованих органів, насамперед конституційних судів.
   Головним суб'єктом правовідносин стосовно охорони і захисту Конституції України є народ України. Це випливає зі статті 5 Конституції України, яка встановлює, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", "народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування", "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами". Народом України і тільки ним затверджується на всеукраїнському референдумі попередньо прийнятий не менше як двома третинами (конституційного складу Верховної Ради України) народних депутатів законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади" (у ньому викладено основні принципи конституційного ладу), розділу III "Вибори. Референдум" та розділу XIII "Внесення змін до Конституції України").
   І хоча Конституцію України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей — приймає Верховна Рада України, внесення змін до тих її розділів, які становлять її фундаментальну основу, з метою запобігання будь-яким спробам змінити її суть здійснює народ.
   У конституційно-правовому механізмі забезпечення охорони і захисту Основного Закону України чільне місце посідає Верховна Рада України. І в цьому Україна, безумовно, не становить виняток, адже традиційно в більшості держав світу саме парламенти відіграють значну роль у забезпеченні дотримання і охорони конституції. Адже приймаючи конституцію, парламент розраховує на тривалий період її дії, а тому й встановлює складний механізм її зміни порівняно з іншими нормативно-правовими актами.
   Верховна Рада України фактично здійснює попередній контроль щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів, оскільки у процесі їх обговорення і прийняття вона перевіряє проект на відповідність Конституції. Як відомо, Регламентом Верховної Ради України передбачається три читання кожного законопроекту і на будь-якому з цих читань за наявності підстав він може бути відхилений як такий, що не відповідає Основному Закону.
   Верховна Рада України фактично здійснює і наступний контроль, оскільки має право скасовувати закони чи вносити в них зміни.
   Про особливе місце Верховної Ради України в механізмі забезпечення охорони і захисту Конституції свідчать її повноваження щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим при порушенні нею Конституції України і законів України (при цьому Конституція передбачає наявність відповідного висновку Конституційного Суду України на запит Верховної Ради України), а також здійснення парламентського контролю в межах, визначених Конституцією України.