Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. «Зелені», аналогічно своїм колегам в ін­ших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ядерний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколиш­нього середовища. В 1992 р. «зелені» отримали 2,8% голосів ви­борців (на виборах 1987 р. – 2,5%). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об’єднання франкомовних жителів Валле д’Аоста.

У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися неве­ликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеоло­гією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнсь­ких демократів, який співробітничав з комуністами, був викраде­ний однією із таких груп – червоними бригадами – і вбитий після 55 днів полону. З’ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп – «Гладіо» («меч») і «Пропаганда-2» (або «П-2»).

Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал ого­лив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні пол­ітики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.

Більш значні скандали з приводу кримінальних зв’язків полі­тиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і заміша­них виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсь­ко-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох ко­лишніх прем’єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення ре­форм, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.

Правління Прем’єр-міністра Джуліано Амато супроводжува­лося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, полі­тично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політич­ний хаос.

Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух «Вперед, Італія», організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Цент­ральній Італії отримали партії, які сформували блок «Полюс сво­боди» («Вперед, Італія», Ліга Півночі, Національний альянс і реш­тки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національ­ний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією «Ла-Рете».

Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 р., коли коаліція лівоцентристів «Оливкове дерево», очолювана професором економіки і колишнім державним адмі­ністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коалі­цією Берлусконі–Фіні «Полюс свободи». Проді продовжував пол­ітику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Євро­пейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двопо­люсної політики.