89 § 3. Вищі органи державної влади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові дер­жави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілен­ня законів надаються йому від імені канадського народу. Парла­мент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 – з Приморських провінцій (10 – з Нової Шотландії, 10 – з Нью-Брансвіка, 4 – від острова Принца Едуарда); 24 – з Квебека, 24 – з Онтаріо, 24 – із західних провінцій (по 6 – з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 – з Ньюфаундленда та по одному з Те­риторії Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено та­кож наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів – по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу – у 1990 р. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. се­натори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зай­няли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенато­ром може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реаль­ного майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як прави­ло, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Кве­бека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що сто­суються витрат народних коштів та оподаткування. Він може до­повнити та відхилити будь-який законопроект, прич

ому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню па­лату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про стра­хування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопро­ектів, має роз’яснювальне значення. Основна робота Сенату зо­середжується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроек­ту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і ма­ють багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та уп­равлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.

Палата громад – основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою віднос­ної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на п’ять років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парла­ментських місць визначається з урахуванням щільності населен­ня. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 р. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді власти­ва багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу держав­них підприємств власному капіталу, обмеження державного втру­чання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія засно­вана 1873 р., вона висловлює інтереси крупних власників, захи­щає принцип «вільного підприємництва» з використанням обме­женої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативн-іша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. Її базою були Соціал-демократична організація (Федерація коопе­ративної співдружності) і частини профспілок, які входили до Ка­надського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії – резуль­тат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхід­но згадати немалозначну на політичній арені сепаратистську партію – Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту – засно­вана 1935 р., Комуністична партія Канади, 1921 р.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або зако­нодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного пар­ламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незви­чайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Па­лати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем’єр-міністра. До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай се­ред членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випад­ки (останній – у 1970 р.), коли спікер від однієї партії продовжу­вав виконувати свої обов’язки після зміни уряду, або (у 1957 р.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у на­ступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова про­цедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснаж­ливої» підозри, що він, нібито, – лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі – лише одне з призначень прем’єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання по­сади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер – англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-гу­бернатор за рекомендацією прем’єр-міністра.

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з’являється ге­нерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад. Затверд­ження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголо­шує тронну промову частково англійською, частково французь­кою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економіч­ного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем’єр-міністр вносить на обго­ворення так званий Законопроект №1. Це – фіктивний законо­проект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслухову­вати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна про­мова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв’язку зі склад­ною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати гро­мад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядо­вих засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам за­питання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протя­гом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уря­ду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які про­понуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приват­ного» члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропо­нуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Про­позиція щодо проведення першого читання і друкування законо­проекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо дру­гого читання. Це вже стадія принципового обговорення законо­проекту. Якщо він приймається у другому читанні, його переда­ють до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучен­ня грошей з Об’єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.

Після того, як законодавчою комісією законопроект викладе­но у Палаті, її члени можуть вносити поправки до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і не дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вва­жається, що відхилення – явище застаріле і стало нині неконсти­туційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.