У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільсько­господарська, у справах зв’язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслухову­ватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 берез­ня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з’ясуван­ня окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об’єд­нані комісії від обох палат.

Глава держави. Єлизавета II, Королева Англії, є також офіцій­ною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену. 1867 р. засновники за­кону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Од­нак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Коро­лева тримає владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно. Тому, якщо королева не перебуває у Канаді, вся повно­та королівської влади лягає на представника Королеви – Гене­рал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Ге­нерал-губернатор призначається Її Величністю за рекомендацією прем’єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути про­довжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Ге­нерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. За винятком надзвичайного стану він наділяється всією повнотою влади з боку Кабінету, що отримав підтримку більшості членів обраної народом Палати громад. Генерал-губернатор має бути обов’язково канадцем. Перший канадець був призначений на цю посаду 1952 р., і відтоді ця посада була передана канадським гро­мадянам на майбутнє. З того часу, за традицією, англомовний ка­надець змінює франкомовного на цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності Генерал-губернатора на посаді його обов’язки виконує Головний суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністратор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному – лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а також закони більшості провінцій розпочинаються фор­мулою: «Її Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати гро­мад, наказує...». Парламент (або провінційна законодавча уста­нова) збирається лише за королівським викликом; палати парла­менту (законодавчі установи) «не обладнані автоматичним стартером». Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли мо­нарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його за­ступник, а санкції на введення у дію провінційних законів – лей­тенант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або застерігати від чо­гось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на пора­ди міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Ка­нади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формаль­ний заклад, який складається, в основному, із сучасних та ко­лишніх державних міністрів.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Ге­нерал-губернатора, здійснює уряд – Кабінет міністрів. Ще Кон­ституційним актом 1867 р. проголошується продовження діяль­ності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Дру­га за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць, одержує вищу платню, ніж звичайний член парламенту. Цим партіям також виділяються громадські кошти для проведен­ня дослідницьких робіт.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губер­натор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем’єр-міністра і сформувати новий Кабінет. Прем’єр-міністр робить заміни серед міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-гу­бернатор, а у провінціях – лейтенант-губернатор. Якщо жодна з партій не отримує явної більшості, Кабінет може або піти у відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-губер­натор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати Кабінет), або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати робо­ту з новообраною Палатою. При зволіканні з вирішенням питан­ня про те, чи залишиться при владі уряд «меншості», чи буде відправлений у відставку, його розв’язують представники народу в новообраній Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він має піти у відставку (і тоді Генерал-губерна­тор звернеться до лідера опозиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні обставини Генерал-губернатор може відхи­лити питання перевиборів. Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної більшості і прем’єр-міністр зажадав про­ведення нових виборів, не дозволяючи новому парламенту зібра­тися, Генерал-губернатор має сказати «ні». Це випливає з того, що формула «парламентське урядування» має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб новообраний парламент мав змогу зібрати­ся і визначитися, чи спроможний він вирішувати питання дер­жавного управління. Буває й так, що Кабінет меншості усуваєть­ся на підставі вотуму недовіри відразу – на першій сесії нового парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має здобути підтримку з боку Палати громад. За таких об­ставин генерал-губернатор може заблокувати прохання щодо но­вих виборів. Таким самим чином діють і лейтенант-губернатори провінцій.

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов’язково протягом визначеного «терміну». Кабінет теж не має встановленого «тер­міну» щодо власних повноважень. Початок діяльності Кабінету пов’язується з приведенням прем’єр-міністра до присяги, а завер­шення – з виходом його у відставку або смертю.

До складу Кабінету міністрів входять прем’єр-міністр, міністри – глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем’єр-міністр. Прем’єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем’єр-міністр є членом Палати гро­мад (історія знає двох прем’єрів, що були членами Сенату: 1891– 1892, 1894–1896 роки). Хоча прем’єр-міністром може стати осо­ба, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана чле­ном Палати як лідер партії більшості у ній. Прем’єр-міністра колись називали «першим серед рівних» у кабінеті, або «місяцем серед менших зірок». Тепер про нього так не кажуть. Нині він має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем’єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмо­виться, прем’єр має право порадити Генерал-губернатору звільни­ти цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов’язково більшістю голосів. Прем’єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтри­мує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішен­ня, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкори­тися.

Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таєм­ної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-гу­бернатором за порадою прем’єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем’єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди залишаються членами Ради так само, як і Вер­ховний суддя Канади та колишні верховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших видатних громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та невелич­ка купка «не-міністрів» часом бувають присутні на таких важ­ливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (короле­ви). Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі члени Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами палати громад, або поступово зайняти у ній на­лежні місця.

Міністр із Палати громад має право бути прийнятим до Сена­ту на його запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має й сенатор. За традицією, кожна провінція повин­на мати, принаймні, одного свого міністра у Кабінеті. Як повело­ся, принаймні, один міністр з Квебека має бути англомовним про­тестантом, також один міністр має належати до франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онтаріо або з обох провінцій. Вва­жається також за необхідне мати хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) міністра римо-католицького віросповідання. А останнім часом розмаїття культур Канади знайшло своє відобра­ження також у представництві у Кабінеті єврейської та інших не-англійських та нефранцузьких етнокультурних меншин.

Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти. Призначаються ще міністри «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління (наприклад, дер­жавне міністерство фізкультури і аматорського спорту).

Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов’язані з державним бюджетом та оподаткуван­ням населення.