60 § 1. Конституція

Італійська Конституція – це багатоплановий, ретельно і деталь­но пророблений політико-юридичний документ. Вона не має ок­ремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові ос­нови та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прий­нято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов’язковість конституційних прин­ципів і норм, що стосуються загальних питань державного уст­рою, демократичного характеру італійської держави та його при­хильності до забезпечення громадянських прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні прин­ципи», двох головних частин – «Права й обов’язки громадян» і «Устрій республіки» – і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд мож­ливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твер­дість Конституції додатково підсилюють й особливі повноважен­ня Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих пар­ламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стат­тя 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загально­визнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним ра­дам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою През

идента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади об­ластей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особ­ливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між дер­жавою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її тери­торії, у Римі, розташований Ватикан – релігійний і адміністра­тивний центр католицької церкви, а римський первосвященик – Папа – за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укла­дені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що га­рантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб’єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими уго­дами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольсь­ка римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 р., ця формула була також виключена з переглянутого тек­сту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держа­ва в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій – комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисельніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італій­ська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демократичного спрямування – Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в ціло­му посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р.,християнські демократи отримали менше 30% голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.

У період з 1948 по 1963 рр. ХДП, тісно пов’язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і мог­ла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з інши­ми партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.

Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Дру­гої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прий­ти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950–1960 рр. ця партія перестала спира­тися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватно­го підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10% свого електорату. Меншість ко­муністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і орга­нізували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п’яте місце в парламенті.

Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 р., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983—1987 рр., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавіру­вали між своїми головними суперниками і не відрізнялися силь­ною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розсліду­ванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій по­літичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 р.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.

Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух «Вперед, Італія», заснований у 1993 р. ве­ликим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної ко­манди і користувався послугами журналістів трьох державних те­леканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декіль­кох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний полі­тичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух «Вперед, Італія» випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем’єр-міністра.

Рух «Вперед, Італія» сильно відрізнявся від традиційних іта­лійських політичних партій. Він не мав масових організацій се­ред електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.

У період спаду авторитету старих партій з’явилося дві партії, що поступово набирали силу – Ліга Півночі (спочатку називала­ся Ломбардською Лігою) на півночі країни і «Ла-Рете» — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 р., коли партійне об’єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об’єднала Лом­бардську Лігу і аналогічні їй «ліги» в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію цент­рального уряду, особливо в зв’язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: «Далі від Риму і ближче до Європи».

Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надав­ши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 р., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його про­гнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв’язаних з нею об’єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що по­вертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.

На півдні, після того, як таємна змова між християнськими де­мократами і мафією піддалася ретельному публічному розсліду­ванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палер­мо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, засну­вав у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі – «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72% голосів. Проте наступні спроби до­сягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому ви­явилися безрезультатними.

Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя країни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнсь­ких демократів і один із авторів Конституції 1948 р., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебуван­ня на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.

З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігра­вали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 р., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депу­татом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія зай­мала центристську позицію і користувалася великим впливом. Ра­дикали, антиклерикальна центристська політична група, відігра­вали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на роз­лучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці – поміркова­на партія, що продовжує традиції реформатора ХІХ ст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став пер­шим Прем’єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п’яти партій, в якому більшість складали христи­янські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 р., – найстаріша політична партія Італії, представ­ляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання дер­жави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисиден­тами – соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнен­ня комуністичної партії до компромісу з християнськими демок­ратами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992–1994 рр.