Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний президентом, являє собою за сучасних умов найважливішу політичну устано­ву, за допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню і зовнішню політику.

Конституція США наділила президента широкими повнова­женнями, чим поставила його на чолі так званої «виконавчої гілки влади». Однак, конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав президент з початку епохи імперіа­лізму.

За конституцією, президентом може бути природжений, а не натуралізований громадянин США, який досяг 35-річного віку і проживає безвиїзно у межах США не менше 14 років. Встановле­но також, що президент і віце-президент не можуть бути мешкан­цями одного штату. Однак поряд із цими конституційними вимо­гами, які пред’являються до кандидатів на посаду президента, на практиці з’явилася ціла низка інших вимог. Практично кандида­том у президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією ви­борців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожен штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорів­нює загальному числу членів обох палат конгресу, плюс три ви­борці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій список виборців. Партія, яка набрала більшість го­лосів, надсилає до виборчої колегії усіх виборців від штату. Ви­борців обирають у перший вівторок після першого понеділка ли­стопада місяця високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того ж року і подають голоси за кандидатів у пре­зиденти і віце-пре

Підготовка до виборів президента починається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії починають підбирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року прези­дентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (прай-меріз), у ході яких висуваються у кандидати на посаду президента і віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний конвент. Вищої напруги виборча кампанія досягає в середині літа, коли збираються партійні конвенти (з’їзди) для того, щоб вису­нути на пост президента і віце-президента кандидатів.

Національний партійний конвент юридично вважається ви­щим партійним органом, однак насправді він збирається лише раз на чотири роки для того, щоб висунути кандидатів на посаду пре­зидента чи віце-президента від цієї партії.

Усі рішення національних конвентів, включаючи призначен­ня кандидатів, приймаються звичайно більшістю голосів делегатів.

Основна боротьба у ході роботи конвентів точиться навколо найбільш популярних кандидатів; як правило, у кожної партії є 2–3 таких представника. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його оголошують «висунутим одно­стайно». Обравши кандидата на посаду президента, конвент у та­кому же порядку обирає кандидата у віце-президенти. Конститу­ційна процедура обрання президента – чиста фікція, бо насправді результат виборів вирішується у ході голосування за виборців. Та партія, яка зуміла провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією – її ставленик оселиться у Білому домі на чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, яка склалася, стала непорушною конституційною нор­мою, виборець голосує за кандидатів тієї партії, за списком якої він був обраний. За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кан­дидата.

Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не збере такої більшості, то вибори президента прово­дяться палатою представників з числа трьох осіб президентсько­го списку, які набрали найбільше число голосів, однак ця проце­дуру була застосована лише два рази (у 1804 р. був обраний Джефферсон, а у 1824 р. – Адамс).

Обраний президент 20 січня наступного за виборами року при­носить присягу і приступає до виконання своїх обов’язків.

Конституція США нічого не говорить про можливість переоб­рання президента, але з перших років існування США встановив­ся звичай, згідно з яким президент не повинен займати свою посаду більше двох разів. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: його обирали чотири рази поспіль. У 1951 р. була ратифікована 29-а поправка до конституції, згідно з якою жодна особа не може бути обрана на посаду президента більше двох разів. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового голову) і спадкує президентську посаду у випадку смерті або відставки президента. Президент може покладати на віце-президента різні обов’язки.

Президент США поєднує у своїх руках повноваження голови держави і голови уряду. Він безконтрольний, безвідповідальний і практично незмінюваний. Президент керує величезним військо­во-бюрократичним апаратом, не несе жодної відповідальності пе­ред Конгресом;

Уряд США, який зветься Кабінетом, очолюється президентом. Конституція ні слова не говорить про Кабінет, але вже з прези­дентства Вашінгтона (1789–1797 рр.) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Уряд – Кабінет складається з секретарів (міністрів), і призна­чається президентом за «порадою і згодою Сенату». Це означає, що сенат більшістю у 2/3 голосів повинен затвердити призначе­ний президентом уряд, але фактично верхня палата конгресу ніко­ли не відмовляє президенту у затвердженні його пропозицій. Чле­ни Кабінету – секретарі не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі президенту і працюють під його керівництвом.

Зараз до складу Кабінету входять 12 секретарів: Державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр обо­рони, міністр юстиції (генеральний атторней), міністр транспор­ту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового і міського будівниц­тва. Окрім того, на запрошення президента на засіданнях Кабіне­ту присутні американський представник в ООН, директор адміні­страції з іноземних операцій, директор управління мобілізації, директор Бюро Бюджету, голова комісії громадської служби, по­мічник президента.

У 1939 р. згідно з актом про реорганізацію деякі центральні відомства, глава яких не входить до Кабінету, були об’єднані у певну систему органів, яка зветься виконавчим апаратом при пре­зидентові.

У теперішній час до цього апарату входять центральні відом­ства: Бюро бюджету, канцелярія Білого дому, Рада національ­ної безпеки, Управління мобілізації для оборони, Рада економі­чних консультантів і Дорадчий комітет при президентові з пи­тань урядової організації, Центральне розвідувальне управління тощо.

Канцелярія Білого дому представляє собою апарат, який об­слуговує президента, його підтримує постійний зв’язок з Конгре­сом, з окремими членами Конгресу, з главами виконавчих депар­таментів і центральних відомств, з пресою та іншими органами інформації.

Бюро бюджету було створено у 1921 р. як орган, на який по­кладалася підготовка федерального бюджету. Бюро бюджету до­помагає президенту у підготовці бюджету і у формулюванні фінан­сової програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюд­жету; складає плани про поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і агенціям щодо поліпшення їх структури і порядку роботи тощо.

У 1946 р. було створено Раду економічних консультантів, яка дає рекомендації президенту з економічних питань і складає еко­номічні доповіді президента Конгресу.

У 1947 р. згідно з актом про національну безпеку було засно­вано Раду національної безпеки, яка складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборо­ни, директора адміністрації з іноземних операцій і директора уп­равління мобілізації для оборони. Крім того, на засідання Ради запрошуються представник об’єднаної групи начальників штабу, директор Центрального розвідувального управління.

Рада національної безпеки дає рекомендації президенту з усіх питань, які пов’язані з так званою «національною безпекою». Це означає, що вона розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову політику, координує і спрямовує діяльність військових і громадських відомств у справі підготовки війни. Рада національної безпеки є найважливішим органом пла­нування агресивної зовнішньої політики США. Формально вона має дорадчий характер, але фактично рекомендації Ради безпеки рівнозначні нормативним актам, адже роботою її керує сам Пре­зидент.

Будучи главою держави і главою уряду, Президент США на­ділений достатньо широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чинов­ників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо від президента або за його участі.

Призначення на вищі федеральні посади Президент проводить «за порадою і зі згоди Сенату» (ст. III розд.2), тобто кандидатури, запропоновані Президентом, повинні бути затверджені Сенатом. За загальним правилом, Сенат не виступає проти кандидатур, ви­сунутих Президентом, але відомі випадки, коли виникали конф­лікти через те, що Сенат відхиляв запропоновані кандидатури.

Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів із моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернений Конгресу, то він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопро­ект удруге 2/3 голосів у обох палатах.

Президенти США активно використовують також «кишень­кове вето». Якщо законопроект передається на підпис Президен­ту менше ніж за 10 днів до закінчення сесії Конгресу, Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може і не повертати його Конгресу зі своїми заперечення­ми – достатньо залишити його без підпису, так би мовити, «захо­вати його у кишеню».

«Кишенькове вето» має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

Оклад американського Президента – 200 тис. доларів, додат­ково 50 тис. на різні витрати, додатково ще 100 тис. доларів на неоподатковувані податком подорожі та офіційні прийоми. З 1991 р. ця сума зросла до 340 тис. доларів.

Законодавча влада. Стаття 1 Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входять по два пред­ставники від кожного штату.

Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.

Протягом ста років після прийняття Конституції сенатори не обиралися прямим голосуванням населення. Їх обирали законо­давчі органи конкретних штатів, які вони і представляли. У 1913 р. була прийнята 17-а поправка до Конституції, згідно з якою сена­тори стали обиратися шляхом прямих виборів.

Делегати Конституційного конвенту виходили з такого мірку­вання: якщо окремі групи – одна, яка представляє уряди штатів, і друга – населення – повинні будуть разом ухвалити кожен закон, що можна вважати, що це зменшить загрозу виявлення з боку Кон­гресу поспішності або недбалості при затвердженні нових законів. Одна палата завжди мала можливість контролювати іншу, як це існувало в той час в англійському парламенті. Прийняття 17-ї поправки не внесло суттєвих змін у це врівноважене співвідно­шення влади обох палат.