Головним завданням Парламенту є прийняття законів та дер­жавного бюджету. В законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати – ст. 59 Конституції). Також, якщо Палата радників не прийняла рішення щодо законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується в два рази), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту.

При кожній палаті діє законодавче бюро, котре допомагає де­путатам при підготовці законопроектів.

Згідно із Законом про Парламент право на законодавчу ініціа­тиву мають депутати Парламенту і Кабінету міністрів. Законо­проект може бути представлений на розгляд Парламенту, якщо його підтримали 20 депутатів або 10 радників. Якщо мова йде про бюджет країни, то його повинні підтримати не менш як 50 депу­татів або не менше 20 радників. Народна законодавча ініціатива Японії невідома.

На першому етапі розробка законів ведеться в департаментах відповідних міністерств. Далі через керівництво міністерства до­кументи потрапляють до канцелярії Прем’єр-міністра, потім до Прем’єр-міністра і тільки потім у Парламент, де над ним почина­ють працювати у відповідних комісіях і в законодавчих бюро па­лат. Якщо комісія дає позитивний результат, проект виноситься на пленарне засідання і обговорюється у двох читаннях. Законо­проект, за винятком особливих випадків, які передбачені Консти­туцією і пов’язаних із наданнями Палаті представників більших можливостей, стає законом після прийняття його обома палата­ми (ст. 59 Конституції). Якщо думки палат розійшлися, то на до­помогу їм створюється паритетна узгоджувальна комісія (10 де­путатів та 10 радників).

Парламент має виключні повноваження щодо розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст. 85 Конституції). По­рядок складання і затвердження державного бюджету визначені в Законі про фінанси 1947 р. Кабінет складає і передає Парламен­ту на обговорення і затвердження бюджет на кожний фінансовий рік. Проект бюджету потрапляє до Палати представників (ст. 60 Конституції), після цього головуючий передає його на розгляд до постійної бюджетної комісії. Бюджетні комісії вважаються най­важливішими, тому що вони є найбільшими за кількістю депу­татів (у бюджетній комісії Палати представників 50 членів, а в Палаті радників – 45). Обговорення законопроекту про бюджет відбувається за участю Прем’єр-міністра і всіх членів Кабінету, це робиться для того, щоб вони могли дати відповідні пояснення і відповісти на запити представників політичних партій. В обговоренні бюджету беруть участь і представники громадськості. Будь-яка людина може взяти участь в обговоренні бюджету. Ди­ректор бюджетної комісії відбирає кілька чоловік, які будуть бра­ти участь у дебатах. Якщо законопроект про бюджет відхиляєть­ся бюджетною комісією Палати представників, тоді Кабінет міністрів повинен підготувати новий проект бюджету, котрий зно­ву проходить весь шлях обговорення. Після затвердження бюд­жету Палатою представників його направляють до Палати рад­ників, де процедура обговорення повністю повторюється.

Рішення палат, як правило, приймаються простою більшістю голосів. В Японії застосовують три форми голосування: вставан­ням, таємним голосуванням та незапереченням.

Прийнятий закон підписується міністром, який відповідає за його виконання, контрасигнується Прем’єр-міністром і направ­ляється Імператору для промульгації. Закон повинен бути на­друкований протягом 30 днів і вступає в силу через 20 днів після публікації.

Парламент також відтворює і контрольні функції за діяльні­стю уряду. Як нам відомо, Кабінет міністрів Японії повинен ко­ристуватися підтримкою Парламенту з питань політики, яку він проводить. Гарантією цього є інститут парламентської відпові­дальності Кабінету, який складається із наступних елементів: по-перше, кандидатура на посаду Прем’єр-міністра формально оби­рається палатами Парламенту (фактично це лідер партії парла­ментської більшості), по-друге, нижня палата може прийняти більшістю голосів резолюцію про недовіру Кабінету. Основною формою контролю є інтерпеляція, подати яку може будь-який депутат Палати представників через головуючого палати, а відмову головуючого депутат може оскаржити на пленарному засіданні палати. Відповідь на інтерпеляцію депутат повинен отримати протягом 6 днів в усній або письмовій формі. В Кон­ституції Японії закріплено право кожної палати проводити роз­слідування з питань державного управління (ст. 62 Конституції). До форм контролю належить також і загальна дискусія з питань політики, яку проводить уряд на початку кожної сесії, коли в Парламенті виступають Прем’єр-міністр, міністр фінансів та закордонних справ.

Кабінет міністрів. Згідно з Конституцією Японії Кабінет міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять

Прем’єр-міністр та інші державні міністри. Конституція визна­чає також принцип громадянського кабінету (ст. 66). Під термі­ном «громадянська особа» розуміється особа, яка не знаходиться на військовій службі, ніколи не була професійним військовим і не пропагує мілітаристську ідеологію.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парламент­ської більшості (ст. 67). У випадку, коли між палатами з цього питання виникають непорозуміння, або у випадку неприйняття Палатою радників рішення протягом 10 днів після рішення Па­лати представників (час перерви в роботі Парламенту не врахо­вується) рішення Палати представників стає рішенням Парламен­ту. Обраний кандидат призначається Імператором на посаду Прем’єр-міністра.

Відповідно до Закону про Кабінет міністрів 1947 р. Прем’єр-міністр призначає не більше 20 державних міністрів (ст. 2 Закону про Кабінет міністрів), причому більшість міністрів повинна бути обрана із членів Парламенту (ст. 68). Фактично всі члени Кабінету – парламентарі і всі вони затверджуються наказом Імператора.

Міністерства і функції окремих міністрів викладені в Законі про структуру державних виконавчих органів 1948 р. 12 міністрів очолюють міністерства юстиції, закордонних справ, фінансів, ос­віти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, сільського, лісо­вого і рибного господарства, зовнішньої торгівлі і промисловості, транспорту, зв’язку, праці, будівництва, місцевого самоврядуван­ня. Крім того, один міністр Кабінету є генеральним секретарем, інші 8 міністрів стають міністрами «без портфелів», вони фактич­но виконують обов’язки радників Прем’єр-міністра і за традицією керують окремими підрозділами його канцелярії. В Кабінеті міністрів Японії відсутні посади військового та військово-морсь­кого міністрів, а також міністра внутрішніх справ (силами само­оборони керує міністр «без портфеля» – начальник управління національної оборони, а також деякі функції виконує міністер­ство місцевого самоврядування).

У період, коли міністр виконує свої обов’язки, він не може бути притягнутий до судової відповідальності без згоди на це Прем’єр-міністра (ст. 75 Конституції). Прем’єр-міністр може на певний час звільнити міністра від посади (ст. 68). Кабінет несе колективну відповідальність перед Парламентом (ст. 66) і якщо палата пред­ставників приймає вотум недовіри або відмовляється голосувати за довіру уряду, Кабінет міністрів повинен піти у відставку в тому випадку, якщо Палата представників не буде розпущена Кабіне­том протягом 10 днів (ст. 69). Кабінет також повинен піти у відставку, якщо посада Прем’єр-міністра стає вакантною, або якщо скликається перша сесія Парламенту після виборів до Палати представників (ст. 70).

Більш детально діяльність Кабінету міністрів регламентована в Законі про Кабінет міністрів, де визначені структура та функції Кабінету, компетенція Прем’єр-міністра та інших міністрів, відно­сини з іншими державними органами.

Процедура засідання Кабінету для прийняття рішень регу­люється згідно зі звичаєм. Засідання Кабінету є закритими, про­водяться два рази на тиждень у період парламентської сесії, рішен­ня приймаються одностайно або на основі консенсусу.

До повноважень Прем’єр-міністра як голови Комітету слід від­нести загальну координацію діяльності Кабінету, призначення і звільнення від посад державних міністрів, внесення на розгляд Парламенту законопроектів, доповіді Парламенту про загальний стан державних справ і зовнішньої політики, підписання законів та наказів одноосібно (як відповідний міністр), контрасигнація підписів уповноваженого міністра, участь у проведенні переговорів і підписанні міжнародних договорів, керівництво підготовкою і укладання міжурядових угод. Прем’єр-міністр має канцелярію.

Кожен міністр має двох заступників: парламентського (ст. 17 Закону про структуру державних виконавчих органів ) і адміні­стративного (ст. 17, п. 2 того ж закону). Міністри фінансів, сільського, лісового та рибного господарства, зовнішньої торгівлі й промисловості мають двох парламентських заступників. Японські міністри не є спеціалістами, тому реальним керівником міністерства є адміністративний заступник – професійний чинов­ник із спеціальною освітою.

Безпосередньо при Кабінеті міністрів діє секретаріат, який очолює генеральний секретар Кабінету, законодавче бюро, рада у справах персоналу та рада національної оборони. При законодав­чому бюро інколи створюються тимчасові комісії та ради.

У канцелярії Прем’єр-міністра і міністерствах існує велика кількість комітетів і управлінь. Так, при канцелярії Прем’єр-міністра діє комісія з урегулювання екологічних конфліктів, ко­мітет у справах державної безпеки (йому підпорядковано управління поліції), комітет у справах справедливої торгівлі, управлін­ня у справах державних земель, управління імператорського дво­ру, управління у справах навколишнього середовища.

Незалежні органи. Це органи, незалежні від уряду. До них слід віднести перш за все, Ревізійну раду і Раду державних установ.

Ревізійна рада повинна контролювати державний бюджет і державні витрати. Згідно зі ст. 90 Конституції заключний звіт про державні доходи та витрати щорічно перевіряється Ревізійною радою. Цей звіт являє собою доповідь разом із доповіддю Кабіне­ту міністрів протягом фінансового року.

Рада державних установ відає питаннями служби державних чиновників і слідкує за тим, щоб коли займаються державні поса­ди не отримала перевагу жодна з партій, а призначення проходи­ли виключно на основі професійної кваліфікації і досвіду претен­дентів.