Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повноважень Президента – п’ять років. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Прези­денти повинен задовольняти всім вимогам, що ставляться до осіб, які обираються до Парламенту. Через те, що у Франції немає інсти­туту Віце-президента, у випадку дострокової вакансії посади Пре­зидента його обов’язки тимчасово виконує Представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов’язки, їх виконує уряд.

Нові вибори проводяться не раніш як через 20 і не пізніш як через 35 днів після відкриття вакансії. За весь час існування П’я­тої республіки двічі мали місце випадки дострокової вакансії по­сади Президента і проведення дострокових виборів: у 1969 р. у зв’язку з відставкою Президента де Голля і у 1974 р. у зв’язку зі смертю Президента Жоржа Помпіду.

Відповідно до ч. 11 ст. 7 період, коли Президент відсутній або не може здійснювати свої функції, не допускається ні голосуван­ня довіри уряду, ні перегляд Конституції.

Повноваження виконуючого обов’язки дещо обмежуються. Зокрема, він не може проводити референдум і розпустити Націо­нальні збори.

Президент Республіки має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19 Конституції існує дві основні групи повноважень:

ті, що здійснюються Президентом самостійно, тобто в диск­реційному порядку (особисті повноваження);

ті, що потребують для свого здійснення контрасигнатури Прем’єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відповідальних за виконання даного акта Президента).

До першої групи особистих повноважень Президента належать:

Право розпуску Національних зборів (з цього питання Пре­зидент повинен проконсультуватися з головами палат Парламен­ту і Прем’єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не зобов’язують). Це право Президента обмежене трьома умовами: не може бути здійснений розпуск протягом року після поперед­нього розпуску; під час дії надзвичайного стану або виконуючим обов’язки Президента.

Право призначати Прем’єр-міністра і за його поданням інших членів уряду, а також відкликати їх. Призначення уряду Прези­дентом потребує наступного схвалення урядової програми ниж­ньою палатою парламенту, а це означає, що при призначенні Прем’єр-міністра Президентові доводиться враховувати позицію партійної більшості Національних зборів.

Право на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну пропозицію обох палат передавати на референдум будь-який законопроект з питань організації публічної влади, еконо­мічних або соціальних реформ і публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжнародного договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування державних інститутів.

Право звертатися з посланнями до палат на їх роздільних засіданнях.

Право на свій розсуд головувати в Раді міністрів. Ніяке засі­дання уряду у формі Ради міністрів неможливе за відсутності Президента, крім випадку, коли він безпосередньо уповноважив іншу посадову особу здійснювати голосування на конкретному засіданні й у зв’язку з конкретним порядком денним.

Право вводити в країні надзвичайний стан. До введення над­звичайного стану Президент повинен провести такі самі консуль­тації, як і при розпуску Національних зборів.

Право звернення до Конституційної ради із запитами і при­значення однієї третини його членів.

Президент – глава Збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах Національної оборони. У разі потреби Прем’єр-міністр може заміщати Президента як голова на засіданнях рад і комі­тетів Національної оборони.

Право помилування.

До повноважень Президента, що потребують контрасигнатури прем’єр-міністра або окремих членів уряду, належать: скли­кання парламенту на надзвичайну сесію; підписання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; призначення вищих ци­вільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення дипломатичних представ­ників; участь у розгляді законопроектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з питань, що стосуються конституційних переглядів, передачі законопро­ектів на референдум; а також право відкладального вето на зако­ни, прийняті парламентом, або право звернення і до Конститу­ційної ради на предмет відповідності закону Конституції.

Президент має широку регламентарну владу. У зв’язку з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті суспільні відносини, які визначені Конституцією, решта регулюєть­ся актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на основі й для виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються Президентом, є самостійни­ми нормативно-правовими актами, які виконують у регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.

Визнання Конституційною радою законодавчого акта як та­кого, що не відповідає вимогам ст. 34 Конституції, надає право регламентарній владі змінювати і замінювати цей закон власни­ми нормативними актами.

У Конституції визначені важливі повноваження Президента щодо зовнішніх відносин, оборони і безпеки. Він представляє краї­ну в міжнародних відносинах; акредитує надзвичайних послів і посланників в іноземних державах, а надзвичайні посли та послан­ники цих держав акредитуються при ньому; веде переговори про укладення міжнародних договорів і ратифікує їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних питань – ще й згода заінтересованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Конституцією право Президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що на­дане йому 1964 р. звичайним декретом уряду.

У сфері судової влади повноваження Президента істотно роз­ширені порівняно з Четвертою республікою. Крім традиційного для глави держави права помилування Президент став активно впливати на склад і діяльність Вищої ради магістратури, входячи до складу обох її відділень і головуючи в ній. Це повноваження ефективно сприяє Президенту у виконанні важливої функції га­ранта незалежності судової влади.

На практиці Президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому за Основним законом. Так, він приймає рішення, якими втручається в компетенцію уряду, коли в парламенті є «од­ноколірна» з Президентом більшість, тобто коли Президент і пар­ламентська більшість належать до однієї політичної партії.

Президент республіки за Конституцією політично не є відпові­дальним. Він може бути засуджений лише за державну зраду, склад якої офіційно не визначений. Обвинувачення може бути висунуто йому тільки обома палатами парламенту, що повинні прийняти ідентичне рішення відкритим голосуванням і абсолютною більшістю голосів своїх членів. Судить Президента в цьому разі Високий суд правосуддя, члени якого, відповідно до ч. 2 ст. 67 Конституції, обираються в рівній кількості Національними зборами і Сенатом зі свого складу після кожного повного або част­кового поновлення палат. Високий суд правосуддя складається з 24 суддів і 12 заступників.

У випадку віддання парламентом Президента під суд слідча комісія, яка щорічно призначається Бюро Касаційного суду в складі п’ятьох постійних членів і двох заступників, проводить розслідування. Після цього Високий суд правосуддя схвалює таємним голосуванням і абсолютною більшістю голосів рішення про винність Президента, його співучасників і посібників, про міру покарання, якщо винність буде встановлена. Ці рішення оскар­женню не підлягають. На практиці Високий суд правосуддя ще не розглядав подібних справ.

Офіційна резиденція Президента – Єлисейський палац. Пре­зиденту допомагає в його діяльності особистий апарат, що сягає кількох сотень чоловік. Апарат Президента складають: кабінет, генеральний секретаріат, військовий комітет, чиновник для особ­ливих доручень. Усі співробітники Єлисейського палацу призна­чаються та звільняються Президентом на його власний розсуд.

Уряд – колегіальний орган, що здійснює поряд або разом із Президентом Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено одразу після розділу про Президента і перед розділом про парламент, що вже саме по собі свідчить про те зна­чення, яке надавали цьому інституту автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об’єднує усіх його членів під головуванням Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем’єр-міністр може голо­вувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов’язко­вому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про по­становку питання про довіру, про проведення референдуму, при­значення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем’єр-міністра.

Формування уряду належить до компетенції Президента. Зок­рема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Пре­зиденту, який призначає їх. Хоча призначення Прем’єр-міністра є особистим правом Президента, проте при цьому він змушений враховувати розстановку політичних сил у Національних зборах, довіру яких повинен мати уряд.

Новий уряд за Конституцією не зобов’язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту. Проте уряд на власний розсуд просить Національні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної по­літики.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів (не менше деся­тої частини загальної кількості) може бути поставлена на голосу­вання резолюція недовіри. Голосування за резолюцією недовіри проводиться не раніше 48 годин після її надходження до Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції недовіри Прем’єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки зая­ву про відставку уряду. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку уряду і призначити нового Прем’єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

Конституція заснувала інститут несумісності посади члена уряду з володінням парламентським мандатом, з якоюсь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяль­ністю. Водночас законодавством не забороняється поєднувати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної ради.

Повноваження уряду здійснюються або разом із Президентом Республіки, або кабінетом, або одноособово Прем’єр-міністром. Конституція підкреслює особливу роль Прем’єр-міністра. Згідно зі ст. 2-1 Конституції, він керує діяльністю уряду, відповідає за на­ціональну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження і призначає на цивільні та військові посади. Окремі свої повноваження він може делегувати міністрам. Прем’єр-міністру належить право законодавчої ініціативи. Для визначення відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має право звертатися до Конституційної ради. На пропозицію Прем’єр-міністра скликаються надзвичайні сесії парламенту, про­водяться закриті засідання палат у формі секретного комітету і мо­жуть подовжуватися строки чергових сесій парламенту.