Спеціальні комітети найчисленніші. Вони можуть функціону­вати на постійній основі, а можуть створюються тільки на час сесії. Наприклад, Комітет з відбору займається питаннями організації розгляду законопроектів і розподілом членів парламенту за ком­ітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати, Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування збитків, завданих діяльністю уряду тощо. Спільні комітети фор­муються на паритетних началах обома палатами парламенту з ме­тою узгодження непорозумінь або компетенційних спорів з при­воду законотворчої діяльності.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з числа де­путатів палати обирають голову Палати громад – спікера. Як пра­вило, спікером стає найбільш авторитетний та старіший за кар’є­рою депутат. Незалежність спікера забезпечується політичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад – забезпечення зв’язку між Палатою громад і Монархом. Спікер Палати громад наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері організації роботи па­лати. Під час дебатів спікер має право застосувати так звану про­цедуру «гільйотина», яка означає право спікера у певний момент зводитися на ноги, що призводить до закінчення дебатів. Він може на власний розсуд визначити порядок виступів членів палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законопроектів, які за­пропоновані членами палати. Така процедура в британському пар­ламенті отримала назву «кенгуру». Голова Палати громад визна­чає характер біллів (публічні, фінансові, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 р. рішення спікера є остаточним.

Згідно зі статутним правом основна законотворча робота про­ходить у Палаті громад. Офіційно усі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулювання. Публічні біллі складають переважну більшість серед інших біллів, які прийма­ються сучасним британським парламентом. Публічні біллі регла­ментують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціа­торами публічних біллів можуть виступати депутати Палати гро­мад та депутати – члени уряду. Законопроекти, що вносяться ос­танніми, мають назву «урядові біллі» та є пріоритетними серед інших при розгляді у парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приватних біллів, які найчастіше розглядають вони самі. Також ініціатора­ми внесення приватних біллів можуть бути місцеві органи влади або групи осіб. Тому ці біллі поширюються на конкретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Сьогодні у зв’язку з поширенням делегованого законодавства роль приват­них біллів значно зменшилася. Гібридні (hybrid bіlls) або змішані біллі встановлюють приписи окремим особам, але певною мірою стосуються національних інтересів. У сучасній парламентській практиці гібридні біллі зустрічаються доволі рідко.

Наявність у парламенті проурядової більшості та обов’язкова належність до неї всіх міністрів призводять до домінування у ньо­му урядових біллів. Від загальної кількості нормативних актів, що розглядаються Британським парламентом, 95% складають уря­дові біллі. Цікавим є і розподіл часу у парламенті для законодав­чої ініціативи різних суб’єктів – з 5 днів на тиждень, у які прохо­дять засідання, 4 належать урядовим біллям і лише один день при­свячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю уряду є ще одним з найважливіших напрямів діяльності Палати громад та здійснюється відповідно до конституційного принципу відповідального правління. У Бри­танії парламентський контроль заснований на доктрині мініс­терської відповідальності. Сутність зазначеної доктрини полягає у тому, що міністр бере на себе відповідальність за діяльність сво­го міністерства та повинний піти у відставку, якщо є недоліки у роботі підпорядкованого йому міністерства. Парламентський кон­троль має публічний характер, поєднується з громадським конт­ролем і інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною транс­ляцією засідань Палати громад. У Палаті громад застосовуються наступні форми контролю: усні запити; письмові запити (інтер­пеляція); резолюція догани; вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та всього уряду в цілому; парла­ментський уповноважений зі справ адміністрації. Наприклад, відповідно до регламенту Палати громад щоденне засідання (крім п’ятниці) починається з «години запитів». Щорічно до уряду над­ходить близько 40 тис. усних запитів. Усі форми контролю, по-перше, дозволяють уряду найбільш глибоко аналізувати існуючі проблеми, а по-друге, вдосконалювати діяльність органів влади.

Найстарішою прерогативою парламенту є фінансова компетен­ція – прийняття бюджету та інших фінансових біллів. За консти­туційною угодою фінансові біллі вносяться урядом тільки до Па­лати громад. Як правило, прийняттю бюджету передовує обгово­рення у профільному комітеті. Тому 1000-сторінковий бюджет обговорюється у Палаті громад 26 днів. Використовуючи різно­манітні форми парламентського контролю, Палата громад спос­терігає за витрачанням державних фінансів.

Уряд. Згідно зі статутним правом вищим органом виконавчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на практиці за кон­ституційною угодою країною керує «Уряд Її Величності», в якому головну роль грає Прем’єр-міністр. Прем’єр-міністром призна­чається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті гро­мад. Він здійснює загальне керівництво урядом, підтримує постійні відносини між Монархом і урядом, займає посаду Пер­шого канцлера Казначейства, після парламентських виборів фор­мує уряд тощо.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабі­нет (власне уряд) та офіційний уряд не співпадають. Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20–22 міністрів найбільш важливих міністерств, таких як: Прем’єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер Казначейства, міністр внутрішніх справ, оборо­ни тощо. До Кабінету входить так званий «внутрішній кабінет» – неформальне об’єднання 3–5 міністрів, які користуються довірою Прем’єр-міністра. Офіційний уряд формується Прем’єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і скла­дається з 4 груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції та входять до Кабінету. Друга група – це міністри без портфелів, члени уряду, які займають традиційні посади – лорд—голова Ради, лорд—охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними міністрами та є заступ­никами найкрупніших міністерствах. Четверта група складаєть­ся з молодших міністрів, які призначаються для забезпечення зв’язку між міністрами і парламентом.

У рамках уряду утворюються допоміжні органи – комітети (секретаріати). Статутне право не встановлює їх назви і кількість. Як правило, вони формуються Прем’єр-міністром за напрямами діяльності уряду. Наприклад, Комітет законотворчості, Комітет оборони, Комітет зовнішньої політики тощо. Основне призначен­ня таких комітетів полягає в інформуванні міністерств, забезпе­ченні контактів з парламентом, підготовці документів тощо.

Відповідно до конституційної угоди уряд не збирається на за­сідання у повному складі, тому усі питання внутрішньої та зовн­ішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу. Компетенція Кабінету не залежить від його політичної орієнтації та була визначена ще в урядовій доповіді 1918 р.: а) визначення політичного курсу держави, який затверд­жується парламентом; б) реалізація контролю за виконанням актів парламенту; в) здійснення постійної координації діяльності органів виконавчої влади. У зв’язку з тим, що члени Кабінету є і членами парламенту, уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу наступним чином: складати порядок ден­ний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо. З метою здійснен­ня своїх функцій уряд займається нормотворчою діяльністю. Акти уряду можна розділити на дві групи: а) акти підзаконного харак­теру; б) акти делегованого законодавства, яких щорічно прий­мається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.