У договорі повинно бути чітко визначено, якою має бути звітність за змістом, коли вона повинна надаватися і коли повинен бути здійснений платіж (щомісячно, щоквартально або щорічно). Якщо платежі стягуються з надходжень, то можна зобов'язати набувача "ноу-хау" надавати інформацію про всі обставини, які впливають на право отримання платежу, строк його виплати й визначення його розміру.

Звідси, як справедливо наголошується в літературі, володілець права на "ноу-хау" набуває право ознайомлюватись (особисто або через представника) з бухгалтерською звітністю набувача з метою перевірки обґрунтованості його звітності в частині, що стосується використання переданого "ноу- хау" [45, с. 620].

Володілець права на "ноу-хау" зобов 'язаний надавати набувачеві "ноу-хау" технічну допомогу з метою забезпечення можливості використання "ноу-хау". Якщо на стадії підписання договору про розкриття "ноу-хау" володілець права на "ноу-хау" може не розкривати майбутньому партнерові технологічні й конструктивні особливості "ноу-хау", то після укладення договору про передання "ноу-хау" це стає одним з основних обов'язків володільця.

Володілець права на "ноу-хау" зобов 'язаний надавати набувачу "ноу-хау" постійне технічне і консультаційне сприяння, включаючи сприяння в навчанні та підвищенні кваліфікації персоналу. Це можна пояснити тим, що йому відомий технологічний процес використання "ноу-хау" і він зацікавлений у підтримці своєї ділової репутації. Тому, якщо це передбачено договором, володілець права на "ноу-хау" може організувати стажування фахівців набувача, в процесі якої він зможе передати необхідні знання, досвід і навички. Даний обов'язок може не обмежуватися будь-яким граничним строком, оскільки використання "ноу-хау" вимагає постійного вивчення способів застосування "ноу-хау" набувачем, що сприятиме збільшенню його прибутку і відпо- 136 відати інтересам як набувача "ноу-хау", так і володільця права на "ноу-хау".

Проте специфіка використання технічних рішень є такою, що володілець права на "ноу-хау" не може відповідати за конкурентоздатність продукції, що виробляється за договором про передання "ноу-хау", але він може гарантувати технічну здійсненність "ноу-хау" набувачем і можливість досягнення передбачених договором технічних показників при дотриманні останнім технічних умов і вимог [223, с. 70].

Набувач зобов 'язаний освоїти "ноу-хау", що йому передається. Обов'язкове освоєння "ноу-хау" зазвичай передбачається при наданні "ноу-хау" на виключній основі. У науковій літературі це обґрунтовується тим, що володілець права на "ноу-хау" на строк дії договору не може, як при переданні на невиключній основі, надавати "ноу-хау" третім особам. Таким чином, отримання прибутку в даному випадку залежить тільки від набувача "ноу-хау". А володілець права на "ноу-хау" зацікавлений в тому, щоб контрагент швидко освоїв використання "ноу-хау" й активно займався збутом виготовленої продукції, особливо, якщо договором передбачена виплата винагороди у вигляді роялті. Для цього в договір вводяться спеціальні умови, зокрема обумовлюється строк, протягом якого набувач "ноу-хау" повинен його освоїти і почати збут продукції, а також наслідки, пов'язані з порушенням цих умов, аж до розірвання договору.

У випадку якщо набувач не вкладеться в строк, обумовлений в договорі, і сторони не домовляться про його продовження, володілець права на "ноу-хау" може залишити за собою право замінити вид договору про передання "ноу-хау" з виключної основи на невиключну, письмово повідомивши про це набувача "ноу-хау".

При переданні "ноу-хау" на невиключній основі володілець права на "ноу-хау" взагалі не має права пред'являти такі вимоги набувачеві "ноу-хау", оскільки має можливість разом з останнім самостійно використовувати "ноу-хау" у власному виробництві, збувати продукцію, виготовлену з використанням "ноу-хау" або передавати в подальшому це ж "ноу-хау" третім

особам. Хоча за взаємною угодою сторін умова про обов'язок набувача "ноу-хау" освоїти технологію його застосування і в цьому випадку може бути включена в договір.

Обов'язок набувача "ноу-хау" освоїти "ноу-хау" тісно пов'язаний з його обов'язком здійснювати випуск продукції відповідної якості, що виробляється із застосуванням "ноу- хау". Особливого значення дане питання набуває у випадках, коли сторони домовляються про використання торговельної марки володільця права на "ноу-хау" при реалізації товару набувача. Для володільця права на "ноу-хау" це вигідно, оскільки його торговельна марка набуватиме популярності. У свою чергу, для набувача "ноу-хау" реалізація товару під вже відомою торговельною маркою сприяє зміцненню його ділової репутації та підтримці конкурентоздатність позиції на ринку. З точки зору громадськості, продукт, що має торговельну марку, несе в собі певний символ якості та надійності, за що хтось, відомий або невідомий, вважає себе відповідальним. У зв'язку із цим у договорі дуже часто передбачається обов'язок набувача "ноу-хау" виробляти продукцію такої ж якості, що і продукція володільця права на "ноу-хау".

Проте, якщо в договір включено умову про якість продукції, що випускається з використанням "ноу-хау", то сторонами повинен бути узгоджений порядок контролю якості, а також передбачено, які права має володілець права на "ноу- хау" у разі виявлення неякісності продукції, що випускається набувачем "ноу-хау". У літературі висловлено думку про те, що в цьому випадку володілець права на "ноу-хау" має право дострокового розірвання договору [8, с. 24], з чим слід погодитися.

Володілець права на "ноу-хау" може встановити для набувача "ноу-хау" певні обмеження, що стосуються випуску ним продукції. Такі умови можуть мати різний зміст і мету. За загальним правилом вони встановлюються у випадках, коли володілець права на "ноу-хау" передає його, будучи не в змозі його повністю реалізувати через перевантаженість власного виробництва або через те, що дане "ноу-хау" не вписується в його виробничу програму [223, с. 122].

Проте при цьому цілком природним є прагнення володільця права на "ноу-хау" застрахувати себе від конкуренції з боку набувача "ноу-хау", тому, як наслідок, він дозволяє набувачу виробництво продукції із застосуванням "ноу-хау", але в обмеженому обсязі.

Якщо в договорі обумовлено забезпечення реалізації продукції, а реалізація набувачем "ноу-хау" заходів з технічної підготовки для цього виявляється недостатньою, він зобов 'я- заний забезпечити рекламу, що сприяє оптимальному продажу виробів.

Сторони зобов 'язані інформувати одна одну про вдосконалення "ноу-хау", якщо це випливає з договору. При цьому на практиці проблемою є встановлення меж даного обов' язку, оскільки результатом удосконалення "ноу-хау" може бути як рішення, що підпадає під винахід, тобто патентоздатний об' єкт, так і непатентоздатне рішення.

На нашу думку, якщо результатом удосконалення "ноу- хау" його володільцем є перетворення "ноу-хау" на винахід, то саме це повинно визначатись у договорі; якщо ж у договорі не буде обумовлено, чи доцільно продовжувати використовувати вдосконалене рішення в режимі "ноу-хау" до закінчення строку дії договору про передання "ноу-хау" або слід запатентувати винахід, а, отже, розкрити конфіденційність інформації й розірвати на цій підставі договір про передання "ноу-хау", і якщо набувач "ноу-хау" дасть на це згоду - укласти ліцензійний договір, надаючи тим самим набувачу право на використання винаходу. У даному випадку не можна говорити про порушення прав набувача "ноу-хау", оскільки він не позбавляється "ноу-хау", а лише отримує покращену його модифікацію.

Проте, якщо в договорі не буде обумовлено можливість удосконалення "ноу-хау", то можливі, як нам здається, два варіанти вирішення даної проблеми. Якщо набувач "ноу-хау" відмовляється розірвати договір про передання "ноу-хау" й укласти ліцензійний договір, володілець права на "ноу-хау" (патентоволо- ділець), повинен провести зі своїм контрагентом розрахунки, пов' язані з втратою останнім певної частини прибутку.

Якщо за таких умов набувач "ноу-хау" вдосконалив "ноу- хау", то чи виникає у нього право на отримання охоронного документа, якщо в результаті вдосконалення "ноу-хау" ним було отримано патентоздатне рішення? Уявляється, що ні. Це пояснюється тим, що при поданні заявки про видачу патенту особа повинна повністю розкрити суть винаходу, причому настільки ясно й повно, щоб його міг реалізувати фахівець у даній сфері. Безумовно, такі дії призведуть до розголошення конфіденційної інформації, що становить суть "ноу-хау", а це, як відомо, є порушенням умов договору про передання "ноу-хау".

Обов 'язок щодо збереження конфіденційності "ноу-хау" має для сторін взаємний характер. І якщо відносно набувача "ноу-хау" це безперечно, оскільки, заплативши гроші, він і сам буде зацікавлений у припиненні просочування інформації про обсяги і характер отриманих за договором відомостей, то стосовно володільця права на "ноу-хау" це положення не є таким очевидним. Тому в договорі доцільно передбачити, що володілець права на "ноу-хау", передавши "ноу-хау" набувачеві, не має права публікувати в загальнодоступних джерелах інформацію, що розкриває суть "ноу-хау", тому що такі дії неминуче призведуть до знецінення "ноу-хау", різко знизять конкурентоздатність набувача "ноу-хау", зменшивши його реальні доходи, і, відповідно, вплинуть на роялті на користь володільця права на "ноу-хау".

Чи зобов'язані сторони при укладенні договору розподіляти між собою обов'язки щодо захисту права у разі порушення їх третіми особами? На практиці на це питання дається ствердна відповідь. Розподіливши між собою такі обов'язки, володілець права на "ноу-хау", у разі протиправного використання "ноу-хау" на території дії договору третіми особами, зобов'язаний самостійно або залежно від домовленості спільно з набувачем "ноу-хау" вжити необхідних заходів з метою припинення протиправних дій третіх осіб. Більше того, сторони можуть обумовити, що у випадку, якщо набувачеві "ноу- хау" треті особи заявлять претензії про порушення прав, які належать їм, що пов'язано з використанням останнім отри- 140 маного ним "ноу-хау", володілець права на "ноу-хау" зобов'язаний врегулювати такі претензії або забезпечити його судовий захист.

За загальним правилом, набувач "ноу-хау" повинен використовувати його самостійно. Це пояснюється тим, що передання "ноу-хау" за субдоговорами пов'язано для володільця права на "ноу-хау" із значними ризиками. Тому сторони, якщо вони бажають виключити можливість такої передачі, повинні обумовити це в договорі. Заборона на передання права використання "ноу-хау" і укладення субдоговорів можна обґрунтувати характером договору, адже володілець права на "ноу-хау" вступає в договірні відносини з конкретною особою, враховуючи її технічні, фінансові, виробничі та організаційні можливості.

Проте, якщо у набувача "ноу-хау" все-таки виникає право на передання "ноу-хау" третій особі, то він, як первинний набувач "ноу-хау", повинен здійснювати платежі володільцеві права на "ноу-хау" і за цю третю особу - вторинного набувача "ноу-хау". При цьому первинний набувач "ноу-хау" не позбавляється права вимагати від вторинного оплати в порядку регресу і за вищими тарифами порівняно з тими, що були передбачені для нього. У цьому і полягає його зацікавленість в укладанні субдоговорів на передання "ноу-хау". Первинний набувач також несе відповідальність перед володільцем права на "ноу-хау" за вторинного набувача "ноу-хау" [223, с. 137].