Висновки до розділу 2

 

  1. Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Метою діяльності ощадних банків (кас) було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам, гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. На теренах Східної України, у період 1862 - кін. ХІХ ст., становлення ощадних кас відбувалось під проводом Російської імперії. Ознакою тодішніх ощадних кас було те, що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином, залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на підтримку державного кредиту. У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західній - контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури. В радянський період, акценти у діяльності ощадних кас було зміщено у бік фіскальної мети - коли ресурси використовувалися як джерело надходжень до централізованих фондів коштів та виконання загальнодержавних програм.
  2. Очевидною є чітка стратегія розвитку ощадної справи в радянський період, скерована на максимальну мобілізацію коштів населення до ощадних кас. Держава всіляко заохочувала і стимулуювала населення до здійснення заощаджень у формі вкладних рахунків, державних цінних паперів. Переваги організованих заощаджень були очевидними при конвертації валюти, її заміні на новішу і т.д. З іншого боку йдеться про розвиток ощадної справи, а саме: організаційне зміцнення ощадкас; вдосконалення їх територіального розміщення, з урахуванням рівня грошових доходів населення; розширення функцій; розвиток ощадної справи в сільській місцевості; були також визначені заходи із зміцнення господарського обороту в системі ощадкас, встановлено джерела їх доходів і утворення фондів економічного стимулювання. До того ж Радам міністрів союзних і автономних республік, виконкомам крайових обласних і районних Рад депутатів трудящих було доручено регулярно розглядати питання розвитку ощадної справи, хід виконання ощадними касами планів залучення грошових заощаджень населення у внески, а також у Державній 3% внутрішній виграшній позиці.
  3. Фінансово-правова політика держави у сфері заощаджень і розвитку ощадної справи має бути скерована на максимальне залучення вільних коштів населення до банківського та фінансового сектора країни, створення доступних механізмів та інструментів для розміщення таких коштів у різних формах (рахунках, цінних паперах тощо), створення гарантій надійності здійснених заощаджень щодо збереження їх реальної вартості, поверненості, платності, простоти процедури. Метою, при цьому, є доступ особи (суспільства) до фінансів шляхом участі у фінансово-кредитній системі у вигляді юридично оформлених заощаджень та користування коштами фінансово-кредитної системи для розвитку різних форм та видів господарської діяльності. Належним чином диверсифікований фінансовий сектор, що спроможний обслуговувати усі прошарки суспільства - від найбіднішого до найбільш заможних, є одним із складових економічного розвитку держави.
  4. Стратегія розвитку ощадної справи в Україні повинна базуватись на певних досягненнях, що сьогодні, на жаль, ще не мають адекватного відображення ані у чинному законодавстві, ані у проектних документах. Йдеться зокрема про адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення здійсненими у Ощадному банку СРСР;  реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.

 

  1.  При затвердженні єдиної державної концепції чи стратегії діяльності державних фінансових установ, зокрема державних банків, необхідно керуватись наступними принципами: 1) створення рівних умов діяльності учасників ринку - єдиних засад регулювання та функціонування державних та недержавних суб'єктів ринку; 2)  можливість індивідуального нормативно-правового регулювання діяльності конкретного державного банку, з боку Національного банку України, виключно з огляду на специфіку здійснюваних державним банком функцій (операцій), а не форми власності; 3)  зменшення ризиків та навантаження на Державний бюджет, що передбачає й припинення гарантій держави за вкладами Ощадбанку та його вступу до національної системи гарантування вкладів; 4) посилення конкуренції та вільний рух коштів - тобто вільний вибір суб'єктів ринку щодо накопичення, розміщення та обслуговування ресурсів, що визначається лише економічною доцільністю, а пріоритетність фінансування державних програм регулюється тарифною та фінансовою політикою держави; 5) поступове наближення регуляторних вимог НБУ стосовно капіталу, ризиків, нагляду та ринкової позиції до стандартів базельських угод.