Попередній аналіз фінансової системи країни та авторське визначення її структури дозволили виокремити ще один фінансовий інститут у її складі - інститут заощаджень. З фінансово-правової позиції важливо, що інститут заощаджень реалізується значною мірою через спеціалізований вид професійної діяльності на ринку фінансових послуг - ощадну справу. Роль та значення заощаджень, особливо юридично оформлених заощаджень, суб'єктний склад цих відносин обумовлює потребу їх відповідного правового регулювання, а також вимагає державної стратегії щодо розвитку ощадної справи та забезпечення прав та економічних інтересів вкладників. Аналіз цього питання перебуває в площині історичних досліджень, політики та права, проблем захисту економічних прав людини, економічних та фінансових відносин тощо.

Важливо, щоб враховуючи історичний національний досвід, ментальність народу, рівень довіри населення до банківської системи, чинне законодавство та інші чинники, створити, за допомогою правових методів, систему стимулювання заощаджень населення та їх зберігання в грошово-кредитній системі.

Сьогодні чинне законодавство не містить визначення про заощадження, а також не розкриває змісту та особливостей ощадної справи як одного із видів професійної діяльності на ринку фінансових послуг. Проте історичні дослідження свідчать про великий інтерес до цього інституту з боку держави. І у світі, і в Україні ощадна справа розвивалась дуже інтенсивно, хоч цей інститут не змінювався змістовно. Його основним призначенням було залучення коштів (вкладів) від населення на умовах поверненості, платності, строковості та взаємної вигоди. Для вкладника зацікавленість полягала у збереженні суми вкладу та примноженні його реальної вартості, а для ощадної установи - акумулювання ресурсів з метою їх подальшого розміщення та одержання прибутку. При цьому держава, як публічна влада, стимулювала накопичення заощаджень в спеціалізованих установах, що було обумовлено низкою державних функцій у сфері регулювання грошового обігу, кредиту, розрахунків тощо.

В сучасний період світова громадськість продовжує працювати над розвитком інституту ощадної справи. Власне через інститут заощаджень Світова організація ощадних банків[127] пропонує реалізацію принципу доступу до фінансів.

Згідно Резолюції про доступ до фінансів, ратифікованої членами Світової організації ощадних банків в жовтні 2004 року, доступ до фінансів є основною і найбільш суттєвою для населення послугою, що забезпечує соціальну та економічну інтеграцію особи в сучасне суспільство. Доступ до фінансів (фінансової системи) передбачає реальну можливість доступу населення країни до фінансів у формі збереження, заощадження та примноження (інвестування) власних коштів. [349][128] У такому розумінні доступ до фінансів дає можливість розвивати особисті та професійні проекти, з іншого боку - це обов'язковий і незамінний двигун економічного і соціального розвитку.  Доступ до фінансів є передумовою економічного розвитку, сприяє подоланню бідності, зайнятості населення, зміцненню зв'язків між різними соціальними групами. Загалом це підтримує людей, дає їм можливість володіти і розпоряджатися банківським рахунком, брати кредит, страхувати своє життя, інші цінності тощо.

Історичний аналіз діяльності ощадних банків засвідчує, що принцип доступу до фінансів був визначальним у розвитку ощадної справи в країнах Європи. Так, в основу організації перших ощадних кас було покладено принцип благодійності. Першим законом про ощадні каси був англійський Біль для сприяння і підтримки діяльності ощадних банків, ухвалений 11 червня 1817 року. [263, c.6][129] Ощадні каси виникли майже одночасно в багатьох країнах Європи. У Північній Америці вони з'явилися у першій половині ХІХ ст. тобто ще до появи приватних комерційних банків. На території сучасної України ощадні каси виникли майже одночасно із західноєвропейськими. Проте історичні умови цього періоду суттєво вплинули на розвиток банківської справи та ощадної справи зокрема на теренах Західної та Східної України. Адже після скасування Гетьманщини у 1764 році Східна Україна входила до складу російської імперії. Тоді як територіальна частина України на заході стала частиною Австро-Угорської імперії.

У 1783 році Львівське губернаторство доповідало австрійському цісареві про створення в Галичині 18 ощадних кас. Метою їх діяльності було обслуговування селян і міщан. А 1843 року у Львові, на підставі спеціального цісарського привілею, було створено Галицьку Касу Ощадности, одну з найстаріших фінансових установ. Галицька Каса Ощадности створювалась за рахунок приватних внесків засновників, членів, доброчинців, проте згодом за Галицьку Касу Ощадности поручився Крайовий сейм. А коли резервний фонд установи досяг 10 % від внесеного капіталу, Крайовий сейм прийняв ухвалу про постійну підтримку Галицької Каси Ощадности. Було встановлено граничний обсяг вкладів, розміщених у Касі. В той період, ця сума не могла перевищувати 70 млн крон (35 млн злотих). Ця сума могла бути збільшена лише на підставі ухвали Крайового сейму або зі зміною Статуту  Галицької Каси Ощадності. Метою діяльності каси було надання кожному можливості розмістити кошти та одержати їх при потребі із прибутком. Каса була привабливою завдяки високим відсоткам (5-10%) та гарантією їх виплати й видачі вкладів на першу вимогу. Каса надавала також клієнтам позики під заставу нерухомості, цінних паперів тощо. Цікаво, що починаючи із 60 років ХІХ ст. Галицька Каса Ощадності сприяла розвиткові міста через фінансування його установ. Так у 1880-х роках міській раді Львова було надано позику розміром 800 000 злотих, яка була скерована на будівництво шкіл та казарм для військових. [263, c.6, 10-12][130]

Залучені кошти вже тоді дозволялось використовувати на придбання державних цінних паперів, облігацій залізничних позик, до оплати векселів, для процентного авансу. Згодом їх можна було застосовувати і для надання короткотермінових позик вкладникам, ощадно-позиковим і кредитним товариствам під заставу майна і цінних паперів. Цікаво, що робота кас вже тоді була прозорою. Річний звіт про діяльність ощадної каси підлягав обов'язковому щорічному публічному розголошенню і публікації в місцевій пресі її балансу та звіту про доходи і видатки. [266][131]

Загалом ощадні каси на західноукраїнських землях розвивалися як державні установи і контроль за їх діяльністю здійснювали місцеві органи влади. Одним із принципів організації ощадних кас було їх територіальне наближення до місця проживання і праці дрібних вкладників. Діяльність ощадних кас як окремих установ гарантувалася, контролювалася і спрямовувалася місцевою та регіональними державними адміністраціями. Поширення мережі поштових, комунальних ощадних кас, їх установ при фабриках, заводах, держустановах тощо визначалися і спрямовувалися державою. Для прикладу, Австрійський державний банк ініціював створення ощадних кас у галицьких містах, віддалених від Львова.[132]

Об'єктивно розвиток ощадної справи пояснювався зростанням чисельності населення міста, виникненням потреби у створенні кредитних установ, які б виконували функцію накопичення (заощадження коштів населення) та кредитування. Публічна роль ощадних кас є очевидною з багатьох прикладів, серед яких створення у 1914 році Шкільної ощадної каси для загальноосвітніх шкіл міста на базі Міської ощадної комунальної каси. Кошти цієї каси використовували для розвитку науки і освіти. [263, c.27][133]

На Буковині розвиток банківської справи значною мірою обумовлювався сильним впливом приватних лихварів, чим пояснювалась надзвичайно висока плата за кредит. Станом на 1865 рік приватних кредитів лише в сільському господарстві було надано на 4 млн. форинтів, при цьому кредит надавався під 50, 100, а то й 300%. 26 вересня 1858 року крайовий президент Буковини Карл Рот Кірх звернувся до представників великих землевласників, промисловців та інтелігенції з пропозицією про створення Буковинської ощадної каси та заснування гарантійного фонду. Чернівецький магістрат надав капітал у 5000 форинтів. Через рік, 15 листопада 1859 року, був виданий Указ цісарсько-королівського Міністерства внутрішніх справ (№24959) Про схвалення пропозиції щодо створення ощадної каси, а після консультацій було затверджено Статут Буковинської ощадної каси (11 березня 1860 року).  І тільки 1879 року було створено організацію об'єднаних кредитних кас Буковини. [263, c. 17-18][134] 

Проте розвиток ощадних установ Буковини був не дуже успішним. Згодом Буковина, увійшовши до складу Румунії мала значно менше ресурсів, ніж інші провінції. Відчутними були брак обігових коштів, зниження платоспроможності краю. До 1931 року майже усі місцеві банки збанкротували. [143][135]

З початку ХХ ст. діяльність ощадних кас набирає все більшого розвитку. Свідченням того є зокрема їх кількість та територіальне поширення. Для прикладу у 1900 році в Галичині працювало 44 ощадкаси на 49 повітів, на Буковині - 4 на 11 повітів, на Закарпатті - 6 ощадкас. Загалом 1902 року на західноукраїнських землях діяло понад 1000 різних банківських установ, що здійснювали ощадні операції. [326][136]

Першими, хто отримав право залучати кошти в приватних осіб на теренах Східної України, були в 70-х роках XVIII ст. Державний позиковий банк і прикази громадської опіки. Їх установи відкривались у губернських містах і обслуговували найзаможніших людей. А 1817 року було створено Державний комерційний банк із чисельними відділеннями, зокрема в Києві, Харкові і Одесі. Цей банк здійснював операції з приймання вкладів на зберігання, перекази грошових коштів, облік векселів і надання позик під товари. [144][137] Поштовхом до створення організованих ощадних кас у Східній Україні стало прийняття 10 червня 1839 року Положення про селянські ощадні каси. Цим документом передбачалось право відкривати допоміжні та ощадні каси у волостях і селах, де проживали державні селяни. Призначення ощадних кас полягало в залученні вкладів, а допоміжних - у наданні позик селянам. Ощадні каси почали організовувати місцеві органи влади в державних селах правобережної України в 50-х роках ХІХ ст. На 1857 рік у восьми губерніях Східної України діяло 373 допоміжних каси, з оборотом капіталу в 1,5 млн руб. [31][138]