Ощадні каси на території Російської Федерації були організовані на підставі Постанови Раднаркому РСФРР 26 грудня 1922 року якою було затверджено "Положення про організацію державних ощадних кас" [228][152]. Вони не були правонаступниками раніше ліквідованих кас, а вважались новоствореними. Згодом вони дістали назву "трудові", що повинно було підкреслити трудовий характер заощаджень населення. Основним завданням в перший рік їх діяльності було страхування заробітної платні від знецінення грошей. З цією метою вони приймали і видавали внески в золотому вимірі, і тільки після проведення грошової реформи 1922-1924 років притік грошових коштів збільшився [67][153]. Згідно цього документу ощадкаси підпорядковувалися Наркомфіну. Ощадкаси могли приймати такі види вкладів: до запитання, умовні і на поточні рахунки. Прибуток ощадкас формувався коштом перевищення отриманих на поточному рахунку процентів над виплачуваними. Розподіл прибутку здійснювався у такому порядку: 15% на поліпшення становища працівників ощадних кас; 85% у запасний капітал. При цьому, запасний капітал не міг перевищувати 10% залишків вкладів. І якщо станом на 31 грудня звітного року він був вище цього розміру, то різниця зараховувалася у дохід держави. Перша ощадна каса була відкрита 11 лютого 1923 року в Москві, а з 16 лютого у країні працювало п'ять ощадних кас, серед них у Харкові та Києві. Для управління ощадними касами Рішенням колегії Народного комісаріату фінансів було створено Головне управління державних трудових ощадних кас. У Києві була організована Головна Державна трудова ощадна каса, яка здійснювала керівництво за розвитком усієї ощадної справи у країні. Станом на 1 жовтня 1923 року в Україні діяло 357 ощадних кас, а на 1 жовтня 1924-го - 4 544. [263, с.49][154]

27 листопада 1925 року Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів затвердили нове Положення "Про державні трудові ощадні каси Союзу радянських соціалістичних республік". З того часу керівництво ощадних кас покладалося на Головне управління держтрудощадкас, а  у союзних республіках створювались Головні державні трудові ощадні каси. Залучені ощадкасами кошти розміщувалися в державну позику, тобто, грошові заощадження населення і скеровувались на фінансування народного господарства тощо [18, с.16][155].

Ощадні каси виконували операції: вкладні, позикові та ін. Вклади поділялися на поточні рахунки, до запитання, термінові, умовні, з особливим призначенням. Був запроваджений такий порядок розподілу прибутку ощадкас: 50% - запасний капітал; 35% - у дохід держави; 15% - Головному управлінню. [263, с.50][156]

У лютому 1929 року ЦВК і РНК СРСР затвердили нове Положення "Про державні ощадні каси". Згідно Положення кошти державних трудових ощадних кас розміщувались в державні позики. Головному управлінню держтрудощадкас було надано право за узгодженням із Наркомфіном СРСР розміщувати кошти Ощадних кас на вклади в місцеві комунальні банки та установи сільськогосподарського кредиту, що сприяло розвиткові відповідних галузей народного господарства.

         Крім вкладних операцій і розміщення цінних паперів, ощадні каси з 1928 року виконували усі функції з особистого страхування життя. В результаті цього після 1932 року вони перетворилися в монопольну кредитну установу, що різнобічно залучала кошти населення для державних потреб. Крім того ощадні каси приймали платежі від населення за житло і комунальні послуги. На розширення обсягу роботи ощадкас сильно вплинула передача їм в 1931-1932 роках функцій по розміщенню державних позик, які до цього часу виконували безпосередньо фінансові органи і установи Держбанку. Таким чином, ощадкаси перетворились в єдину кредитну установу, що залучає грошові заощадження населення у внески і в облігації державних позик. В зв'язку з випуском державних позик, що розміщувались серед населення за підпискою, масштаби роботи ощадкас значно розширились [107, с.39][157]. Центральний керівний орган системи Ощадних кас було перейменовано в Головне управління держтрудощадкас і держкредиту. Підтримку в організації грошових заощаджень населення надавали громадські організації - комісії сприяння державному кредиту і ощадній справі, покликані пропагувати  доцільність внесків,  придбання облігацій державних позик тощо. Відповідно суми внесків збільшувались: на 1 жовтня 1928 року вони складали - 213 млн.крб.,  на 1 січня 1933 року - 974 млн.крб., на 1 січня 1941 року - 7 253 млн.крб. [46, с.53][158].

На початок 1933 року надходження в державний бюджет від вкладів населення становили 5,9 млрд. руб., залишок на вкладах - 974,3 млн. руб. З середини 1933 року до 1935 року ощадкаси здійснювали повне касове обслуговування сільських рад, а пізніше - підприємств та організацій громадського сектора села і районних міст. У 1933 році відбулася також реорганізаційна перебудова і скорочення мережі ощадкас з причини низької якості їх роботи. [263, с.53][159]

На початок війни в країні нараховувалося 42 831 ощадна каса, у тому числі 10 662 - у містах і 32169 - у сільській місцевості. Залишок вкладів станом на 21 червня 1941 року становив 6 797,3 млн. руб. Суттєві зміни в діяльності ощадкас відбулися 1939 року у зв'язку із зміною територіальних меж Української РСР. Із приходом радянської влади на Західну Україну тут ліквідовано існуючу на той час мережу ощадних установ і запроваджено мережу установ кредитної системи СРСР. В обласних центрах відкриваються управління Держтрудощадкас і держкредиту з відповідною мережею підлеглих установ. Ці установи приймали вклади населення і розміщували облігації держпозик. Усього за 1940 рік ощадкаси залучили заощаджень населення в такі облігації на 1 756 млн. крб., або на 43,36 крб. на душу населення. Цей показник був найвищим за всі роки існування радянської влади в Україні. [263, с.54][160]  

         У період другої світової війни було закрито багато установ ощадкас, втрачено ощадні книжки вкладників та багато інших документів. Для збереження в обігу держави значної частини заощаджень, залучених у довоєнний період, виплату з вкладних рахунків, до 1944 року, проводили в межах 200 крб. на місяць; запроваджувались і інші заходи. Збільшенню ресурсів державного бюджету сприяли також проведені ощадними касами за розпорядженням органів влади зарахування на спеціальні вклади сум грошової компенсації робітникам і службовцям за відпустки, невикористані під час війни. Ці суми підлягали виплаті після закінчення війни з нарахуванням доходу у розмірі 3% річних. Через ощадні каси надходили грошові заощадження, у тому числі облігації державної позики, внесені населенням у фонд оборони СРСР і Фонд Червоної армії для фінансування військових видатків. [263, с.55][161]

         Приріст мережі ощадкас відбувся після визволення Закарпаття від німецьких окупантів у грудні 1944 року. Тоді ж розпочалася націоналізація установ банківської та фінансової сфер, створених Угорщиною та Чехословаччиною. Відповідно до Декрету Ради народних комісарів від 21 грудня 1944 року, всі акціонерні банки та їх філії, які до визволення існували, або були під ліквідацією на території Закарпатської України, були націоналізовані, однак, "без ушкодження прав дрібних туземних вкладників". Рівночасно було закладено Народний банк Закарпатської України на основі ліквідації вищезгаданих банків та їх філій. Згідно із Декретом  Ради народних комісарів №83 від 21 грудня 1944 року власником Народного банку Закарпатської України є Закарпатська Україна та її народ, а керувати ним може виключно Народна Рада Закарпатської України. 15 листопада 1945 року розпочався обмін угорської та чехословацької грошових одиниць на радянські карбованці. На початок 1947 року в Закарпатській області функціонувало вже 5 885 ощадкас. [263, с. 56][162]

         У повоєнний час ощадні каси стали єдиною загальносоюзною кредитною установою, що мала права юридичної особи.

Підвищенню авторитету і популярності ощадкас сприяли переваги і пільги, які при проведенні грошової реформи 1947 року,  були надані вкладникам ощадкас порівняно з тими особами, що зберігали гроші у себе. Старі гроші обмінювались на нові по відношенню 10:1, внески до 3000 крб. (в діючому масштабі цін) не переоцінювались; внески що перевищували 3000 крб., - за пільговим відношенням 3:2, а  вище 10000 крб. - по відношенню 2:1. Оскільки заощадження вкладників не перевищували 3000 крб., то умови, на яких було переоцінено внески, продемонстрували переваги організованих форм заощаджень порівняно з неорганізованими [46, с.54][163].

Постановою Ради Міністрів СРСР від 20 листопада 1948 року було затверджено новий Статут Державних Трудових ощадних кас, який замінив Положення про ощадкаси, що діяло з 1929 року. Статут визначив правовий статус, коло здійснюваних операцій, склад доходів і видатків, порядок розподілу прибутків, створив організаційну основу  діяльності Державних Трудових ощадних кас [231][164].

За перші десять повоєнних років кількість ощадних кас СРСР збільшилась із 30181 до 47724.

До певних змін в роботі ощадкас призвела прийнята в квітні 1957 року постанова ЦК КПРС і Кабінету Міністрів СРСР "Про державні позики, що розміщуються за підпискою серед трудящих Радянського Союзу" [334][165]. Власне тоді було припинено (з 1958 р.) випуск державних позик, розміщуваних за підпискою серед населення, відтерміновано на 20 років погашення облігацій раніше випущених позик. Внаслідок цього змінився характер роботи по залученню заощаджень, помітно скоротився обсяг діяльності ощадкас в області державного кредиту і активізувалась робота по залученню внесків населення і проведенню інших операцій.

На кінець 1960 року в СРСР було 66,5 тис. ощадних кас, а середній розмір вкладу становив 185 руб. На кінець 1960 року мережа ощадних кас в Українській РСР становила  11,5 тис установ і проти 1950-го зросла майже удвічі. У 38% міських ощадних кас концентрувалося 81% вкладів населення. В середньому, одна міська ощадкаса обслуговувала 2000 вкладників, які в середньому мали на особовому рахунку 216 руб, а сільська - 354 рахунки із середньою сумою 126 руб. На тисячу жителів ощадні книжки в містах мали 357 осіб а у селах - 125. Середній вклад на душу населення становив, відповідно, 77,3 руб і 16,5 руб. [263, c.57][166]

З 1 січня 1963 року систему ощадних кас було передано з підпорядкування Міністерства фінансів СРСР у підпорядкування Держбанку СРСР. Було визначено завдання щодо  поступового розширення їх функцій з тим, щоб поряд із залученням коштів населення у внески, вони здійснювали при необхідності розрахунково-касове обслуговування підприємств, установ, організацій, прийом різноманітних платежів населення, виконували інші операції. Приходні каси Держбанку, що раніше приймали платежі населення, були об'єднані з ощадкасами [46, c.55].[167] Таким чином кошти, залучені ощадкасами як внески, Держбанк СРСР почав використовувати здебільшого для кредитування народного господарства.