Перший у Росії загальний Статут ощадних кас був прийнятий 15 квітня 1842 року. Ініціатива розроблення цього статуту належала І.Д. Черткову. На підставі саме цього проекту було створено ощадні каси при Санкт-Петербурзькій та Московській державних скарбницях, а згодом і при деяких приказах громадської опіки. В Одесі першу ощадну касу було засновано в 1842 році при Приказі громадської опіки.  При інших приказах ощадні каси стали діяти з 1846 року. З того часу Уряд виявляв великий інтерес до діяльності ощадних кас. Наприклад, у Полтавському земстві на відкриття губернії та створення Приказу громадської опіки з державної скарбниці було виділено 15 тис. руб. асигнаціями і надано право приймати і видавати грошові позики, а прибутки від цих кредитних операцій мали скеровуватися на утримання лікарень, притулків тощо. [325][139] Однак діяльність кас була досить слабкою. На 1853 рік усіх кас при приказах було 37, а загальна сума вкладів в ощадних касах була мізерною і помітного впливу на обігові кошти не мала. Зміни в організації та розвитку ощадної справи були пов'язані з ухваленням Статутів ощадних кас 1862 та 1865 років. Вони визначали порядок створення установ ощадних кас, обмежували одноразовий внесок грошей і виплату процентів після досягнення максимальної суми вкладу. Мережа ощадних кас розвивалась від міських кас при всіх конторах і відділеннях державного банку, повітових і губернських казначействах, митницях, поштово-телеграфних конторах і навіть школах. Існували відділення на деяких фабриках і заводах.

Система державних ощадних кас почала діяти в Росії з 12 жовтня 1862 року. Протягом подальших 20 років функціонувало лише 90 міських ощадних кас зі 125 тисячами вкладників. На території Східної України Ощадних кас було небагато і засновували їх переважно у великих містах Так у 1863 році, як окрема установа започаткувала свою діяльність Київська міська ощадна каса. Через рік розпочали свою діяльність міські ощадні каси Одеси і Харкова, у 1865 році - Суми, 1868 - Полтава і Миколаїв. У своїй діяльності ці каси керувались новим Статутом ощадної каси, прийнятий Російським Урядом у 1862 році. На початку 1864 року в міській Ощадкасі Києва було лише 148 вкладників, сума вкладів яких складала 5,4 тис руб. Ознакою тодішніх ощадних кас було те що вони не надавали позики приватним особам. Ці установи лише розміщували залучені на вклади кошти в урядові або гарантовані урядом цінні папери. Такі цінні папери купувались за розпорядженням Міністерства фінансів. Таким чином залучені від населення кошти ощадні каси спрямовували виключно на забезпечення державного кредиту. [263, с.23][140]

З 80-х років ХІХ ст. ощадні каси зазнали нового етапу розвитку. Було відкрито каси при губернських та повітових казначействах проте більшість населення не знало про їх діяльність, тому законом від 26 червня 1889 року Державному банку було дозволено відкривати, за згодою з поштово-телеграфним відомством, ощадні каси у всіх місцевих установах цього відомства. Перші каси при поштовому відомстві було відкрито 1 листопада 1889 року з ініціативи та під керівництвом Міністра фінансів І.А. Вишнєградського. Цей закон визначав також порядок відкриття ощадних кас при фабриках і заводах. Законом від 4 квітня 1893 року було дозволено відкриття ощадних кас при митницях. [263, с. 23][141]

1 червня 1895 року було затверджено новий Статут Ощадних кас, чинний з 1 січня 1896 року. Згідно цього документу, ощадним касам було надано статусу державних, що передбачало відповідальність уряду за надійне зберігання грошей, які вкладники довіряли касам. У складі Державного банку було створено Управління державними ощадними касами. Залучені кошти ощадкаси мали право вкладати в державні виграшні облігації, заставні папери Земельного банку, облігації залізничних позик, цінні папери акціонерних компаній, переводити в Держбанк, який сплачував півпроцентну маржу. [144][142] Принципово, що Держбанк, через підпорядковані йому ощадкаси, почав асигнувати кошти для створення первинних капіталів установ кредитної кооперації: ощадно-позикових кас, кредитних товариств та ін. Таким чином ресурси ощадних кас залучалися до установ дрібного кредиту в містах і селах на значній території, що впливало на розвиток дрібногуртової торгівлі, дрібних промислів та споживчої кооперації.

У Східній Україні ощадні каси мали статус державних, а в Західних - контролювалися політичною владою. Загалом, ощадні каси були партнерами місцевих і регіональних органів влади та надавали допомогу у становленні місцевої інфраструктури.

Згодом стало очевидно, що ощадні каси можуть існувати і розвиватись не лише виконуючи функцію зберігання коштів, але й на власному фінансовому ґрунті. Із підвищенням добробуту населення ощадні каси трансформувалися з "банків бідних людей" в універсальні кредитні установи.

Перша світова війна негативно вплинула на фінансово-банківську систему Західної України. Ощадкаси були залучені у процес фінансування воєнних витрат. Перерозподіл територій призвів до руйнування єдиної мережі кас. [178, с.29][143] Одним із найпоширеніших закликів початку ХХ ст. на західній Україні був заклик до побудови міцної держави, яка постане з "праці і розумних грошових заощаджень цілого народу". Для повоєнного періоду характерними стали низька ощадна спроможність населення, інфляція, втрата довіри до державних інститутів з боку населення. Проте поступово робота ощадних кас відновлювалась. У 1919 році провідним банком окупованих Польщею земель Галичини став Польський банк крайовий, що контролював 36 ощадних установ краю і 72 безпосередньо йому підпорядкованих. Ще 1918 року одній з найбільших кас - Львівській міській комунальній ощадній касі рішенням міської громади було надано значну фінансову допомогу і виділено приміщення. Проте лише з 1924 року діяльність каси стала продуктивною. В цей період провадилась активна агітаційна робота серед клієнтів, реклама в громадських закладах та газетах. Як наслідок, за період 1924-1925 років було придбано 15 559 векселів. Завдяки кредитам Каси будувались будинки. Міська комунальна ощадкаса уособлювала ідею кредитної самодопомоги мешканців міста і стала чи не найголовнішим джерелом кредиту для населення Львова та його околиць. [263, с.29-32][144] 1929 - 1933 роки супроводжувались світовою економічною кризою, що без сумніву впливало на банківську діяльність. Згідно історичних довідок, у цей період Львівська міська комунальна ощадна каса проводила видачу кредитів гміні м. Львова на фінансування робіт, пов'язаних із упорядкуванням міста; надавала цільові будівельні кредити. В період економічної кризи каса надала 1 147 будівельних кредитів на суму 22 421 688 злотих, які використано на реконструкцію 132 діючих та будівництво 766 нових будинків. Міська каса фінансово підтримувала соціальні програми, надаючи кошти для допомоги безробітним. [133][145]

Створення та діяльність ощадних кас було впорядковано Розпорядженням №28 Президента Республіки Польща від 31 квітня 1927 року. Розвивалися далі і державні ощадні установи. Після кризи 20-30-х років Галицька Каса Ощадности станом на 1938 рік збільшила свої оборотні капітали на 3 млн зл., ощадні внески - на 1,8 млн зл., власні капітали - на 1 млн зл.

3 березня 1938 року сейм, а 23 квітня сенат ухвалили Статут про перетворення Галицької Каси Ощадности в Центральну Малопольську Касу Ощадності. Цей закон проголосили у Зводі Законів Республіки Польща №29, позиція 256 від 28 квітня 1938 року. Закон надавав Центральні Малопольській Касі Ощадності у Львові право емісії комунальних облігацій на основі позик, які надавалися фінансовим установам для самоуправ, підприємств та інших закладів. Центральна Каса Ощадності ставала центральною фінансовою установою для галицьких ощадних кас. [263, с.33-39][146]

На теренах східної України, наприкінці ХІХ ст. було 200 ощадно-позикових товариств. [323][147]

У січні 1918 р. замість Державного банку і націоналізованих приватних комерційних банків було організовано Народний банк РССР. [263, с.47][148]  У травні 1918 р. згідно із Декретом Ради народних комісарів "Про дотримання єдності каси" усі державні установи були зобов'язані здавати готівку в банк і розрахунки проводити через банк. У грудні 1918 року був прийнятий Декрет Ради народних комісарів про обов'язкове зберігання вільної готівки в Народному банку РСФРР. [263, с.47][149]

         В червні 1918 р. Вища рада народного господарства прийняла Постанову про організацію безготівкових розрахунків у націоналізованій промисловості та обов'язкове зберігання всіх грошей у банку. Одночасно йшла широка агітація серед населення щодо залучення грошей у вклади. Проте інфляція зростала, а діяльність банків була неефективною. Декретом РНК від 10 квітня 1919 року усі ощадні установи, які ще продовжували функціонувати, були об'єднані з установами Народного банку РСФРР. [110][150] Подальша денатуралізація господарських відносин та зміцнення грошей зумовили необхідність ліквідації Народного банку РСФРР, яку було проведено на підставі Декрету РНК від 19 січня 1920 року. Усі його активи і пасиви були передані Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну. Це управління зараховувало в місцеві фінансові відділи вклади приватних осіб на їх поточні рахунки, з яких проводилися виплати вкладникам. [110][151] Наркомфін РСФРР у червні 1920 року видав Указ, згідно якого вкладникам пропонувалося отримати протягом 6 місяців свої вклади. Якщо ж за вкладами не звертались, то їх зараховували в дохід держави.