У цивілістичній науці загальновизнано, що фактичною правовою підставою цивільної відповідальності, за загальним правилом, слугує склад цивільного правопорушення, складовими умовами якого є: протиправність поведінки особи, шкода як результат протиправної поведінки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, вина заподіювача шкоди. Перераховані умови прямо чи опосередковано закріплені, зокрема, в статтях 610, 611, 614 ЦК. За загальним правилом, відповідальність наступає за наявності усіх чотирьох умов, якщо інше не передбачено договором або законом.

У споживчому законодавстві відсутня норма, яка б містила загальне правило про поширення загально цивілістичних положень про відповідальність за порушення умов споживчих договорів. Однак, оскільки споживчі правовідносини за своєю правовою природою є цивільними, то й відповідальність за порушення умов споживчих договорів має базуватися на загально-цивілістичній концепції відповідальності, за наявності в діях порушника умов цивільного правопорушення, якщо інше не передбачено договором або законом, зокрема, ЗУ "Про захист прав споживачів". Так, за ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. У споживчому законодавстві ці питання однозначного вирішення не знайшли, за окремими винятками. Один із таких винятків передбачений статтею 1209 ЦК, згідно з якою продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), також недостовірної або недостатньої інформації про них незалежно від їх вини та факту перебування потерпілого у договірних відносинах з продавцями, виготовлювачами товару та виконавцями робіт(послуг). Ці особи звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг). У зв'язку з цим певного коригування вимагає ст. 16 ЗУ "Про захист прав споживачів", оскільки в ній не передбачене пряме застереження про обов'язок продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) відшкодовувати потерпілим споживачам завдану їм "дефектною продукцією" шкоду незалежно від їхньої вини, як це передбачено в ст. 1209 ЦК.

Враховуючи те, що споживче законодавство покликане встановлювати підвищені гарантії захисту прав споживачів, вважаємо, що продавець, виробник мають нести відповідальність також за незастережені недоліки товару незалежно від вини, за винятком випадків, коли ці недоліки виникли з вини самого покупця або внаслідок дії непереборної сили. Відповідно висловлене положення було б доцільно закріпити в ст. 8 ЗУ "Про захист прав споживачів". Подібне застереження було б доречним також у схожій ситуації у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг), оскільки і в п. 6 ст. 10 ЗУ "Про захист прав споживачів" безпосередньо не утверджується принцип відповідальності незалежно від вини, що не відповідає вимогам ст. 906 ЦК.

ЗУ "Про захист прав споживачів" в одних випадках передбачає право споживача на відшкодування збитків у разі порушення умов договору про виконання робіт, надання послуг (пункти 1, 2, 4 ст. 10), а в інших випадках - на відшкодування збитків у повному обсязі, зокрема, у разі заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача внаслідок інформаційних вад про продукцію чи внаслідок неналежної її якості. Такі розбіжності, на думку дисертанта, є наслідком прорахунків у нормотворчому процесі, і в обох випадках законодавець мав на увазі право споживача на стягнення за зазначені порушення усіх видів збитків, передбачених у ст. 22 ЦК. Саме таким чином мають тлумачитися відповідні положення статей 10, 15, 16 Закону. Однак, з метою усунення можливого різного їх розуміння у судовій практиці доцільно було б у Законі в усіх випадках замінити термін "збитки" на термін "збитки у повному обсязі", що буде відповідати принципу повного відшкодування збитків, закріпленому в ЦК.

Здійснене в дисертації співставлення змісту ст. 8 Закону (в редакції 2005 р.) та ст. 708 ЦК свідчить, по-перше, про суперечливість і неузгодженість їх положень, по-друге, про погіршення захисту прав споживачів, порівняно з загальними положеннями цивільного права, що підтверджується наступними міркуваннями.

Так, в основу побудови п. 1 ст. 8 Закону щодо переліку вимог споживача фактично покладено положення ч. 1 ст. 678 ЦК (з деякими редакційними особливостями), яка не має безпосереднього відношення до регулювання відносин за участю споживачів, а п. 2 ст. 8 Закону виявився викладеним у своїй старій редакції до 2005 р., яка суперечить ч. 2 ст. 708 ЦК, згідно з якою покупець непродовольчих товарів, що вже були у користуванні, придбаних через роздрібні комісійні торговельні підприємства, також має право на пред'явлення відповідних вимог, якщо товари містять не застережені продавцем істотні недоліки. Водночас Закон всупереч логіці та нормам ЦК передбачає задоволення вимог споживача, який придбав товар з недоліками в таких продавців лише за їх згодою, що суперечить ч. 2 ст. 708 ЦК.

З огляду на перераховані огріхи у вирішенні даної проблеми, її можна певною мірою усунути шляхом приведення п. 1 ст. 8 Закону у відповідність з ч. 1 ст. 708 ЦК та передбачити в цих законодавчих актах право споживача у разі придбання товару з не застереженими продавцем недоліками, вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

В ЗУ "Про захист прав споживачів" не дотримано вимог щодо співвідношення понять "шкода" та "збитки", визначене, зокрема, в ст. 22 ЦК, за якою збитки є лише одним із способів відшкодування майнової шкоди. Тому термінологію Закону в цій частині необхідно привести у відповідність з вимогами ЦК. Зокрема, в ст. 1 Закону необхідно визначити поняття шкоди та збитків.

Цивільно-правова відповідальність за порушення договірного зобов'язання за участю споживачів у вигляді неустойки передбачена у Законі України "Про захист прав споживачів", в якому законодавець лише в трьох випадках надає споживачеві право застосувати до порушника санкцію у формі неустойки (статті 8, 10, 11). Звичайно, сторони можуть передбачити неустойку на свій розсуд в договорі. Однак на практиці це буває надзвичайно рідко, адже за чинним законодавством саме на продавців, виробників, виконавців послуг покладається більше обов'язків, порівняно із споживачами, і за таких обставин підприємці не зацікавлені покладати в договорі на себе додаткову відповідальність. Тому доцільно, щоб у споживчому законодавстві була передбачена оптимальна система неустойок щодо істотних порушень умов споживчих договорів.

В Законі не визначається вид застосовуваної неустойки. На думку дисертанта, за таких обставин у разі порушень споживчих договорів має застосовуватися штрафна неустойка, адже її застосування презюмується в ЦК України.

Ст. 8 Закону передбачає, що за кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад встановлений строк (чотирнадцять днів) споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі одного відсотка вартості товару (п. 9). З наведеної норми вбачається, що у даному разі стягується одноразова неустойка, незалежно від кількості днів затримки усунення недоліків понад встановлений чотирнадцятиденний термін, адже за ЦК України (ст. 549) відсотки у разі неналежно виконаного чи невиконаного зобов'язання нараховуються за кожний день прострочення виконання, якщо договором або законом передбачено застосування неустойки, яка є пенею. Тому необхідно змінити ст. 8 Закону і викласти її у наступній реакції: "У разі затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної моделі або затримки усунення недоліків понад встановлений строк, стягується пеня у розмірі одного відсотка вартості товару за кожний день прострочки виконання".

Наступна неустойка встановлена статтею 10 Закону. Згідно з п. 5 цієї статті, якщо виконавець не може виконати роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Наведена норма редакційно сформульована вкрай невдало, адже її зміст не узгоджується з ч. 3 ст. 549 ЦК, за якою пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання. У даному ж разі в Законі, як на наш погляд, законодавець у ст. 10 хоч і передбачив неустойку у формі пені відповідно до ч. 2 ст. 550 ЦК, але не зазначив порядок її обчислення, як це зроблено в ст. 549 ЦК. У ст. 10 Закону є фраза, що " за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання зазначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня", але у такій редакції цю норму можна тлумачити таким чином, що тут можливе стягнення пені як одноразової неустойки. Тому з метою усунення неоднозначного тлумачення ст. 10 Закону, її норма повинна бути сформульована відповідно до вимог ст. 549 ЦК про порядок обчислення пені, зокрема, у такій редакції: "У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, споживачеві стягується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), яка обчислюється у цих відносинах за кожен день (годину) прострочення виконання".

Згідно з п. 6 ст. 11 Закону споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, а кредитодавець зобов'язаний повернути споживачеві кошти, сплачені ним згідно з договором, але не пізніше ніж протягом семи днів. За кожний день затримки повернення споживачу коштів понад установлений строк (сім днів), споживачеві виплачується неустойка у розмірі одного відсотка суми, належної до повернення кредитодавцем. У даному разі встановлено неустойку кредитодавця за порушення вторинного обов'язку, яке може бути рідкісним явищем, і не встановлено неустойку за порушення ним свого основного обв'язку - своєчасно в установлений термін надати споживачеві кредит. Крім того, не визначено характер застосовуваної неустойки (штрафна, залікова, альтернативна, виключна). На погляд дисертанта, вона має бути штрафною.

В дисертації зроблено висновок про малорозвиненість системи неустойок в Законі України "Про захист прав споживачів". З метою підвищення договірної дисципліни продавців, виробників, виготівників (виконавців) доцільно бути б розширити коло підстав застосування штрафної неустойки у диференційованому розмірі за порушення продавцями, виробниками, виконавцями основних обов'язків за усіма споживчими договорами.

У чинному ЗУ "Про захист прав споживачів" надто поверхово врегульоване питання відшкодування моральної шкоди. Так, у ст. 3 Закону вказується на можливість застосування даного способу захисту у випадках, передбачених законодавством, а у п.2 ст. 22 Закону лише зазначається, що "при задоволенні вимог споживача, суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної шкоди" (немайнової шкоди). За таких обставин, вважає дисертант, питання про підстави, умови, розмір відшкодування споживачам має вирішуватися відповідно до вимог ЦК, зокрема, ст. 23.