1. Адміністративне оскарження слід розглядати як правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку із реалізацією фізичною чи юридичною особою права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади шляхом подання скарги до органу виконавчої влади (посадової особи), що уповноважений здійснювати їх розгляд та вирішення.

Інститут адміністративного оскарження має чітку структуру. Норми, які складають даний інститут адміністративного права, в залежності від спеціального предмета їх регулювання (у межах спільного загального предмета) можна поділити на окремі групи: а) норми, які законодавчо закріплюють право особи на оскарження; б) норми, що визначають форму і порядок реалізації права особи на оскарження; в) норми, які регламентують порядок здійснення провадження за скаргою, а також визначають порядок оскарження рішення прийнятого за результатом розгляду скарги; г) норми, які визначають суб'єктів та порядок здійснення окремих видів контролю, за дотриманням законодавства, що регламентує адміністративне оскарження; д) норми, які встановлюють підстави та види юридичної відповідальності суб'єктів адміністративного провадження за скаргою. Крім того, враховуючи що інститут адміністративного оскарження утворюють норми матеріального і процесуального права є підстави виділити у даному інституті матеріальну і процесуальну частини.

2. Базовим елементом інституту адміністративного оскарження є право фізичної чи юридичної особи оскаржити рішення, дії (бездіяльність) органів виконавчої влади. Право на оскарження належить до групи так званих "прав захисту", що надають індивіду можливість захищати інші суб'єктивні права і законні інтереси від неправомірних рішень, дій (бездіяльності) інших суб'єктів права.

Право на оскарження є абсолютним, невід'ємним і невідчужуваним правом. Будь-який індивід: громадянин України, особа без громадянства чи іноземний громадянин, а також юридичні особи, мають право оскаржити неправомірні рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади.

Діалектика права на оскарження відображає його шлях від мононорми-звичаю до юридичного суб'єктивного права. Найбільш суттєвою віхою у процесі історичного розвитку права на оскарження було його закріплення у якості конституційного права, що сприяло підвищенню його юридичного статусу та створило додаткові гарантії його реалізації. У Конституції України право на оскарження зафіксоване як складова частина права фізичної особи направляти звернення в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та ін., передбаченим ст. 40 Конституції України суб'єктам. Як суб'єктивне право, право на оскарження поєднує такі правомочності: а) правомочність на власні позитивні дії, тобто можливість суб'єктів права звернутися зі скаргою у відповідний орган виконавчої влади; б) правомочність на чужі дії. Право на подання скарги створює обов'язок для відповідного органу виконавчої влади розглянути таку скаргу та дати на неї відповідь у встановлений законом строк; в) правомочність захисту, тобто можливість звернення за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи.

Характерною особливістю права на оскарження є можливість вибору суб'єктом права способу його реалізації - в адміністративному чи судовому порядку.

У змісті праві на оскарження необхідно виділяти дві складові - матеріальну і процесуальну. Матеріальна складова права на оскарження проявляється у нормативному закріпленні можливості окреслених у законі суб'єктів, оскаржити рішення, дії чи бездіяльність відповідних органів та їх посадових осіб. Наявність процесуальної складової у змісті даного права зумовлюється тим, що воно реалізується виключно у встановленій законом формі і порядку.

3. Розглядаючи специфіку правового регулювання інституту адміністративного оскарження, у механізмі його регулювання можливо відзначити застосування як імперативного так і диспозитивного методів. Наявність першого зумовлена тим, що даний інститут є складовою галузі адміністративного права, іманентною ознакою якого є саме владно-розпорядчий характер регулювання суспільних відносин. Застосування диспозитивного методу пояснюється особливим характером відносин, які виникають у процесі розгляду та вирішення скарг і визначаються як "горизонтальні" адміністративно-правові відносини. Для таких відносин притаманним є однаковий правовий рівень їх учасників, що дозволяє для останніх самостійно здійснювати вибір (у границях регламентованих правом) варіантів поведінки. Поєднання імперативного і диспозитивного методів у механізмі правового регулювання інституту адміністративного оскарження, забезпечує комплексний та адекватний потребам правозастосування вплив на всю сферу правових відносин, що виникають, змінюються, припиняються під дією норм даного інституту.

4. Одним із функціональних завдань інституту адміністративного оскарження є вирішення адміністративно-правового конфлікту (спору) між фізичною чи юридичною особою та органом виконавчої влади. З методологічної точки зору було б не вірним ототожнювати поняття "адміністративно-правовий спір" і "адміністративно-правовий конфлікт". Їх співвідношення можна розглядати як співвідношення відповідно видового і родового поняття.

Адміністративно-правовий спір характеризується наступними ознаками. По-перше, даний спір виникає між учасниками адміністративно-правових відносин, тобто обов'язковою стороною спору виступає орган виконавчої влади. По-друге, предметом адміністративно-правових спорів виступають рішення, дії чи бездіяльність одного із суб'єктів (переважно владних суб'єктів) адміністративно-правових відносин. Підставою таких спорів виступають дійсні чи уявні порушення суб'єктивних прав фізичних та законних інтересів юридичних осіб, а об'єктом - безпосередньо права та законні інтереси вказаних суб'єктів. Виходячи із даної особливості адміністративно-правових спорів можна сформулювати його наступну ознаку - такі спори пов'язані із уявленням однієї із сторін адміністративно-правових відносин, що її права чи законні інтереси порушуються чи якимось чином ущемляються рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої сторони цих відносин. І, по-четверте, адміністративно-правовий спір характеризується протистоянням правових позицій сторін адміністративно-правових відносин, яке виражається (чи у підставах виникнення, чи у способі вирішення) у правовій формі.

Таким чином поняття адміністративно-правового спору можна сформулювати як юридичну форму конфлікту між правовими позиціями учасників (сторін) адміністративно-правових відносин, у зв'язку з уявленням одного із них, що його права та/або охоронювані законом інтереси порушуються іншим учасником (стороною) таких відносин.

5. Процесуальним засобом захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб порушених органами виконавчої влади виступають адміністративні скарги. Адміністративну скаргу можна охарактеризувати як звернення суб'єкта адміністративно-правових відносин адресоване владному суб'єкту, що уповноважений здійснювати вирішення адміністративно-правового спору, з вимогою захисту та поновлення суб'єктивних прав порушених рішеннями, діями чи бездіяльністю іншого учасника адміністративно-правових відносин.

У адміністративної скарги доцільно виділяти такі складові елементи: предмет, підстави, зміст, суб'єктний склад скарг. Предметом адміністративної скарги виступають рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади. Підставами - порушення, які допущені такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, що проявляються у: а) порушенні прав, свобод фізичних та законних інтересів юридичних осіб; б) створенні перешкод для реалізації ними своїх прав та законних інтересів; в) на юридичну чи фізичну особу покладено обов'язки не передбачені законодавством, або незаконно притягнуто їх до адміністративної відповідальності. Наявність або відсутність правового спору є основною ознакою, на підставі якої можливе розмежування скарг від інших видів звернень - пропозицій і заяв. Зміст адміністративної скарги становлять вимоги суб'єкта звернення. Такі вимоги мають фактичну основу, тобто не потребують юридичного обґрунтування. Суб'єктний склад скарг становлять суб'єкт звернення та суб'єкт вирішення справи за скаргою.

6. Головні ідеї, засади адміністративного оскарження зафіксовані у його принципах. До принципів адміністративного оскарження необхідно віднести принцип верховенства права, законності, справедливості, гласності, об'єктивної істини, правової рівності, економічності та ефективності, відповідальності, конфіденційності. Дані принципи забезпечують відповідний правовий режим адміністративного оскарження. Вони фіксуються або випливають зі змісту норм Конституції України та нормативних актів, які регламентують порядок адміністративного оскарження. Разом із тим, принципи адміністративного оскарження залишаються нормативно не систематизованими, що ускладнює їх застосування у практичній діяльності владних суб'єктів, та інших учасників адміністративного провадження за скаргою. Актом який міг би систематизувати дані принципи є розроблений проект Адміністративно-процедурного кодексу.

7. Правове регулювання порядку адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади здійснюється низкою нормативних актів, які відрізняються не тільки юридичною силою, але і відомчою приналежністю. Основним нормативним актом, який фактично, створює підстави існування інституту адміністративного оскарження є Конституція України, яка закріплює право на оскарження. Порядок реалізації даного права, а також ряд інших питань, пов'язаних із його реалізацією регламентовані Законом України "Про звернення громадян". Крім законодавчих актів, порядок адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади, регламентується рядом підзаконних нормативних актів. Така практика є цілком виправданою, оскільки на законодавчому рівні не завжди доцільно вирішувати окремі питання організаційного чи технічного характеру, що пов'язані із розглядом скарг.

Особливості порядку розгляду та вирішення скарг у окремих органах виконавчої влади дають підстави ділити процедуру адміністративного оскарження на два види: загальну і спеціальну. Спеціальний порядок адміністративного оскарження характеризується наступними ознаками: а) наявністю спеціальних норм, що встановлюють особливий порядок розгляду скарг; б) встановленням тільки письмової форми подання скарг; в) спеціальними строками подання скарг та більш короткими термінами їх вирішення; г) особливими юридичними наслідками подання скарг; д) специфікою варіантів рішень, що приймаються за результатом розгляду скарги.

Норми, які регламентують порядок адміністративного оскарження, в залежності від їх спрямованості, можна умовно поділити на два види: основні і обслуговуючі. Перші - визначають основні правила адміністративного провадження за скаргою, закріплюють процесуальний статус його учасників тощо. Другі - виконують "обслуговуючу" функцію відносно першої групи норм, зокрема, визначають порядок ведення діловодства за скаргами суб'єктів звернення.

Вирішуючи питання про ступінь, міру нормативної регламентації процедури адміністративного оскарження необхідно враховувати, що детальна регламентація процедури адміністративного оскарження необхідна з огляду на потребу максимального виключення проявів суб'єктивізму при розгляді і вирішенні скарг, неоднозначного застосування норм матеріального права. Разом із тим, при формуванні окремих адміністративно-процесуальних інститутів слід враховувати специфіку функціонування органів виконавчої влади, зокрема їх спрямованість на оперативне здійснення функцій державного управління.