У процесі функціонування органів виконавчої влади об'єктивно виникають конфлікти (спори) між вказаними органами, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого. Їх предметом є дійсні чи уявні порушення прав та свобод фізичних та законних інтересів юридичних осіб. Наявність таких конфліктів (спорів) у сфері реалізації органами виконавчої влади функцій державного управління, потребує вироблення певних правових механізмів їхнього вирішення.

У демократичних правових державах існують різні форми захисту прав фізичних та юридичних осіб, порушених рішеннями, діями чи бездіяльністю органів виконавчої влади. В Україні історично склалися дві основні форми захисту - судова і адміністративна. Головною відмінністю між ними є суб'єкти здійснення такого захисту: у першому випадку - суди, у другому - органи виконавчої влади. Існування різних за функціональним призначенням суб'єктів захисту, зумовлює й інші відмінності між вказаними формами, зокрема, у правовій регламентації процедур захисту, рівні їх забезпеченості юридичними гарантіями тощо.

Існування кожної з двох названих форм захисту прав громадян, регламентується певними правовими нормами, які складають два самостійні інститути правового захисту. Як зазначає С.С. Алексєєв, якщо юридична норма - "вихідний елемент, "жива клітина" правової матерії, то правовий інститут являє собою первинну правову спільноту" [81, c. 119]. При чому, виходячи із прийнятого у теорії права розуміння правового інституту як порівняно невеликої, сталої групи правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин [82, c. 397] така "правова спільнота" зумовлюється їх спільним предметом регулювання, який складають, переважно, однорідні за змістом суспільні відносини. У зв'язку із цим, можливо розмежувати правові норми, що регламентують адміністративний порядок захисту, від норм, що визначають інші форми (способи) правового захисту, та виділити їх у окремий правовий інститут. У найбільш загальному значенні, адміністративний порядок захисту прав фізичних чи юридичних осіб, що порушені рішеннями, діями чи бездіяльністю органів виконавчої влади, можна охарактеризувати як врегульований правовими нормами порядок діяльності органів виконавчої влади (їх посадових і службових осіб) з приводу розгляду та вирішення скарг на рішення, дії (бездіяльність) підпорядкованих їм органів (посадових і службових осіб). З урахуванням форми реагування фізичних та юридичних осіб на порушення їхніх прав чи законних інтересів, та суб'єктів, що здійснюють їхній захист, є підстави розглядати такий правовий інститут як інститут адміністративного оскарження рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади (надалі - інститут адміністративного оскарження).

Аналіз викладеної дефініції такої юридичної категорії, як правовий інститут, та аналіз наукових робіт присвячених дослідженню даного явища, дає можливість виділити ряд ознак, що притаманні правовому інституту. По-перше, правовий інститут направлений на регламентацію переважно однорідних за змістом суспільні відносини. По-друге, головна функція, (яка визначає одночасно і головну ознаку правового інституту) полягає у тому, щоб "у межах своєї ділянки суспільних відносин певного виду чи роду забезпечити цілісне, відносно закінчене регулювання. Це означає, що правовий інститут повинен володіти повним "комплектом" норм, за допомогою яких можливо охопити всі суттєві моменти регулювання відповідної ділянки" [83, c. 120]. По-третє, для правового інституту характерна відносна самостійність, стійкість, та автономність функціонування [84, c. 300]. По-четверте, однією з ознак правового інституту є те, що його зміст викладений у специфічній групі понять, загальних положень, термінів. Наприклад, для інституту адміністративного оскарження такими поняттями є "адміністративне провадження за скаргою", "скарга", "суб'єкт звернення", "суб'єкт вирішення справи" та ін. І, по-п'яте, правовий інститут вирізняється певною внутрішньою організацією охоплюваного ним нормативного матеріалу, тобто він має свою структуру. Зокрема, у літературі підкреслюється, що "у взаємозв'язках з іншими підрозділами правової системи правовий інститут являє собою системно-цілісне, неподільне утворення, єдину правову спільноту, але така цілісність, неділимість, існує якраз тому, що окремі нормативні приписи пов'язані не тільки однорідністю фактичного змісту, інтелектуально-вольовою, юридичною єдністю, але і відомою внутрішньою організацією" [85, c. 123].

Норми, як первинний елемент структури інституту адміністративного оскарження, в залежності від предмета їх регулювання, можна класифікувати на такі групи:

1. Норми, що законодавчо закріплюють право особи на оскарження. Вказані норми є базисом інституту адміністративного оскарження, так як є підставою, необхідною умовою його існування.
2. Норми, що визначають форму і порядок реалізації права особи на оскарження. Дані норми виступають важливими юридичними гарантіями права особи на оскарження, так як створюють процесуальний механізм його реалізації і зобов'язують відповідні органи забезпечувати належну реалізацію цього права.
3. Норми, які встановлюють принципи адміністративного оскарження.
4. Норми, що регламентують порядок здійснення провадження за скаргою, а також визначають порядок оскарження рішення прийнятого за результатом розгляду скарги.
5. Норми, які визначають суб'єктів та порядок здійснення окремих видів контролю, за дотриманням законодавства, що регламентує адміністративне оскарження.
6. Норми, які встановлюють підстави та види юридичної відповідальності суб'єктів адміністративного провадження за скаргою.

Аналіз характеру правових норм, які складають інститут адміністративного оскарження, дозволяє виділити у ньому дві частини - матеріальну і процесуальну. В.М. Горшенєв і П.О. Недбайло відмічали, що співвідношення норм матеріального права і процесуальних норм відображає діалектичний взаємозв'язок змісту і форми: "матеріальні норми покликані регулювати соціальні зв'язки з точки зору їх змісту; процесуальні - покликані забезпечувати реалізацію матеріально-правового змісту у відповідній, найбільш раціональній формі" [86, c. 4]. Матеріальні норми інституту адміністративного оскарження закладають "фундамент" його функціонування, тоді як процесуальні норми виступають його "надбудовою", визначаючи правові форми реалізації норм матеріального права.

До матеріальної частини інституту адміністративного оскарження слід віднести норми які законодавчо закріплюють право на оскарження та засіб (скарга, її нормативне поняття) його реалізації; норми, які визначають компетенцію органів виконавчої влади щодо розгляду скарг фізичних та юридичних осіб; норми, які закріплюють матеріальні принципи інституту адміністративного оскарження; норми, які визначають суб'єктів здійснення окремих видів контролю, за дотриманням законодавства, що регламентує адміністративне оскарження; норми, що встановлюють підстави та види юридичної відповідальності суб'єктів адміністративного провадження за скаргою. Процесуальну частину даного інституту складають норми, які визначають порядок реалізації права особи на оскарження; норми, що регламентують порядок здійснення провадження за скаргою, оскарження рішення прийнятого за розглядом скарги, а також процесуальні принципи, які визначають режим даного провадження.

Виходячи із структури інституту адміністративного оскарження, слід відмітити, що даний інститут можна охарактеризувати як комплексний правовий інститут, так як він включає окремі норми інших інститутів - інституту юридичної відповідальності, інституту державного контролю. Їх наявність в інституті адміністративного оскарження зумовлюється одним із його головних завдань - забезпечення цілісного і відносно закінченого регулювання відносин, що виникають у процесі адміністративного оскарження. Зокрема, вказані норми виступають одними із юридичних гарантій, що забезпечують належне функціонування даного правового інституту.

Визначення структури інституту адміністративного оскарження має теоретичне і прикладне значення. Теоретичне значення проявляється у можливості визначення окремих методологічних аспектів пізнання даного правового явища, можливості комплексно підійти до його дослідження і відобразити зв'язок з іншими правовими інститутами. Прикладне значення зумовлене тим, що наявність цілісної картини даного правового інституту дозволяє у нормативних актах врегулювати всю сферу відносин, що виникають у зв'язку із функціонуванням даного інституту, запобігаючи, таким чином, прогалинам у його правовому регулюванні.

С.С. Алексєєв дискутуючи з Д.А. Керімовим, відмічав недооцінку останнім системної цілісності правового інституту, коли той стверджував, що частини інституту "самі по собі регулюють відповідні суспільні відносини, хоча, зрозуміло, і не без відомого впливу цілого - інституту права" [87, c. 124]. Однак, на нашу думку, дана теза не свідчить про заперечення цілісного характеру правового регулювання норм, які утворюють інститут права, а скоріше наштовхує на думку, про можливість внутрішньої диференціації правового інституту, виділення у його структурі окремих груп норм, пов'язаних спільною сферою регулювання. В інституті адміністративного оскарження у межах загального предмету регулювання - суспільних відносин, що виникають у зв'язку із реалізацією права на оскарження, можна виділити "спеціалізацію" окремих груп норм по сфері регулювання - норми, що регламентують порядок реалізації права на оскарження, норми, які визначають порядок провадження за скаргою і т.п. Дані норми, здійснюють, до певної міри, самостійне правове регулювання окремих відносин у межах розглянутого інституту. Разом із тим, слід погодитися із С.С. Алексєєвим, який звернувши увагу, на досить, як на перший погляд, не суттєве питання, що стосується механізму функціонування правового інституту, висловив занепокоєння щодо твердження про автономний характер регулювання окремих груп норм, що утворюють правовий інститут. Повністю самостійне регулювання окремими групами норм правових відносин, які виникають у межах правового інституту неможливе з декількох причин. По-перше, усі норми правового інституту "пронизані" єдиними принципами. По-друге, хоча норми інституту адміністративного оскарження спрямовані на вирішення окремих, локальних завдань у межах інституту (наприклад, заборона розгляду анонімних скарг передбачена для запобігання неправомірного використання права на оскарження і тощо), однак, їх регулятивна функція спрямована (у загальному аспекті) на досягнення єдиної мети - вирішення адміністративно-правового спору між органом виконавчої влади та суб'єктом звернення, та поновлення (у випадку встановлення факту порушення) суб'єктивних прав останнього. І, по-третє, як елементи цілого, норми правового інституту (у т.ч. і інституту адміністративного оскарження) нерозривно пов'язані між собою. Виключення хоча б декількох елементів (груп норм) зі структури інституту, зумовить неможливість або суттєві порушення у функціонуванні інших елементів, а отже і в цілому інституту.

Таким чином, на нашу думку, адміністративне оскарження - це правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку із реалізацією фізичною чи юридичною особою права на оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади шляхом подання скарги до органу виконавчої влади (посадової особи), що уповноважений здійснювати їх розгляд та вирішення.