У юридичній літературі неоднозначно вирішується питання про необхідність юридичного обґрунтування вимог у окремих засобах захисту суб'єктивних прав. Так, цивілісти А.А. Добровольський і С.І. Іванова відмічають: "...у позові необхідно розрізняти крім фактичних підстав також правові підстави позову, оскільки конкретні вимоги позивача до відповідача завжди витікають з конкретних правовідносин... позивач, звертаючись в суд, природно, повинен вказати те суб'єктивне право, яке він вважає порушеним чи безпідставно оспореним, а не тільки ті факти, з якими він пов'язує можливість задоволення вимоги до позивача" [136, c. 41]. Іншої думки притримується М.Й. Штефан: "...цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон. Позивачі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвести ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує праву - завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимога позивача" [137, c. 281].

Якщо розглядати дану дискусію абстрагуючись від конкретного засобу захисту прав (у даному випадку - позову), слід вказати на необґрунтованість твердження про те, що засіб захисту суб'єктивних прав (скарга, позов) повинен містити юридичне обґрунтування висунутих у ньому вимог. Досить вагомим аргументом, на користь такої позиції є те, що законодавство не встановлює такого обов'язку ні для суб'єкта звернення, ні для позивача. Відсутність у законодавстві обов'язку юридичного обґрунтування суб'єктом звернення вимог скарги зумовлено досить логічним поясненням: по-перше, така юридична оцінка не буде мати будь-якого імперативного значення для органу, що здійснює вирішення спору; по-друге, дослідження фактичних обставин справи та їх юридична оцінка є обов'язком саме суб'єкта вирішення справи; по-третє, це дозволяє усунути труднощі пов'язані оформленням скарги (відпадає необхідність звернення за правовою допомогою до спеціалістів тощо).

 Деякі автори до змісту скарг включають вимогу суб'єкта звернення покарати посадову особу за здійснення незаконних дій. Подібну вимогу на їх думку, можна розуміти так, що "почуття законності і здоровий глузд, вказують громадянину, що "адміністративна неправда" порушує не тільки його право, але і порушує також об'єктивне право, і що порушення суб'єктивного права співпадає з порушенням норм діючого права" [138, c. 57].

Але така вимога фактично виходить за межі змісту адміністративної скарги і не створює юридичного обов'язку для органу, що її розглядає. Якщо при розгляді скарги виявиться порушення закону тією чи іншою посадовою особою, то притягнення її до юридичної відповідальності буде здійснюватися на підставі факту правопорушення, а не вимоги особи, що скаржиться.

Досить дискусійною є висловлена у літературі думка, що "звільнення органів управління від непритаманного їм розгляду скарг дозволить зосередити їх зусилля на інших проблемах, які складають головний напрямок управлінської діяльності" [139, c. 65]. Висловлена у літературі декілька десятків років тому вона знаходить свій відголос у сучасних працях окремих адміністративістів. Так, російський вчений А.А. Дьомін відмічає, що "...в сутності, не можна обтяжувати скаргами діяльність державних органів через неякісне виконання обов'язків деякими посадовими особами" [140, c. 10].

По-перше, необхідно зазначити, що забезпечення прав і свобод людини та громадянина (сприяння їх реалізації, їх охорона та захист) і є тим "головним напрямком управлінської діяльності", від якого пропонується звільнити органи виконавчої влади, а скарги виступають одним із засобів такого захисту. В іншому випадку заперечується значення скарг, як засобу захисту прав і свобод людини. Д.М. Бахрах у свою чергу, критично оцінюючи такій підхід, вказує, що він не тільки не узгоджується з попередніми теоретичними розробками, але "і з багаторічною практикою та нормативним регулюванням" [141, c. 117]. Інститут адміністративного оскарження криє у собі потенціал ефективного захисту прав і свобод людини і громадянина, хоча, без сумніву, поступається судовій формі захисту за рядом параметрів. Тому потрібно вирішувати не про його скасування, а удосконалення.

Порівнюючи ці дві форми правового захисту (адміністративну і судову), необхідно вказати, що кожна з них, порівняно з іншою, має як переваги так і недоліки.

Перевагами адміністративного захисту, в першу чергу, є можливість оперативного реагування на порушення прав і свобод конкретної особи, при фактичній відсутності матеріальних затрат особи, що скаржиться (за подання скарги в орган виконавчої влади не потрібно сплачувати державне мито, а матеріальні витрати, що пов'язані з розглядом справи, покладаються на органи, які цей розгляд здійснюють). По-друге, адміністративне оскарження є більш простішим за формою та дозволяє оцінити дії, що оскаржуються не тільки з точки зору законності, але і доцільності та соціальної справедливості.

У свою чергу адміністративний захист поступається судовому по таким параметрам, як юридична кваліфікація осіб, що розглядають скарги, а також відсутність "відомчості", тобто зацікавленості у відстоюванні інтересів того чи іншого відомства.

Оцінити співвідношення ефективності адміністративного та судового порядку захисту прав і свобод громадян можливо також і на основі статистичних даних. Згідно даним соціологічного дослідження "Права і свободи людини в Україні" проведеного у 1999 році, судам довіряють 41 відсоток опитаних, органам місцевої влади - 24 відсотка, але при порушенні прав у суди звернулося тільки близько 14 відсотків, тоді як до місцевих органів влади - 21 відсоток [142, c. 23]. Головним чином, це свідчить про те, що адміністративний порядок захисту є більш доступним (простіший по формі) для громадян, а низький процент довіри вказує на меншу, порівняно з судовою формою, забезпеченість гарантіями ефективного розгляду та вирішення скарг.

За інформацією Голови Верховного Суду України - судами задовольняється 80 відсотків скарг громадян на рішення, дії, бездіяльність органів державної влади та посадових осіб. Тобто у 8 скаргах з 10 суди встановлюють порушення прав громадян з боку державних органів [143, c. 47].

Інша ситуація спостерігається при розгляді скарг органами виконавчої влади.

У 2003 році від платників податків до державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та державних податкових інспекцій у містах з районним поділом надійшло 8918 повторних скарг, у яких оскаржено 12576 податкових повідомлень-рішень (постанов) органів державної податкової служби. Найбільше скарг надійшло на податкові повідомлення-рішення (постанови) податкових органів м. Києва - 1151, Львівської області - 1056, Донецької - 1006, Автономної Республіки Крим - 724, Харківської області - 531, Дніпропетровської - 484, Запорізької - 384, Полтавської - 311. До вищеназваних державних податкових адміністрацій надійшла майже кожна друга скарга від загальної їх кількості.

Згідно статистичних даних Департаменту апеляцій Державної податкової адміністрації (ДПА) України, регіональними державними податковими адміністраціями у 2003 році розглянуто 8605 повторних скарг, у яких було оскаржено 12179 рішень податкових органів, тобто без розгляду залишено 313 повторних скарг. Причини з яких вказана кількість скарг залишена без розгляду Департаментом апеляцій ДПА України не наводяться. За результатами розгляду 12179 оскаржених податкових повідомлень рішень (постанов) скасовано 2397 рішення або 19,7 відсотків [144, c. 57-60].

До управлінь юстиції у 2003 році надійшло 82751 звернення громадян (2002 р. - 94996 звернень), у тому числі: скарг 24199 (2002 р. - 47149), заяв - 48479 (2002 р. - 47754), пропозицій - 73 (2002 р. - 90). Управліннями юстиції допущено порушення термінів розгляду 89 звернень громадян (Вінницьким - 28, Черкаським - 21, Полтавським - 10, Сумським - 10, Івано-Франківським - 9). Також надійшло 12326 повторних звернень громадян (в 2002 р. - 14878). Найбільша кількість звернень надійшла до Харківського - 2175, м. Києва - 1107, Полтавського - 933, Житомирського 767, АР Крим - 626, Чернігівського - 619, Дніпропетровського - 1116, Донецького - 505, Черкаського - 510. Найбільше обґрунтованих звернень надійшло до Херсонського управління юстиції - 932, з яких 720 обґрунтованих заяв та скарг.

За порушення чинного законодавства про звернення громадян 117 працівників органів юстиції притягнуто до дисциплінарної відповідальності (2002 р. - 102). У Донецькій області 27 працівників, АР Крим - 16, Дніпропетровській - 13, Вінницькій та Полтавській - по 10 [145].

Наведені статистичні дані свідчать про те, що значна кількість повторних скарг (з яких, наприклад, у органах державної податкової служби задоволено майже 20 відсотків) вказує на формалізм або необ'єктивність розгляду первинних скарг. По-друге, те що певна кількість скарг залишається без розгляду, свідчить про порушення норм законодавства, що встановлюють обов'язок для відповідних органів здійснювати прийом скарг та їх розгляд у встановлені законом строки.

У статистичній звітності переважна більшість центральних органів виконавчої влади не вказують причин необґрунтованості скарг і заяв. Можна зробити припущення, що суб'єкти звернення дійсно не мають підстав скаржитися (що сумнівно) або не вміють обґрунтувати свою скаргу через відсутність елементарних правових знань. У такому разі Міністерству юстиції України, відповідно до п. 32 "Положення про Міністерство юстиції України", було б доцільно підвищити рівень виконання обов'язків щодо організації правової освіти населення [146].

Думка щодо необхідності забезпечення роз'яснення нового законодавства підтримується також і у юридичній літературі. Так, О.Є. Лукашкова відмічає, що у минулі роки приділялася "значна увага пропаганді права. І хоча коефіцієнт корисної дії був не високий, але вона давала певний позитивний результат. Тепер робота пов'язана з роз'ясненням законів пішла у забуття… Але це та традиція від якої не слід відмовлятися. Тому потрібна безкорисна просвітницька робота у яку повинні включитися міністерства, відомства, наукові установи" [147, c. 35].

Проблемна ситуація, стосовно розгляду і вирішення скарг, як свідчать матеріали Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, складається не в окремих міністерствах чи відомствах, а є характерною для переважної більшості органів виконавчої влади [148, c. 237-257].

В цілому, як відмічалося вище, вона свідчить про відсутність досконалого механізму адміністративного оскарження. Це можна вважати об'єктивною проблемою. Але поряд з нею існує ще один визначальний чинник, який безпосередньо впливає на ефективний розгляд скарг - людський фактор. Відомо, що ефективність будь-якої правової діяльності визначають, як правило, два фактори - об'єктивний (ступінь та якість нормативної регламентації такої діяльності, забезпеченість юридичними гарантіями тощо) і суб'єктивний (рівень правової культури та правової свідомості суб'єкта, що здійснює діяльність).

Як зауважує В.В. Цвєтков: "Управлінська діяльність - це суб'єктивна діяльність людей… Оскільки безпосереднім виявленням управлінської діяльності є врешті - решт праця людини з управління, то визначальним фактором ефективної управлінської діяльності є людина. Від якісного складу апарату управління, ступеня кваліфікації, інтенсивної і професійно організованої праці залежать і результати його роботи" [149, c. 226].