Зміст інституту адміністративного оскарження, як зауважує В.І. Полюхович, характеризується двома складовими: 1) наявністю правовідносин між громадянином та органом публічної влади, що виникають у зв'язку із реалізацією правозахисної та управлінської функцій органами виконавчої влади. Тому, обов'язковим суб'єктом правовідносин є орган, наділений владними повноваженнями і громадянин; 2) предметом та підставою оскарження є рішення, факти діяльності чи бездіяльності органів виконавчої влади [88, c. 194].

З викладеної вище тези, випливає декілька висновків: а) у межах інституту адміністративного оскарження функціонують складні відносини, значну частину з яких складають відносини управлінського характеру, відповідно з притаманним їм методом правового регулювання; б) норми інституту адміністративного оскарження направлені на вирішення адміністративно-правового спору (конфлікту) між органом виконавчої влади і громадянином.

Переважний масив норм інституту адміністративного оскарження становлять норми, які за галузевою приналежністю є нормами адміністративного права. Іманентною ознакою адміністративного права, як однієї із галузей публічного права, є імперативний метод правового регулювання суспільних відносин. У літературі, даний метод характеризується наступними ознаками:

1.  Даний метод направлений на формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються та реалізуються за принципом "розпорядження - виконання". Суб'єкт, що приймає обов'язкові рішення та видає розпорядження, не пов'язаний згодою сторони, якій вони адресовані;

2.  Застосування імперативного методу правового регулювання передбачає наявність чітких правових меж діяльності суб'єктів публічної влади;

3.  Імперативний метод досить часто знаходить прояв у забороні якихось дій. Норми-заборони у даному випадку окреслюють зону можливої неправомірної поведінки і застерігають суб'єктів від неї [89, c. 79].

Однак, як свідчить аналіз правовідносин, що функціонують у межах інституту адміністративного оскарження, не всі з цих відносин регулюються імперативним методом. У межах даного інституту знаходить своє місце і диспозитивний метод правового регулювання, який характеризується тим, що об'єкт управління має певну свободу вибору варіанту поведінки, виходячи із своїх інтересів. У літературі існує традиційний підхід до визначення методу правового регулювання певних суспільних відносин - встановити, які види норм (забороняючі, зобов'язуючі, дозволяючі, уповноважуючі) переважають у правовому регулюванні таких відносин. Перевага забороняючих та зобов'язуючих норм - характерна для імперативного методу, наявність норм-дозволів та уповноважуючих норм - свідчить про застосування диспозитивного методу [90, c. 31].

За нашими підрахунками, у межах 15-20 відсотків норм Закону України "Про звернення громадян", як основного законодавчого акту, який регламентує порядок адміністративного оскарження, становлять норми-дозволи. Не заперечуючи аксіоматичність положень щодо визначальної ролі імперативного методу у регулюванні адміністративно-правових відносин, на прикладі інституту адміністративного оскарження, можна стверджувати, що поряд з даним методом може застосовуватися і диспозитивний метод. Ю.М. Козлов відмічав, що хоча протягом тривалого періоду, традиційним було протиставлення цих двох методів правового регулювання, однак на даний час подібна крайність не може бути прийнятною [91, c.32]. Діалектика суспільних відносин свідчить про все ширшу сферу застосування диспозитивного методу у механізмі адміністративно-правового регулювання. Така тенденція підкреслюється і у науковій літературі. Так, на думку С.В. Ківалова, "для адміністративного права основним був і залишається імперативний метод... Поряд із цим, необхідно відмітити, що даний метод поступово "віддає" частину сфери свого впливу методу диспозитивному" [92, c. 9].

Заслуговує на увагу позиція В.Б. Авер'янова, що "у сучасних умовах метод адміністративного права не можна ідентифікувати як класичний імперативний метод правового регулювання. Тут діє особливий метод, в якому органічно і досить пропорційно поєднуються ознаки як імперативного, так і диспозитивного методів. Тобто треба говорити про самостійне існування методу зі змішаною природою, який властивий тільки і винятково адміністративному праву" [93, c. 9].

Про наявність диспозитивного методу у правовому регулюванні відносин, що виникають у зв'язку з оскарженням громадянами в адміністративному порядку рішень, дій (бездіяльності) органів виконавчої влади, у першу чергу, свідчить значний обсяг процесуальних прав суб'єктів звернення, які надають їм широкі можливості у виборі певної поведінки, а також закріплення окремими нормативними актами можливості укладення між вказаними суб'єктами, за результатом розгляду скарги, мирової угоди.

Застосування диспозитивного методу в інституті адміністративного оскарження зумовлюється і специфічним характером правовідносин, що виникають між суб'єктом звернення та органом виконавчої влади, що здійснює вирішення справи за скаргою. Такі відносини можна охарактеризувати як горизонтальні адміністративно-правові відносини, особливістю яких, як відмічає наука адміністративного права, є однаковий правовий рівень їх учасників, тобто їх юридична рівність. Горизонтальні адміністративно-правові відносини, як зауважує Ю.М. Козлов, виникають на стадії, що передує безпосередньому управлінському впливу, у зв'язку із чим, вони є передумовою виникнення вертикальних відносин, так як створюють підстави для прийняття юридично-владного рішення [94, c. 83].

Таким чином, необхідно визнати, що у межах інституту адміністративного оскарження об'єктивно застосовуються два методи правового регулювання - імперативний і диспозитивний. Такий висновок має не тільки теоретичне, але і практичне значення, тому що обґрунтовує можливість використання різних видів узгоджувальних процедур у процесі розгляду та вирішення скарг.

У зв'язку із цим, певного уточнення вимагає позиція А. Іванського, який вказує, що застосування компромісних (мирових) угод (можливість укладення яких передбачена пп. 5.2.7 п. 5.2 ст. 5 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. [95]) між податковими органами і платниками податків, як один із способів вирішення між ним спорів суперечить публічному характеру фінансової діяльності держави, який обумовлює застосування імперативного правового регулювання фінансових, у тому числі, податкових відносин, та створює підґрунтя для різних зловживань [96, c. 92].

Ми поділяємо думку А. Іванського у тій частині, що застосування податкового компромісу у тій формі, що запропонована у Законі України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" є неприйнятною (детально про це у підрозділі 2.3.). Однак, аргументом такої позиції не повинна служити абсолютизація застосування імперативного методу для регулювання всіх відносинах між платниками податків і податковими органами. Імперативний метод, дійсно є основним у регулюванні відносин між вказаними суб'єктами, але не виключним. Про це свідчать і норми Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", які у певних, встановлених цим законом випадках, надають право як податковому органу (наприклад, п. 8.9.1 та ін. цього Закону), так і платнику податків (наприклад, можливість звернутися у податковий орган, при достатніх на це підставах, про розстрочення чи відстрочення податкових зобов'язань - ст. 14 вказаного Закону) у виборі певного варіанту поведінки. Такий підхід зумовлений як врахуванням інтересів платника податків, так і держави, яка здійснює мобілізацію фінансових ресурсів.

Виходячи з викладеного, на нашу думку, не може бути прийнятним посилання на застосування імперативного методу регулювання відносин між платниками податків та податковими органами, як основного аргументу, на підставі якого заперечується можливість укладання мирових угод між цими суб'єктами у адміністративному провадженні за скаргами.

Крім того, застосування диспозитивного методу правового регулювання у процесі розгляду та вирішення скарг органами виконавчої влади, зумовлює можливість залучення в даному процесі суб'єктів, що виконують консультативно-дорадчі функції. Зокрема Кабінетом Міністрів України 15.04.2004 р. була прийнята Постанова "Про утворення комісії із сприяння досудовому врегулюванню спорів між інвесторами та органами виконавчої влади" [97]. Зазначена Комісія створена як постійно діючий консультативно-дорадчий орган при Кабінеті Міністрів України, основним завданням якого є сприяння досудовому врегулюванню спорів між інвесторами та центральними органами виконавчої влади, стосовно яких є загроза вчинення позовів до судів України, а також координація роботи регіональних комісій з досудового врегулювання спорів між інвесторами та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування. Рішення Комісії не мають імперативного значення і носять виключно рекомендаційний характер.

Однією з характерних ознак інституту адміністративного оскарження є те, що у його межах здійснюється вирішення адміністративно-правового спору (конфлікту) між громадянином та органом виконавчої влади. Дослідження природи даної категорії спорів дозволяє більш глибше зрозуміти специфіку функціонування інституту адміністративного оскарження. Крім того, у літературі висловлюється думка, що для ефективного вирішення конфлікту, необхідно "принаймні розуміти істині витоки та причини виникнення конфлікту, виявити закономірності його розвитку та можливі моделі закінчення" [98, c. 5].

Вчені-соціологи, досліджуючи природу соціальних конфліктів та вказуючи на неминучість існування останніх у будь-якому суспільстві, відмічають, що держава має реальну можливість впливати на розвиток таких конфліктів. У зв'язку із цим у науку соціології вводиться таке поняття як "механізм управління (на нашу думку, більш краще - регулювання) соціальними протиріччями". Даний механізм розглядається як сукупність елементів, що направлені на мінімізацію та вирішення соціальних протиріч (конфліктів). Одним із перших елементів такого механізму розглядається необхідність пізнання сутності конфліктів, підстав їх виникнення та специфіки протікання [99, c. 78]. Крім того, направленість на вирішення адміністративно-правового спору становить зміст функціонування інституту адміністративного оскарження. Тому, особливості такого спору, його характер, безпосередньо проектуються і на весь інститут, визначаючи специфіку його існування. Наприклад, вирішення (у межах виконавчої влади) адміністративно-правових спорів, потребує особливого, відмінного від інших управлінських процедур, порядку його вирішення, зумовлює існування спеціальних принципів, юридичних гарантій тощо.

Дослідження юридичних спорів (конфліктів) здійснюється такою дисципліною як юридична конфліктологія, яка є складовою частиною науки загальної конфліктології. Предметом дослідження останньої є природа, причини, механізми конфліктів в суспільстві, а також розробка шляхів їх попередження та вирішення [100, c. 3].