Визначення та глибоке розуміння суті будь-якого явища неможливе без дослідження процесу його історичного розвитку. Сформована одним із класиків літератури М.Г. Чернишевським думка про те, що "без історії предмета немає теорії предмета... тому що немає поняття про предмет, його значення та межі" [1, c. 265-266], є актуальною і для юридичної науки.

Як зазначав О.В. Сурілов: "Наука починається там, де люди починають опановувати закономірності, що характерні певним явищам та знаходяться у полі їх пізнавальної діяльності. Опанування вказаних закономірностей передбачає підхід до цих явищ на фоні широкої історичної ретроспективи" [2, c. 64]. Таким чином, теорія, як логічне відтворення дійсності починається з історії предмета, що досліджується.

У діалектичному розумінні право на оскарження неможливо розглядати абстраговано від інших прав людини, а отже і права взагалі. Права людини - це необхідний і невід'ємний компонент права. Право і права людини по своїй суті, функціям, призначенню виступають не як різні категорії, а "явища принципово одного порядку та типу" [3, c. 36].

Філософська основа обґрунтування права особи оскаржувати рішення чи дії державної влади була закладена, ще в Стародавній Греції. Так, Сократ, висунув тезу про те, що кожна особа повинна ненасильницькими та правомірними засобами запобігати несправедливим рішенням органів полісу та посадових осіб [4, c. 24]. У Стародавній Греції був зроблений значний крок (порівняно з попередніми державними формаціями) в удосконаленні розуміння природи права та прав людини. Греки першими почали теоретичну розробку поняття рівності індивідів у суспільстві [5, c. 28]. З'явилися нові погляди на взаємовідносини громадянина і держави, що повинні будуватися на основі закону (Піфагор, Геракліт, Сократ) [6, c. 28-30].

У грецькому полісі зароджується елемент справжньої демократії, де "на зміну управління, шляхом насильства і примусу, прийшло управління шляхом злагоди" [7, c. 84], а кожний громадянин отримав можливість охорони та захисту своїх інтересів [8, c. 84]. Античні мислителі одними з перших, формулюють філософські ідеї природного характеру прав людини, закладаючи цим концептуальні основи теорії природного права.

Крім того, у Греції, з'являються спеціальні інституції на які покладаються обов'язки розглядати та виносити рішення по скаргам громадян. У праці "Політика" Аристотель відмічає, що для цього вводилися посади фесмофетів і архонтів. Вони розглядали скарги з державних (публічних) і приватних питань. До відома фесмофетів належали питання що стосувалися усунення посадових осіб, скарги на хабарництво державних службовців, незаконне присвоєння громадянських прав, скарги на проекти юридичних актів, що суперечили діючим законам та ін. Архонти на практиці частіше розглядали справи приватного характеру: про визнання громадянина недієздатним, скарги на погане поводження з батьками, спадкоємцями, хоча і мали повноваження розглядати справи за скаргами, що носили публічний характер [9, c. 66-69].

Таким чином, можна говорити про формування у Стародавній Греції перших демократичних засад функціонування інституту адміністративного оскарження: створення механізму реалізації права особи на оскарження, формування ідеологічної основи рівних взаємовідносин індивіда та держави, окреслення кола осіб, що наділені повноваженнями розглядати скарги громадян та їх компетенцію, а також, певним чином, визначення сфери питань, що підглядали оскарженню.

Подальшого розвитку даний інститут набув у Стародавньому Римі. Важливим здобутком римських юристів був поділ права на публічне і приватне. У галузі публічного права розроблялися правові положення, що стосувалися повноважень державних органів (магістратур) і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства, та низка інших інститутів державного права [10, c. 90]. Приватне право визначало суб'єктивні права громадянина, які він здійснював сам без допомоги держави [11, c. 50].

Разом із тим, публічне право надавало громадянину можливість вимагати від державних органів допомоги для захисту своїх інтересів та прав, а також оскаржувати повільні чи протизаконні дії посадових осіб [12, c. 50].

Для захисту прав громадян, порушених у тому числі і діями державних органів у Стародавньому Римі були введені посади народних трибунів [13, c. 41]. Трибуни (їх обирали два) та їх помічники (два еділи) були недоторканими особами. Повноваження трибунів були досить широкі. Вони мали право зупиняти рішення магістратів (службові особи республіки, в руках яких зосереджувалася військова та адміністративна влада) і навіть сенату, тобто користувалися правом veto [14, c. 42].

Створення у системі публічного права інститутів захисту прав громадян, показало, що між ними та державою, можливі як гармонійні так і конфліктні відносини, а також намагання держави обмежити зловживання з боку органів державної влади та посадових осіб. Таким чином, інститут оскарження починає розглядатися не тільки, як засіб захисту інших суб'єктивних прав особи, але і як засіб контролю за діяльністю органів державної влади.

Новий світогляд, нове розуміння людини виникають в епоху Відродження і Просвітництва (XVI-XVIII). У цей період зароджується дух європейського гуманізму, робиться акцент на людську індивідуальність, на індивідуалістичне утвердження особистості [15, c. 46]. Нова теорія прав людини була розроблена у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Д. Лока, Ш. Монтеск'є, Т. Джеферсона, Ж.-Ж. Руссо, Е. Канта та інших мислителів. У своїх працях, критикуючи феодальний устрій, вони обґрунтовували нові концепції прав і свобод людини, вказуючи на необхідність забезпечення верховенства права у відносинах між індивідом та державою. Наприклад, Д. Лок у праці "Два трактати про врядування" висловив думку, що "…коли той, хто стоїть при владі, перевищує надані йому законом повноваження й використовує силу, яка є в його розпорядженні, щоб вчинити по відношенню до підданого таке, чого закон не дозволяє, то він при цьому перестає бути посадовою особою, і, оскільки він діє без законних підстав, йому можна чинити опір, як і будь якій іншій людині, яка, застосовуючи силу, посягає на права громадян" [16, c. 237]. Ідеї, висловлені у працях зазначених мислителів, сприяли формуванню нового юридичного світогляду, ідеологічній підготовці буржуазних революцій та юридичному закріпленню їх результатів.

Сформована у працях вказаних мислителів ліберальна доктрина невід'ємних природних прав і свобод людини знайшла своє відображення у ряді правових актів - Біллі про права (1689 р.), Конституції США (1787 р.), Конституції Франції (1791 р.), Декларації прав людини та громадянина (1793 р.) та ін.

Вказані документи, фактично, закріплювали право на оскарження як складову права на подання клопотань та петицій, і розглядали його як одне з абсолютних і невід'ємних прав людини. У ст. 5 Білля про права зазначалося, що "...звертатися з клопотаннями до короля є правом підданих, і будь-яке затримання та переслідування за такі клопотання є незаконним" [17, c. 33].

Право на подання петицій не було чітко окреслено у французькій Декларації прав 1789 року. На думку відомого конституціоналіста Л. Дюги, це зумовлювалося тим, що розробники Декларації "ймовірно, вважали, що у цьому відсутня необхідність, оскільки це право є необхідним наслідком індивідуальної свободи і свободи думки" [18, c. 824]. Однак, вже через два роки, Конституція Франції (1791 р.) зафіксувала, що "Конституція забезпечує в якості природних прав... свободу звертатися до встановлених органів з петиціями, що підписані окремими громадянами" [19, c.214]. У Декларації 1793 року (ст. 32) відмічалося, що "право на подання петицій представникам суспільної влади ні в якому разі не може бути заборонене, зупинене чи обмежене". Право на звернення до уряду з петиціями про зупинення зловживань - гарантувала одна з перших десяти поправок до Конституції США.

Як свідчать історичні матеріали, вже при розробці окремих з названих актів почали виникати питання щодо змісту права на петиції. Так, у доповіді, представленій Національним зборам у Франції 9 травня 1791 р., ле-Шепельє запропонував розрізняти поняття "скарга" і "петиція". Він визначав право на подання скарги як "природне і недоторкане право, що належить будь-якому індивіду, формулювати вимоги, які звернені до суспільної влади проти індивідуального рішення, яке порушує його права". Право на подання петицій розглядалося ним, як "право вимагати від законодавця прийняти рішення загального характеру стосовно суспільного інтересу". На думку, ле-Шапельє, право петиції, що розглядалося в такому обмеженому розумінні, є політичним правом, формою реалізації "ініціативи громадянина відносно законів та соціальних установ" і повинно бути збереженим за "активними громадянами" [20, c. 826]. Така позиція, як відмічає Л. Дюги, зустріла надзвичайний опір у Народних зборах. Петіон, Грегуар, Робесп'єр, Морі стверджували, що право петиції є завжди і у всіх випадках "вічне право будь-якої людини, яка живе в суспільстві… право будь-якої мислячої особи". Думка останніх перемогла. Переважною більшістю збори проголосували за закріплення права петиції як "відкритого для усіх, природного та індивідуального права, яку б мету воно не переслідувало, а також і громадянського права, у тому розумінні, що воно визнане і гарантоване суспільством" [21, c. 826].

Разом із тим, окремі дослідники досить критично оцінили практичну цінність норм вказаних актів, що закріплювали право на подання петицій. На думку Д.М. Загряцкова, вони носили "тільки декларативний характер", так як не були забезпечені обов'язком адміністрації розглядати скарги [22, c.81].

Така думка перекликається з роздумами Б.А. Кістяківського, який розглядаючи питання гарантій суб'єктивних прав, що проголошувалися французькою Декларацією прав людини і громадянина, зазначав: "...життєва практика та історичні події... показали, що недостатньо проголосити принципи особистої та суспільної свободи, для того, щоб вони проникли у загальну свідомість, стали невід'ємною частиною державної організації та дійсно реалізувалися у життя. Принципи були неодноразово проголошені, а їх здійснення просувалося дуже повільно... Сила ідей Декларації прав у дійсності виявилася менш реальною, ніж були переконані ті, хто їх проголошував" [23, c. 32].

Однак, такі висновки відображають тільки одну, "внутрішню" сторону стану справ, пов'язану з неготовністю членів суспільства, у першу чергу тих, хто представляв державну владу сприйняти нове бачення, нові принципи існування людини у суспільстві. Слід відмітити, що поряд з "внутрішніми" проблемами були вагомі "зовнішні", об'єктивні здобутки, які неможливо заперечити.

По-перше, закріплення на конституційному рівні права на оскарження, надавало йому статус юридичного суб'єктивного права і тим, все таки, створювало певні юридичні гарантії його реалізації. У теорії права загально відомим є принцип, що суб'єктивне право одного суб'єкта створює обов'язок іншого. Особливо чітко це повинно проявлятися у відносинах коли праву громадян відповідає обов'язок держави.