На думку І.А. Покровського є "такі "невід'ємні права" людини, які ніяким законом не можуть бути знищені, навіть для держави є недосяжними. Якщо будь-яке суб'єктивне право захищає особу від свавілля влади, то ідея "невід'ємних прав" спрямована проти держави як такої" [41, c. 81]. Навряд чи вказане твердження намагається протиставити індивіда державі, що було б досить алогічно, адже саме індивіди створюють державу, надають повноваження її органам для служіння їх же інтересам.

Разом з тим історія свідчить (і ця думка неодноразово підкреслена в працях мислителів епохи Просвітництва), що будь-яка влада схильна до абсолютизації та посягання на суб'єктивні права громадян. Тому, об'єктивно необхідним є існування таких засобів за допомогою яких особа могла б контролювати державу та вимагати від неї відповідальної поведінки. Вказана можливість забезпечується легалізацією у законодавстві абсолютних і невід'ємних прав людини - як однієї із гарантій дотримання такого стану, і як активного інструмента, що покликаний захищати інтереси особи - групи так званих "прав захисту". Як зазначає Б.М. Лазарєв: "Держава наділяє і громадянина "захисними правами", що дають йому можливість боротися з порушенням його прав та законних інтересів. Засобом їх захисту є, зокрема, право на оскарження" [42, c. 46].

Права людини - це не абстрактне явище, їх носієм виступають уповноважені суб'єкти.

Взагалі, суб'єктом права визначається особа, яка здатна згідно з законом мати та здійснювати права та обов'язки [43, c. 623].

Для визначення суб'єктів права на звернення (у т.ч. права на оскарження) у Конституції України використовується узагальнюючий термін "усі мають право направляти ... звернення" [44]. Таким чином, Конституція України не обмежує кола суб'єктів звернення. Будь-яка фізична особа: громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства мають право звернутися зі скаргою у відповідний орган державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Неоднозначно вирішується у літературі питання про можливості подання скарг державними органами, об'єднаннями громадян.

Так, В.А. Лорія вказує, що суб'єктом права на оскарження можуть виступати тільки громадяни: "Право оскарження - це право громадян, а не посадових осіб, органів, організацій" [45, c. 64].

Іншу позицію займає В.В. Мальков відмічаючи, що "державний чи громадський орган в особі відповідних посадових осіб, має право та зобов'язаний оскаржити незаконні дії, що порушують права установи, організації, а також службові права співробітників" [46, c. 15].

Право на оскарження - це необхідний елемент не тільки правосуб'єктності громадян, але і державних органів, громадських організацій. Це підтверджує практика нормативного регулювання. Зокрема, Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (ст. 23, 29) у якості суб'єктів оскарження регуляторних актів, що прийняті відповідними регуляторними органами, визначає центральні та місцеві органи виконавчої влади [47]. Крім того, ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян" надає об'єднанням громадян право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних чи громадських органах [48]. Формою такого захисту можуть виступати і скарги, направлені відповідним державним органам чи громадським організаціям.

Формулювання ст. 40 Конституції України щодо визначення суб'єктів права звернення (у тому числі і права на оскарження, як його складової частини) можна вважати досить вдалим. Наприклад, аналогічна норма ст. 33 Конституції Російської Федерації вказує, що "громадяни Російської Федерації мають право звертатись особисто, а також направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи та органи місцевого самоврядування" [49, c. 447]. Ряд російських вчених критикуючи таке формування зазначають, що виникає запитання, чи визнається дане право за іноземними громадянами та особами без громадянства [50, c. 141].

Регулюючи право іноземних громадян та осіб без громадянства на подання звернень, у т.ч. скарг, Закон України "Про звернення громадян" (ст. 1) вказує, що "особи, які не являються громадянами України та законно перебувають на її території, мають таке ж право на подання звернень, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами". У даному випадку, можливість іноземних громадян та осіб без громадянстві оскаржити рішення органів виконавчої влади ставиться у пряму залежність від їх законного перебування на території України. Фактично ця норма є похідною від ст. 26 Конституції України, яка передбачає що "іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах, користуються такими саме правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".

Але, у даному випадку, необхідно використовувати системний підхід для тлумачення даної норми, тобто розкривати її зміст шляхом встановлення її системних зв'язків з іншими нормами, їх співставлення. Наприклад, зрозуміло, що коли іноземний громадянин хоча і незаконно перебуває на території України, він не втрачає таких фундаментальних прав як право на життя, честь, гідність, повагу до його особистості і т.п. Тобто ми визнаємо за людиною низку прав, які мають невідчужуваний характер і не можуть пов'язуватися з перебуванням (законним чи не законним) на території тієї чи іншої держави.

До таких прав належить право на оскарження, оскільки воно надає можливість індивіду захищатися від неправомірних дій держави. Інше питання, що особа повинна нести відповідальність за незаконне перебування на території України, але позбавляти її вказаного права на захист не можливо. У Сполучених Штатах Америки Верховний Суд у рішенні по справі Japanes Immigrant визначив, що на особу, яка навіть і незаконно проживає у США поширюються "у повній чи частковій мірі права та свободи, передбачені американськими законами". Для того, щоб депортувати таку особу необхідно, у першу чергу, довести факт її незаконного проживання. При цьому даній особі надається право ознайомитися з матеріалами справи, право бути вислуханими перед прийняттям рішення про депортацію, а також право у подальшому оскаржити таке рішення у випадку незгоди з ним [51, c. 116].

Крім того, можна врахувати позитивний досвід Російської Федерації. Наприклад, згідно ст. 15 Закону "Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації" Уповноважений розглядає скарги громадян і осіб без громадянства, які знаходяться на території Російської Федерації. Дана норма не встановлює вимог щодо законного перебування на території держави, як обов'язкової умови для оскарження рішень державних та інших органів. Тому, ми вважаємо, що іноземні громадяни та особи без громадянства не повинні позбавлятися права на оскарження незаконних рішень та дій органів виконавчої влади у адміністративному порядку, навіть у випадку встановлення факту їх незаконного перебування на території України.

Право на оскарження є суб'єктивним правом особи. У теорії права під суб'єктивними юридичними правами розуміють забезпечену законом міру та вид можливої поведінки суб'єкта права, що направлені на досягнення певної мети, пов'язаної із задовольнянням інтересів суб'єкта [52, c. 358]. Суб'єктивне право має свою структуру, тобто побудову, що відображає зв'язок певних елементів - юридичних можливостей (правомочностей) наданих суб'єкту. Правомочність - це передбачена законом можливість учасника правовідносин здійснювати певні дії чи вимагати їх здійснення від іншого учасника цих правовідносин [53, c. 277].

Зміст суб'єктивного юридичного права, зокрема права особи на оскарження, складають такі юридичні можливості (правомочності):

1.           Правомочність на власні позитивні дії, тобто можливість здійснення суб'єктами права юридично значимих дій.

2.           Правомочність на чужі дії (право вимагати відповідної поведінки від правозобов'язаної особи).

3.           Правомочність захисту, тобто можливість звернення за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи [54, c. 382-383].

Необхідним елементом структури права особи на оскарження є можливість вчиняти власні позитивні дії, тобто можливість звернутися зі скаргою у відповідний орган виконавчої влади. Н.І. Матузов визначає дану правомочність головною у структурі суб'єктивного права, тому що саме вона "забезпечує можливість громадянину здійснювати конкретні юридично значимі дії, направлені на задоволення його інтересів" [55, c. 106].

Дана правомочність надає особі можливість самостійно приймати рішення про те, у які терміни (звичайно, у межах передбачених законодавством), у якій із нормативно передбачених форм реалізувати своє право (можливість вибору способу оскарження: адміністративний чи судовий порядок), і чи потрібно його взагалі реалізовувати.

Правомочність діяти певним чином - це основа, базис суб'єктивного права. Досить своєрідно оцінює дану можливість уповноваженого суб'єкта Р. Ієрінг. Особливо його твердження стосується групи так званих "прав захисту", до яких відноситься і право на оскарження. Він зазначає: "Опір зухвалому..., що зачіпає саму особу беззаконно, тобто порушенню прав, що носить характер їх зневаги, характер особистої образи є обов'язок. Це обов'язок правомочного по відношенню до себе самого, тому що таким є веління морального самозабезпечення; це обов'язок по відношенню до суспільства, тому що це необхідна умова права" [56, c. 25].

Звичайно, дана позиція може бути неадекватно сприйнята з позиції правового позитивізму, де правомочність розглядається як можливість вибору діяти так чи інакше, чи взагалі утриматися від дій, тобто вільного використання свого права, але аж ні як не обов'язок особи. Разом з тим, вказане твердження має елемент раціонального, так як у першу чергу спрямоване на виховання правосвідомості особи, формування такого характеру, що може боротися за власне право. Подібну думку висловлює С.С. Алексєєв зазначаючи, що "думка про необхідність боротьби за право є справедливою сама по собі, і набуває ще більшого значення... якщо вбачати у праві об'єктивоване буття розуму, стверджувати його як право людини, що покликане бути "метою суспільства"..." [57, c. 698].

Юридична гарантованість правомочності на оскарження не буде мати ніякого практичного значення, якщо їй не відповідає обов'язок протилежної сторони прийняти скаргу, розглянути та винести по ній рішення. Так, на думку В.А. Патюліна, аналіз змісту прав громадян неможливий без розгляду обов'язків держави, що відповідають даним правам [58, c. 127]. У першу чергу такий обов'язок закріплений у Конституції України. Надаючи громадянам право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, держава кореспондує останнім обов'язок розглянути звернення і дати обґрунтовану на них відповідь у встановлений законом строк.

Суб'єкт звернення вимагає від органу виконавчої влади, до якого він звернувся зі скаргою, поновлення своїх порушених прав. Він вимагає зміни чи скасування незаконних, як він вважає, актів. Право на оскарження гарантує особі, що орган виконавчої влади прийме його скаргу, розгляне її, проведе необхідну перевірку викладених у справі обставин і в залежності від результатів перевірки винесе відповідне рішення.