По-друге, норми, наприклад, Конституції США можна вважати нормами прямої дії, що дозволяло громадянам на підставі цих актів вимагати здійснення своїх прав і свобод. Як зазначає В.Г. Графський, конституційна підтримка прав і свобод громадян "безпосередньо впливала на діяльність Уряду [США - І. Г.], створюючи напружену атмосферу їх діяльності" [24, c. 44]. Тобто функціонування Уряду "коригувалося" тими правами і свободами громадян, що були закріплені в Конституцій та поправках до неї.

І по-третє, у деяких країнах (США, Франція) була створена досить ефективна система стримувань та противаг державних органів, що дозволяло органам законодавчої та судової влади здійснювати контроль за законністю діяльності адміністративних органів та станом дотримання ними конституційних прав та свобод громадян [25, c. 435].

Таким чином говорити про "тільки декларативний характер" вказаних норм, по меншій мірі, неможливо. Але безспірним залишається факт, що у той період були використані далеко не всі можливості забезпечення ефективного здійснення права на оскарження та функціонування інституту адміністративного оскарження в цілому. У зв'язку із цим, на перший план виходить проблема розроблення теоретичних засад даного правового інституту.

У 1811 році в Росії виходить робота А. Плавильщикова "Рассуждения о прошениях и жалобах подаваемых в правительственные и судебные места, и к тем лицам, кои по законам принимать онные должны". У даній праці автор намагається дати визначення поняттю "скарга", класифікувати їх, визначити підстави та порядок їх подання. Завдяки їй було введено ряд нових елементів в інститут адміністративного оскарження - встановлення інстанційного порядку подання скарг, строків розгляду скарг, права представництва та ін.

Однак, у даний період у літературі висловлюються і критичні оцінки ролі права на оскарження у забезпеченні законності діяльності адміністративних органів. І.Т. Тарасов у роботі "Краткий очеркъ науки административного права" (1888 р.) зазначає: "У нашому законодавстві з давнього часу виявилося намагання усіма засобами розширити право громадян на подання скарги по начальству та полегшити їм користування цим правом. Але, судячи з досвіду, немає підстав відноситися до цього права, як до досить надійної гарантії проти зловживання посадових осіб... Тим більше, що незалежно від природних, існуючих поза законодавством труднощів у використанні права на подання скарг, розгляд скарг, винесення по ним рішень, оскарження таких рішень не забезпеченні будь-якими процесуальними формами і у законодавстві немає точних і визначених вказівок на наслідки подання скарг, як для особи, що скаржиться, так і для оскарженого" [26, c. 330].

 Слід погодитися з І.Т. Тарасовим, що у той період не було розроблено ефективних процесуальних гарантій функціонування інституту адміністративного оскарження. Цей об'єктивний факт не дозволяв у повній мірі використати потенціал даного правового інституту, та права на оскарження, зокрема. Але разом із тим, як зауважив Б.А. Кістяківський: "Органи державної влади пов'язані законом тільки у тому випадку, коли їм протистоять громадяни, що наділенні суб'єктивними публічними правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, що можуть пред'являти правові вимоги до держави, державна влада стає вимушеною незмінно виконувати закони" [27, c. 329]. Крім того, сам І.Т. Тарасов у вказаній праці серед засобів забезпечення законності у сфері державного управління називає "право на скаргу, що належить приватним особам та громадським установам, якщо розпорядження адміністрації порушують їх права та законні інтереси" [28, c. 180]. Щодо тези відносно відсутності "точних і визначених вказівок на наслідки подання скарг", то автор у подальшому суперечить сам собі, зазначаючи, що "вони [сенатори] зобов'язані приймати прохання та скарги ... отримувати по цим проханням і скаргам пояснення, і вчиняючи належне їх вирішення доповісти Сенату; якщо ж скарга стосується головних чиновників, необхідно доповісти відразу ж Сенату" [29, c. 334].

У процесі подальшого теоретичного осмислення права особи на оскарження, ряд авторів, намагаються дати поняття та виділити найсуттєвіші ознаки цього права. Так, Л. Дюги розглядав право на петицію, як право індивіда "звертатися до суспільних органів з письмовими заявами, у яких він висловлює свої думки, прохання чи скарги", а також відмічав ряд ознак права на оскарження:

• кожний громадянин має право не бути жертвою свавільного рішення з боку посадових осіб і має право оскаржити їх незаконні дії;
• з юридичної точки зору право на оскарження є логічним і необхідним доповненням інших матеріальних суб'єктивних прав громадян;
• право на оскарження є однією з форм свободи думки. Кожен вправі висловлювати свої думки, повідомляти їх широкому загалу, у т.ч. представникам влади;
• право на оскарження включає гарантію того, що особа, яка подає скаргу не буде переслідуватися [30].

І хоча даний перелік є далеко не повним, все ж він відображає ті здобутки юридичної думки, стосовно функціонування даного права, які вдалося закріпити у період буржуазних революцій. Тобто, а) закріплення права на оскарження у якості суб'єктивного юридичного права на конституційному рівні; б) визнання його правом "захисту" інших суб'єктивних прав; в) забезпечення особи, що подає скаргу гарантіями захисту та охорони.

У період формування Радянської держави гостро постало питання про підвищення ефективності роботи та забезпечення законності у діяльності новостворених органів державного управління. Одними із засобів, що могли вирішити вказані завдання, розглядалися скарги громадян. Тому, на VI Надзвичайному Всеросійському з'їзді Рад у 1918 році була прийнята постанова "Про точне виконання законів", якою кожному громадянину була надана можливість оскаржити дії будь-якої посадової особи. Цей акт поклав початок закріпленню права на оскарження у Радянській Росії. В Україні, одна із перших спроб закріпити на конституційному рівні право оскаржувати у адміністративному порядку рішення державних органів була зроблена у проекті Основного державного закону УНР (1920 р.) [31, c. 101]. Однак, даний проект так і не був втілений у життя.

У 1927 році в Українській Радянській Соціалістичній Республіці був прийнятий Адміністративний кодекс [32]. Завдання Адміністративного кодексу вбачалося у забезпеченні революційної законності в адміністративній сфері та систематизації правил, які регулюють відповідно до основних принципів радянського ладу діяльність адміністративних органів та інших органів влади у цій галузі (ст. 1). Адміністративний кодекс складався з п'ятнадцяти розділів. Один із розділів (XI) був присвячений порядку оскарження дій місцевих адміністративних органів. Законодавче врегулювання порядку оскарження дій адміністративних органів розглядалося Адміністративним Кодексом як одна із гарантій забезпечення прав громадян і режиму законності у діяльності державних органів. У якості суб'єктів звернення зі скаргою визначалися установи, організації і особи, у тому числі і ті, чиї права безпосередньо не порушені. Скарги мали подаватися до вищого адміністративного органу або органу, дії якого оскаржуються протягом місячного строку з моменту, коли заявнику стала відома оскаржувана дія. Скарги могли бути подані як в усній так і в письмовій формі. Компетентні органи зобов'язані були протягом двох тижнів з часу отримання скарги і матеріалів до неї, винести постанову і у триденний термін письмово повідомити суб'єкту звернення. Вищі адміністративні органи зобов'язані були здійснювати контроль за дотриманням порядку прийняття та розгляду скарг та притягувати винних осіб до відповідальності у випадку його порушення.

Після втрати чинності Адміністративним кодексом УРСР, необхідність регулювання відносин, що виникали у процесі адміністративного оскарження зумовлює прийняття Президією Верховної Ради СРСР у 1968 році Указу "Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян". У 1980 році цей акт був прийнятий у новій редакції та діяв в Україні зі змінами та доповненнями до прийняття у 1996 році Закону "Про звернення громадян" [33].

У якості конституційного, право на оскарження в СРСР вперше було зафіксовано в Конституції 1977 року. Дана норма являла собою трансформацію і конкретизацію ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради РСР № 2148-VIII від 19.10.1973 р., де зафіксовано; "Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті зобов'язується: а) забезпечити будь-якій особі, чиї права і свободи, що визнаються у даному Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було вчинено особами, які діяли в офіційній якості" [34, c. 36].

Конституція України (1996 р.) закріпила право на оскарження, як складову частину права на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Юридична наука стоїть на позиції, що право на оскарження є абсолютним, необмеженим і невідчужуваним правом людини [35, c. 191-192]. У теорії права воно належить до системи негативних прав, які є основою індивідуальної свободи і надають право індивіду на захист від будь-якого посягання, у тому числі і з боку держави, при здійсненні громадянських та політичних прав [36, c. 225].

Права людини завжди були в центрі уваги юридичної та інших наук. Їх роль, характер відображали ті аксіологічні орієнтири, що визнавалися пріоритетом на тому чи іншому етапі суспільного розвитку.

Ідея абсолютних, невід'ємних прав людини, що була сформована у процесі буржуазних революцій стала апогеєм теорії прав людини. Як зауважив С.С. Алексєєв, завдяки такому розумінню "категорія "права людини"... розкрила свій глибокий філософський та соціальний зміст... окреслила у якості центра у житті людей окрему автономну людину. Не людство в цілому (і тим більше не ту чи іншу його частину...), а саме кожного уособленого індивіда..." [37, c. 626].

Останній часом у літературі з'явилися критичні оцінки такого підходу до визнання природи прав людини. У матеріалах Всеросійської конференції "Російська держава і право на межі тисячоліть" (2000 р.) вказується на "некритичне запозичення цінностей західноєвропейської політико-правової культури", що відносяться до 17-18 ст., про "необхідність перегляду гіпертрофованого значення індивідуалістичних політико-правових цінностей", критикуються "індивідуалістичні теоретичні конструкції примату прав людини над будь-якою соціальною спільнотою, домінування громадянського суспільства над державою" [38]. Окремі вчені відмічають, що "необмежених невідчужуваних, абсолютних прав насправді немає" [39, c. 7].

Такий підхід є особливо небезпечним для тих країн, де ідеї природного характеру прав людини не настільки глибоко сприйняті суспільством, як, наприклад, у країнах Західної Європи, та схильністю деяких з них (маються на увазі окремі пострадянські країни) до авторитаризму.

Ідея абсолютних, невід'ємних прав людини - це цінностний орієнтир, ідеал для суспільства, "показник зрілості демократичних та правових основ держави" [40, c. 23]. Від міри реального, реалізованого в законодавстві наповнення цими якостями прав людини залежить міра свободи та захищеності індивіда у державі.