Основні ідеї, положення, що характеризують зміст адміністративного оскарження зафіксовані у його принципах. Термін принцип походить від латинського слова "principium", яке означає найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості [154, c. 941]. У функціональному аспекті, принципи адміністративного оскарження розглядаються у літературі як ідейний зв'язок між процесуальними діями, що зобов'язані вчинити суб'єкти процесу та його завданнями, зміст яких відображений у адміністративно-процесуальних нормах [155, c. 14].

Нині в Україні немає нормативного акта, який систематизував би адміністративно-процесуальні (процедурні) принципи, що значною мірою ускладнює їх застосування. У країнах, де існують Адміністративно-процедурні кодекси, принципи адміністративно-процесуальної діяльності унормовуються саме у таких актах, що є досить доцільним, оскільки дозволяє об'єднати принципи в одному нормативно-правовому акті.

Одним із фундаментальних принципів адміністративного оскарження є принцип верховенства права. Принцип верховенства права можна вважати відносно новим для правової системи України. Вперше в Україні на законодавчому рівні він був закріплений у Конституції України 1996 року. Тривалий час у вітчизняній юридичній науці не приділялося достатньої уваги дослідженню природи даного принципу. Тільки в останні роки, у працях окремих вчених здійснено спробу його наукового осмислення та обґрунтування [156, c. 174].

У літературі принцип верховенства права розглядається як "панування права у суспільному житті країни, пріоритет його норм, які визначають і забезпечують соціальну справедливість, згідно з якою людина, її права і свободи, честь і гідність, вважаються найвищою соціальною цінністю" [157, c. 174]. Стосовно адміністративно-процедурної діяльності в цілому, та адміністративного оскарження зокрема, принцип верховенства права можна розглядати, як пріоритет прав і свобод людини, по відношенню до інших цінностей, у діяльності органів виконавчої влади, покладення на останніх обов'язку гуманного та справедливого вирішення конкретної адміністративної справи.

Разом із тим, необхідно відмітити недосконалість конструкції ст. 8 Конституції України, яка закріплює принцип верховенства права у правовій системі України. Відсутність тлумачення принципу верховенства права у тексті Конституції України, поряд із його поєднанням із нормами, які визначають Конституцію України актом, який має найвищу юридичну силу в ієрархічній системі нормативних актів в Україні, а також із положенням про те, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, створює підстави для ототожнення даного принципу з принципом верховенства закону. Однак, у літературі обґрунтовано висловлюється застереження щодо ототожнення вказаних принципів. Принцип верховенства закону закріплює "визначальну, провідну роль закону у правовій системі, зокрема системі джерел права, його вищу юридичну силу щодо підзаконних нормативних актів" [158, c. 39].

Розмежовуючи принципи верховенства права і верховенства закону, необхідно погодитися з думкою А.М. Колодія, що принцип верховенства права можна розглядати як "офіційне визнання того факту, що право може існувати і поза інституціональною формою (нормативно-правовими актами) - у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який дістає вияв саме у принципах правосвідомості, які є загальнозрозумілими і такими, що використовуються для саморегулювання суспільних відносин" [159, c. 174]. Тобто принцип верховенства права (на відміну від принципу верховенства закону) виходить за межі позитивного права і обумовлює визнання цінностей які лежать в основі природного права, тоді як принцип верховенства закону визначає пріоритет закону (як одну із форм вираження права) у позитивному праві.

Стосовно захисту прав особи в адміністративному оскарженні, то принцип верховенства права необхідно розглядати як такий, що спонукає орган (посадову чи службову особу), що здійснює провадження за скаргою, вживати всіх необхідних заходів для відновлення порушених прав і свобод громадян. У цьому проявляється практичне спрямування даного принципу, що зумовлює його реальну, практичну цінність, а не формальну декларативність, яка лише визначає аксіологічну орієнтацію суспільства.

Застосування принципу верховенства права вимагає високого рівня правової культури та правової свідомості, адже його реалізація полягає у керівництві, у першу чергу, "духом", а лише потім - "буквою" закону, усвідомленні пріоритету загальнолюдських цінностей та ідей гуманістичного (природного) права.

Важливим принципом адміністративного оскарження є принцип справедливості. Як відмічає англійський адміністративіст Д. Галліган: "...існує загальний принцип, що адміністративна влада повинна справедливо поводитися з тими, на кого поширюються її дії" [160, c. 178]. Принцип справедливості розглядається як основа взаємовідносин індивіда та органу публічної адміністрації у Резолюції Ради Європи (77) 31 "Про захист особи відносно актів адміністративних органів" від 28.09.1977 р. [161, c. 461].

При визначенні суті поняття справедливості традиційно керуються її дуалістичним розумінням: як відображення двох начал - рівності і пропорційності [162, c. 495]. З юридичної точки зору, принцип справедливості можна охарактеризувати як незмінність юридичного мірила поведінки для всіх категорій суб'єктів права, та сувору співрозмірність відповідальності скоєному правопорушенню [163, c. 105].

В адміністративно-процесуальній сфері принцип справедливості проявляється у трьох "напрямках". По-перше, він покликаний встановити справедливість відносин, що закріплюються у матеріально-правових приписах і реалізуються через юридичний процес. По-друге, принцип справедливості проникає у всі процесуальні дії, що вчиняються при вирішенні адміністративної справи. І, по-третє, вимога справедливості проявляється у приписах індивідуально-правового характеру.

Важлива роль принципу справедливості у адміністративному оскарженні полягає у регулюванні використання посадовими особами органів виконавчої влади дискреційних повноважень (можливості на власний розсуд вчиняти ті чи інші дії у межах правових норм та власної компетенції). При всьому позитивному значенні дискреції, у ній криється потенційна можливість для різних зловживань. Керуючись дискреційними повноваженнями орган виконавчої влади (його посадова особа) може вчиняти дії, які формально будуть відповідати закону, а по суті - порушувати вимоги справедливості. Наприклад, розгляд скарги у максимально допустимий у законі термін, при можливості її негайного або більш оперативного вирішення. Необхідно погодитися з думкою В.В. Полянського, що дискреційні повноваження органів виконавчої влади, з метою запобігання правопорушенням і зловживанням з боку їх посадових осіб повинні бути забезпечені належним контролем [164, c. 179]. Принцип справедливості є однією з умов, що дозволяє попереджувати порушення та зловживання посадових осіб, та дає юридичні підстави адекватно на них реагувати. Тобто даний принцип можна розглядати як одну із гарантій забезпечення режиму правозаконності у процесі розгляду та вирішення скарг. Враховуючи викладене, на нашу думку, було б доцільним закріпити принцип справедливості, як один з принципів на якому ґрунтується здійснення адміністративних процедур, у Адміністративно-процедурному кодексі України.

Принцип справедливості є близьким, та, до певної міри, взаємопов'язаним з принципом законності. Однак, вважається справедливою думка О. Михайленко: "...викликає сумнів твердження, що бути законним - означає мати якість юридичної справедливості" [165, c. 44].

У літературі сформувалося декілька підходів щодо співвідношення таких категорій як "справедливість" і "законність". На думку Н.А. П'янова, особа, що здійснює правозастосування "виносить рішення спираючись на вимоги правових норм, а у випадку колізії між правом і мораллю перевага завжди віддається правовим вимогам" [166, c. 116]. У свою чергу, А.І. Сморчков вказує, що моральний аспект будь-якого явища "не може бути чимось відірваним від фактичних обставин, як у процесі їх встановлення так і в процесі їх оцінки. Тому саме з моральної (а не тільки юридичної) точки зору повинні бути дослідженні всі обставини справи" [167, c. 92]. Співвідношення справедливості, як морально-етичного критерію оцінки тих чи інших явищ і вимог правових норм, як імперативу держави, є досить складною проблемою яку неможливо вирішити формально, у загальному плані, абстрагуючись від конкретних життєвих обставин. Заперечують абсолютизацію позиції Н.А. П'янова факти існування несправедливих, антигуманних законів. Разом із тим у підході Н.А. П'янова не можна не визнати і раціональний фактор. Справа у тому, що розуміння справедливості, як оціночної категорії, безпосередньо залежить від інтересів, ідеологічних установок, свідомості осіб, що застосовують правові норми. Тобто справедливість, до певної міри, виступає суб'єктивною величиною, особливо коли вона проявляється у діяльності конкретної особи, що вирішує певну юридичну справу. У зв'язку з цим, неможливо встановлювати безспірний пріоритет справедливості по відношенню до приписів правових норм у процесі адміністративного провадження за скаргою. Крім того, для визнання рішення по справі юридично обґрунтованим, останнє повинно базуватися на приписах конкретних норм права.

Однією з умов розв'язання "конфлікту" між поняттями "справедливість" і "вимоги правових норм" є реалізація принципу справедливості у нормах матеріального та процесуального права (існування справедливих, гуманних, демократичних законів), а в процесі розгляду адміністративної справи за скаргою фізичної чи юридичної особи - високого рівня правосвідомості осіб, які покликані такі справи вирішувати.

Принцип законності. Даний принцип є невід'ємним елементом демократичної правової держави і одним із найважливіших принципів адміністративного процесу в цілому, та адміністративного оскарження, зокрема. Суть принципу законності у адміністративному оскарженні, полягає у суворому та неухильному дотриманні законів та підзаконних актів усіма учасниками провадження за скаргою. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно принципу законності на органи виконавчої влади (їх посадових осіб) при розгляді скарг покладається ряд обов'язків. По-перше, обов'язок дотримуватися матеріальних норм, якими визначається їх компетенція щодо розгляду скарг (орган виконавчої влади не вправі вирішувати скарги, що не належать до його компетенції, наприклад, скарги на дії вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади і ін.). По-друге, обов'язок дотримуватися процесуальних форм розгляду скарг. І, по-третє, обов'язок правильного застосування норм матеріального права щодо конкретних правовідносин при винесенні рішення по справі.