Принцип презумпції правомірності вимог суб'єкта звернення. У юридичній літературі, як один із принципів адміністративного процесу в цілому, і провадження за скаргою зокрема, розглядається презумпція правомірності вимог громадянина. Враховуючи загальне значення даної презумпції для усього адміністративного процесу, потрібно відмітити, що у найбільшій мірі вона характерна саме для адміністративно-юрисдикційних проваджень (у широкому розумінні адміністративної юрисдикції), які направлені на вирішення адміністративно-правового спору (конфлікту).

У теорії права термін "презумпція" розглядається як закріплене у законі припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне значення [183, c. 677]. У найбільш загальному вигляді, презумпцію правомірності вимог суб'єкта звернення можна розглядати як визнання правомірності правової позиції громадянина, який звернувся зі скаргою у орган виконавчої влади, доти, поки інше не буде встановлене рішенням органу (посадової особи), що наділений компетенцією таку скаргу розглядати.

Існування даної презумпції в інституті адміністративного оскарження випливає з положень ряду нормативних актів. Закон України "Про звернення громадян" (ст. 4) передбачає, що оскарженими можуть бути рішення, дії чи бездіяльність у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких порушено права і законні інтереси громадянина, створено перешкоди для здійснення ним своїх прав та ін., хоча факт такого порушення (а отже і підстави для звернення зі скаргою) юридично встановлюється тільки у процесі розгляду скарги. Тобто закон "презюмує", припускає правомірність позиції громадянина, який вважає, що конкретне рішення, дія чи бездіяльність у сфері управлінської діяльності порушує його права, створюючи йому підстави реалізації права на оскарження. Крім того, згідно з п. 11 Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затвердженого наказом ДПА України від 11.12.1996 р. № 29 (із подальшими змінами та доповненнями), у випадку, якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається йому протягом терміну передбаченому для розгляду скарги, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків [184].

З визнання правомірності правової позиції громадянина, який звертається зі скаргою в орган виконавчої влади, логічно випливають декілька висновків. По-перше, на суб'єкта звернення не може покладатися обов'язок збору доказів, які підтверджують його вимоги, крім тих, які може надати тільки він. По-друге, рішення зі скарги не може базуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо правомірності позиції суб'єкта звернення повинні тлумачитися на його користь. У зв'язку із цим, було б доцільним у якості загального правила адміністративного оскарження закріпити норму, згідно якої, якщо положення закону чи іншого нормативно-правового акту, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне трактування прав та обов'язків суб'єкта звернення, внаслідок чого є можливість прийняття рішення як на користь суб'єкта звернення так і на користь органу рішення чи дії якого оскаржуються, рішення приймається на користь першого.

Принцип презумпції правомірності вимог суб'єкта звернення зафіксований у проекті Адміністративно-процедурного кодексу України. Відмічаючи позитивний аспект нормативної регламентації даного принципу, необхідно зауважити, що він потребує більш ширшого тлумачення ніж у запропонованому проекті. Крім положень про те, що вимоги суб'єкта звернення та заінтересованої особи визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністративної справи, нормативний зміст даного принципу повинен включати норму, згідно якої, усі спірні моменти у провадженні за скаргою, що стосуються правових вимог суб'єкта звернення тлумачаться на користь останнього і те, що обов'язок встановлення і з'ясування фактів, обставин під час розгляду справи, не може перекладатися на суб'єкта звернення.

В цілому, презумпцію правомірності вимог суб'єкта звернення потрібно розглядати як важливу гарантію забезпечення його прав у процесі адміністративного оскарження, яка здатна сприяти попередженню порушень прав громадян у даному провадженні. Крім того, через дану презумпцію реалізується конституційна норма про те, що "утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов'язком держави". Таким чином, принцип презумпції правомірності вимог суб'єкта звернення є об'єктивно обумовленою основою взаємовідносин громадянина і органів виконавчої влади.

Принцип ефективності та економічності. Діяльність органу виконавчої влади можна визнати ефективною у тому випадку, коли він належним чином виконує свої повноваження відповідно до цілей і норм визначених законом. У адміністративному оскарженні принцип ефективності безпосередньо пов'язаний з таким поняттям як доцільність, тобто діяльністю, яка спрямована на вибір найбільш раціонального засобу досягнення поставленої мети. На перший погляд принцип ефективності співпадає з принципом законності, але при їх детальному аналізі можна виявити їх певну автономність. Дії органу виконавчої влади (посадової особи) направлені на досягнення певної мети можуть бути повністю законними, але не досягти очікуваного результату. Разом із тим, ступінь ефективності не завжди можна оцінити по мірі виконання конкретного поставленого завдання. У випадку досягнення поставленої цілі протизаконними засобами не можливо говорити про ефективність діяльності. Таким чином, ефективність можна оцінити тільки через аналіз таких категорій як ступінь досягнення поставленої мети, та законність засобів її досягнення.

Принцип економічності направлений, у першу чергу, на встановлення таких умов розгляду скарг, які були б найменш обтяжливими для сторін як у матеріальному плані, так і у часових рамках. Для цього законодавство встановлює порівняно невеликі терміни розгляду скарг, заборону безпідставного передання скарг на розгляд іншим органам, відсутність плати за подання скарг та ін.

Принцип незалежності та самостійності у прийнятті рішень. Даний принцип є важливою гарантією дотримання режиму законності при розгляді і вирішенні скарг та винесення об'єктивного, справедливого рішення по справі. Дія принципу незалежності направлена на виключення будь-яких можливостей втручання у процес розгляду справи та впливу на особу, яка здійснює цей розгляд, з метою перешкодити об'єктивному, повному і всебічному дослідженню обставин справи та винесення законного по ній рішення. Гарантії незалежності службових та посадових осіб, які розглядають адміністративні скарги, суттєво поступаються гарантіям, що покликані забезпечити незалежність суддів при здійсненні ними правосуддя (особливий порядок обрання (призначення) суддів, їх недоторканість, підпорядкованість тільки закону тощо). Досягти формально рівних умов незалежності даних категорій осіб фактично не можливо, так як різні завдання органів виконавчої влади та судів (перших - здійснення державного управління, других - правосуддя) визначають і особливості їх структури та механізму функціонування. Разом із тим, принцип незалежності покликаний встановити не тільки формальну незалежність суб'єкта, що вирішує справу за скаргою (наприклад, законодавчо гарантувати неприпустимість впливу будь-яких осіб з метою перешкодити законному вирішенню справи та ін.), але і забезпечити формування власної, безсторонньої позиції щодо оцінки тих чи інших фактів по справі. В.А. Терьохін, досліджуючи проблематику незалежності суддів при здійсненні правосуддя, серед факторів, що її забезпечують називає особисту (морально-психологічну) незалежність, коли справедливий і об'єктивний розгляд справи залежить від моральних якостей суддів, здатності останніх протистояти неправомірному втручанню у їх діяльність [185, c. 44]. Дане твердження, у повній мірі, є справедливим і відносно суб'єктів, які здійснюють провадження по адміністративним скаргам. Особиста незалежність, неупередженість, чітка громадянська позиція є одними із умов правильного вирішення справи. І навпаки, втрата незалежності, як відмічає Д. Галліган, ставить під сумнів законність адміністративного рішення, так як вказує на те, що "чиновник якимось чином зрадив чи скомпрометував свою здатність оцінювати ситуацію відповідно до конкретних обставин і значимих факторів" [186, c. 191].

Принцип підконтрольності і підзвітності органу, що здійснює розгляд справи за скаргою. Існування даного принципу в адміністративному провадженні зумовлюється самою специфікою функціонування виконавчої влади в Україні - як ієрархічної системи, де органи нижчого рівня є підпорядкованими (включаючи підконтрольність і підзвітність) органам виконавчої влади вищого рівня. Принцип підконтрольності і підзвітності не заперечує принципу незалежності і самостійності у прийнятті рішень. Підконтрольність органів виконавчої влади означає, що вся діяльність вказаних органів чи її певний обсяг, перевіряються вищими у порядку підлеглості органами виконавчої влади, або органом, який спеціально створений для здійснення контролю або нагляду. Підзвітність органів виконавчої влади полягає у покладенні на них обов'язку інформувати про свою роботу вищестоящі органи, які на підставі отриманих звітів оцінює діяльність підзвітного органу в цілому, або за окремими напрямками [187, c. 65]. Центральна ідея принципу підпорядкованості і підзвітності полягає у тому, що будь який орган виконавчої влади повинен відповідати за свої дії перед суспільством, а отже не може бути звільненим від контролю за результатами своєї діяльності. Органи та посадові особи, на які покладено обов'язок здійснення контролю та нагляду за дотриманням законодавства про звернення громадян визначається законом "Про звернення громадян" (ст. 28) та іншими нормативним актами України.

Принцип відповідальності. Даний принцип передбачає можливість притягнення до відповідальності учасників адміністративного провадження за порушення правових норм, якими регламентуються їхні процесуальні обов'язки. У якості загально-процесуального (у адміністративно-процесуальній сфері), розглядають принцип відповідальності посадових і службових осіб за неналежне ведення провадження по адміністративній справі В.Д. Сорокін і Н.Г. Салищева [188]. Так, В.Д. Сорокін вважає, що даний принцип повинен поширюватися на усі види проваджень адміністративного процесу [189, c. 147]. Згідно ст. 24 Закону України "Про звернення громадян" за порушення законодавства, що регламентує порядок розгляду та вирішення скарг посадові особи органів виконавчої влади несуть цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність, яка передбачена законами України. Разом із тим, на нашу думку, принцип відповідальності повинен розглядатися не тільки у контексті відповідальності посадових і службових осіб, які здійснюють адміністративне провадження, але і поширюватися на інших учасників даної форми адміністративного процесу. Це підтверджується положенням ст. 26 вказаного Закону, який встановлює відповідальність за подання громадянином звернення, що містить наклепи чи образи, дискредитацію органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та ін. Крім того, відповідальність за неналежне виконання своїх процесуальних обов'язків несуть експерти (наприклад, абз. 5 ст. 3 Закону України "Про наукову та наукову технічну експертизу" [190]), а також при представництві однієї із сторін адміністративного провадження і адвокати (ст. 16 Закону України "Про адвокатуру" [191]).