При цьому більшість правознавців оцінювали рецепцію римського права з традиційних позицій, характеризуючи її як явище, властиве всій континентальній Європі і Шотландії, що полягало у сприйнятті та засвоєнні римського правового спадку в ролі чинного права [21, 4], або як явище, котре стосовно становища римського права у феодальній та буржуазній Європі являє собою поновлення дії, запозичення, відбір, переробку, засвоєння [22, 110].
У 90-х роках на пострадянському просторі відбувається стрімке зростання інтересу до римського права: створюються центри його вивчення у Москві, Одесі та інших містах, видаються його пам'ятки, з'являється низка публікацій та дисертацій у цій галузі.
Змінюється концепція досліджень. Римське право вже не розглядається лише як об'єкт історичних або соціально-критичних розвідок, його інститути аналізують під конструктивним кутом зору, визначаючи можливість сприйняття тих або тих положень як сучасних гуманістичних цінностей.
Наприкінці 90-х років з'являється низка публікацій, де рецепція римського права взагалі та римського приватного права зокрема досліджується з оновлених методологічних позицій [4; 6; 23-25]. Так, А. Косарєв тепер визначає рецепцію як відновлення дії (відбір, запозичення, переробку та засвоєння) того нормативного, ідейно- теоретичного змісту римського права, який виявився придатним для регулювання нових відносин більш високого ступеня суспільного розвитку [26, 206], зробивши його більш універсальним і менш ідеологізованим. Звертаються до аналізу сутності рецепції римського права й інші російські правознавці [27, 3-17]. У будь-якому разі, вплив римського права на цивільне законодавство Росії на межі тисячоліть у більшості дослідників не викликає сумнівів [28, 7-20].
В Україні у цей час захищається докторська [29] та кандидатські [31-37] дисертації. На підґрунті скоординованих досліджень у цій галузі в Україні формується наукова школа, результатами зусиль якої стає створення вітчизняної концепції рецепції римського приватного права. Головні положення зазначеної концепції мають такий вигляд.
Рецепції римського права належать до найбільш помітних явищ у розвитку європейських цивілізацій протягом останніх півтора тисячоліття. Відбуваючись у різних формах, на тлі дії різноманітних геополітичних, економічних, соціальних, духовних чинників, вони разом з тим відображають загальну тенденцію циклічного розвитку культур, яка полягає у формуванні так званих "загальнолюдських цінностей".
Рецепція римського права мала місце не лише у Середньовічній Західній Європі, а й неодноразово повторювалася у контексті загальних відроджень античних цивілізацій як на Заході, так і на Сході Європи. При цьому відповідно до особливостей цих локальних цивілізацій вона набувала специфічних рис, що дало підстави для розрізнення візантійського та західного типів рецепції римського права. Для кожної з рецепцій характерне переважання певного методологічного підґрунтя, форм, кінцевого результату.
Загалом рецепції римського права оцінюються як явище, що відображає вплив цієї "материнської" правової системи на право більш пізнього часу, результатом чого є формування і вдосконалення європейських правових систем сучасності. В українській циві- лістиці переважають позитивні оцінки цього явища, про що свідчить поява нових досліджень у цій галузі, захист докторської дисертації, присвяченої рецепції окремих інститутів римського права тощо [38].
Ставлення до рецепції римського права у сучасному російському правознавстві є неоднозначним. Поряд із визнанням впливу римського права на законодавство Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст. [16] та констатацією подібності правових норм, інститутів тощо у римському та сучасному російському цивільному праві [39-40] (про що зазначають і безсторонні зарубіжні дослідники [41]), мають місце й критичні, навіть упереджені оцінки можливості цього явища [42], надання йому (втім, як і рецепції права взагалі) значення результату негативного ідеологічного впливу [20].
Оцінюючи сучасний стан дослідження рецепції римського права, можна зробити висновок, що у цій галузі мали місце достатньо ґрунтовні наукові розвідки впливу римського права (особливо приватного) на формування наступних правових систем, наслідком чого стала поява більш чи менш цілісної концепції.
Проте цілком очевидно, що з погляду теорії права, компаративістики вивчення лише одного напряму впливу однієї правової системи (навіть такої досконалої, як римське приватне право) на більш пізні - є недостатнім.
На нашу думку, тут постають дві проблеми: 1) "розширення" самого поняття рецепції з виходом за межі рецепції лише римського права; 2) встановлення інших, поряд із рецепцією, напрямів (форм) впливу (взаємодії, запозичення) правових систем.
Почати розгляд цих питань доцільно з аналізу явища рецепції як поширеного випадку впливу однієї правової системи на інші. Тим більше, що тут маємо достатньо надійний теоретичний підмурок у вигляді згадуваних висновків дослідників рецепції римського права. Крім того, врахуємо появу на пострадянському просторі, де йде активне, оновлене осмислення цього поняття в останнє десятиліття, низки спеціальних досліджень поняття і сутності рецепції права [43-44]. Так, З. Мельник, оцінюючи рецепцію права як засіб вдосконалення правової системи, вважає, що це однобічний, добровільний процес запозичення, сприйняття і подальшого пристосування до умов певної країни більш розвиненого права, створеного в інший момент часу або в іншій державі, з метою вдосконалення та поліпшення дії власної правової системи. Це складне явище, що містить у собі процеси спадкоємності, сприйняття, повторюваності й запозичення правових форм з інших правових систем з огляду на їх історичну та культурну однорідність. Тому рецепцію важливо сприймати як закономірний процес перенесення, засвоєння, збереження та використання правовими системами нових елементів [44, 6, 10]. Виходячи з того, що рецепція права є формою взаємодії національних правових систем, Г. Азнагулова характеризує її як процес сприйняття і пристосування до умов якоїсь країни права, виробленого в іншій державі або у попередню історичну епоху, зазначаючи при цьому, що рецепція римського права була першою в історії людства формою взаємодії національних правових систем [43]. С. Ткаченко наполягає на необхідності врахування ідеологічного чинника: "У сучасній російській літературі рецепція розглядається як безликий інструмент модернізації права. Але затушовування ідеологічного компонента рецепції заважає виявленню істинних цілей і завдань рецепції взагалі, а російської - особливо. Видається правильним розглядати рецепцію права не лише як запозичення правових інститутів та впровадження їх на вітчизняний ґрунт, а як запозичення і впровадження ідей, правових інститутів, норм, термінології зарубіжного права з огляду на ідеологію реципієнта та (або) донора. Інакше кажучи, сутність рецепції полягає в її ідеологічному компоненті" [45].
Щоб не перевантажувати статтю цитатами і посиланнями, зупинимося на цьому і звернемо увагу на головний, на нашу думку, недолік цих та подібних їм підходів - прагнення максимально розширити поняття рецепції права.
У зв'язку з цим варто зазначити, що рецепцію права досить часто розглядають у широкому та вузькому значенні стосовно різних галузей правознавства: теорії права, компаративістики, історії держави та права, романістики, міжнародного права тощо [46, 392; 47, 597]. Однак розширення цього поняття здається невиправданим, оскільки це пов'язано з порушенням правила "леза Оккама". На нашу думку, враховуючи походження терміна "рецепція", виправдано вживати його саме стосовно випадків "відродження" елементів минулих правових систем у процесі історичного розвитку людства. У такому випадку має йтися не про "взаємодію (тут і далі курсив наш. - Є. та О. Харитоновы) правових систем", а про "наступність права - вплив однієї системи на іншу", що, втім, не применшує значення цього явища для розвитку сучасних правових систем тощо.
Щоб відповісти на питання, які у зв'язку з цим постають, на нашу думку, слід торкнутися сутності права, чинників та алгоритму його розвитку (трансформацій), використовуючи при цьому так званий "цивілізацій- ний" підхід, суть якого полягає у визнанні вирішальної ролі розвитку цивілізацій (світових та локальних). Світові цивілізації - це етап в історії людства, який характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та екологічним способом виробництва, устроєм політичних та суспільних відносин, рівнем розвитку духовного репродукування (відтворення). Зміна світових цивілізацій відображає поступальний рух історичного процесу, саморозвиток людства. Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, які пов'язані спільною долею, відображають і віддзеркалюють ритм загальноісторичного прогресу, то опиняючись у його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свій почерк, свій ритм, більш або менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій [48, 53-54].
Цивілізації - динамічні утворення еволюційного типу. Точки зору щодо характеру їх розвитку можна з деякою мірою умовності об'єднати у дві групи: 1) лінійного розвитку; 2) циклічного розвитку.
Перша з них розглядає історію людства (цивілізацій) як поступальний рух від минулого через теперішнє в майбутнє. Попри спроби довести конструктивність такого підходу [49, 32], він не дає змоги відповісти на питання про чинники подібності стадій розвитку людства, повторюваності "відроджень", їхній характер та взаємозв'язок, а відповідно, щодо чинників звернення до надбань попередніх цивілізацій у галузі культури, мистецтва, права тощо.
Тому більш конструктивною видаєть ся концепція циклічного розвитку цивілізацій, яка ґрунтується на припущенні про повторюваність схожих фаз розвитку культури. Відлуння її відчувається ще у піфагорійському вченні про метемпсихоз, стоїчному вченні про періодичне руйнування світу вогнем та ін. Однак найбільшої популярності циклічна теорія історичного розвитку досягла після видання
О. Шпенглером у 1918 р. праці "Занепад Європи" [50], де було сформульовано ідеї повторюваності культурно-історичних типів, споріднених за структурою, та поліциклічності історичного процесу. (Утім, сам
О. Шпенглер віддавав пальму першості Ф. Ніцше, зазначаючи, що той завжди говорив про переоцінку і філософію майбутнього [50, 555].) О. Лосєв дуже високо оцінив О. Шпенглера, наголошуючи, що його книга, якою б парадоксальною та фантастичною не видавалася, має бути вивчена кожним, кого хвилюють питання філософії історії і культури та філософії сучасності [51, 38, 60].
Пізніше А. Тойнбі обґрунтував припущення про визначальну роль для історичних розвідок категорій простору - часу та розгляд історичного процесу як викликів історії та відповідей людства, що забезпечує прорив у майбутнє. Виклик, який залишився без відповіді, повторюється знову, але нездатність суспільства внаслідок втрати творчих сил, енергії тощо відповісти на виклик позбавляє його життєздатності й врешті-решт зумовлює його зникнення з історичної арени. Цивілізації проходять стадії зародження, розвитку, занепаду, розпаду. Саме при розпаді цивілізацій зростають і стають визначальними їхні контакти у просторі та часі [52, 59].
Таким чином, маємо справу з "циві- лізаційними циклами", тривалість яких, на нашу думку, становить близько п'ятисот років (хоча тут можливі коливання). Цикл складається з чотирьох фаз: переоцінка цінностей (відбір, збереження, відкидання надбань попередньої культури), стагнація (занепад або застій, протягом якого, однак, йде набирання сил), відродження (насамперед у гуманітарній, духовній сфері, можливо, також в економічній, але необов'язково), реакція на відродження (звичайно пов'язана з відступом назад у різних галузях культури).