Терміно-поняття "рецепція права" достатньо точно характеризує запозичення елементів правових систем минувшини більш пізніми системами.
Що стосується запозичень одна в одної правовими системами, які співіснують у часі (запозичення "по горизонталі"), то, можливо, цей вид акультура- ції доцільно іменувати "взаємодією (взаємовпливом) правових систем".
А завершити цю статтю ми хотіли б у стилі глибоко шанованого нами
А. Ватсона [65] - прикладами запозичень права різними правовими системами.
Зокрема, згадаємо запозичення (рецепції та взаємодії) правом Античності здобутків правових систем Близького Сходу.
Деякі дослідники історії європейського права критично налаштовані щодо запозичення греками або римлянами законів у народів, що панували на Близькому Сході: шумерів, хетів, ассирійців, вавилонян. Хоча, разом із тим, визнається очевидний вплив на формування європейського права з боку права Мойсея, котре спочатку через католицьку церкву, а пізніше насамперед через Реформацію було широко сприйняте протестантськими державами [66, 21].
На нашу думку, факт впливу на формування римського права давньоєгипетських, близькосхідних та інших норм не потребує складної аргументації. Адже римське jus gentium (так зване "право народів") є не що інше, як сукупність норм, запозичених преторами з права держав, котрі опинилися у сфері політичного, економічного або культурного впливу Риму (зокрема й Єгипту, держав Близького Сходу та ін.). Тому можна стверджувати, що відповідні правові системи не могли не взаємодіяти з римським правом.
Щодо Греції логічно припустити, що торговельні й культурні зв'язки часів ранньої Античності, створення численних грецьких колоній у період "великої грецької колонізації" VIII-VI ст. до н. е. [67, 133-150] не могли відбува- тися поза взаємодією правових систем. Це стосується й елліністично-східного синкретизму Македонського періоду.
Враховуючи контакти згаданих культур, спробуємо встановити наявність відлуння їх духу, ідей, правових рішень, а відповідно, знайти відповідь на запитання: чи мала місце там і тоді взаємодія правових систем?
Логічно почати з шумерської локальної цивілізації, яка існувала приблизно з другої половини IV тисячоліття до н. е. Держави, що належали до неї (остання з них - Ахеменідський Іран - припинила своє існування під ударами армії Александра Македонського у 331-330 рр. до н. е.), за свою тисячолітню історію неодноразово вступали в контакти з еллінським світом та Римом. Приблизно з VI-V ст. до н. е. процес взаємодії цих культур (з переважанням близькосхідної традиції) стає дедалі більш активним, впливаючи на різні аспекти Античної цивілізації.
При цьому, думаємо, у галузі права має йтися про "близькосхідний вплив" чи, точніше, - рецепцію близькосхідного права, а не про взаємодію правових систем, оскільки європейське право на той час значно відставало у розвитку. Знайдені археологами у Месопотамії своєрідні "архіви" стародавніх клинописних текстів (табличок) свідчать про існування вже в найдавніші часи не лише законів, а й значної практики їхнього застосування, насамперед у сфері торговельного обігу: тексти договорів, судових рішень тощо [68, 60-61, 190-191]. Закони невеличкого міста-держави Ешнуни датуються ХХ ст. до н. е. [69]. Ще давнішим є Кодекс Ур-Наму, який володарював приблизно у 2112-2094 рр. до н. е. [70, 361-366].
У Кодексі Ур-Наму насамперед вражає чітке формулювання головної ідеї права, що становить його суть до сьогодні. Зокрема, у вступі до Кодексу зазначається, що його метою є "встановлення у країні справедливості, викорінення свавілля та беззаконня". На нашу думку, можна вбачати у цьому формулюванні витоки ідеї правової держави або принаймні деяких засад останньої. Цікавим у згаданому Кодексі є й те, що в ньому достатньо чітко виражена ідея юридичної, а частково й фактичної рівності приватних осіб: закони ці запроваджуються для того, щоб "сирота не ставала здобиччю багатого, а вдова - здобиччю сильного", щоб "дати засіяти справедливим законам", "зробити постійними судові рішення".
Утім, володар Ур-Наму також не був оригінальним у формулюваннях своїх законів: як випливає з написів, знайдених у Лагаші й зроблених близько 2350 р. до н. е., вже тоді цар Уруінімгіна "відновив свободу" і силою встановлених ним законів зробив так, що жоден "жрець постачання до саду матері бідняка не входив", і що коли "син бідняка закине сіті, ніхто не забере його рибу" [70, 364].
Однак нас більше цікавлять не ці стародавні цивілізації як такі чи їх право, а можливий зв'язок між правом цих культур і Античністю.
Маловірогідно, щоб Кодекс Ур-На- му міг безпосередньо вплинути на формування законодавства античного Середземномор'я. Сказане стосується також кодексу володаря Ліпіт- Іштара з династії Іссіна та зводу законів з Ешнуни. Очевидно, мала бути якась посередницька ланка: традиція, що враховувала б засади, властиві шумерському праву, і разом з тим така, що існувала в державі чи групі держав, котрі могли б мати контакти з античною цивілізацією. За такої умови може йтися про рецепції близькосхідних систем права у праві Античності.
Таким посередником, очевидно, було право Вавилону, стосовно котрого, як зазначав А. Тойнбі, не так просто вирішити, вважати його окремою цивілізацією чи своєрідним епілогом цивілізації шумерської [52, 40-41].
Затверджений володарем Хаммурапі кодекс, швидше за все, являє собою зібрання законів шумерського права, пристосованих до потреб часу. Навряд чи це було "реформаційне законодавство", як вважає Е. Аннерс [66, 28]. Більш вірогідно, що Кодекс Хаммурапі був своєрідним підсумком розвитку права шумерсько-аккадської цивілізації, закріпленим у кодифікації. Очевидно, саме за допомогою вавилонського Кодексу Хаммурапі шумерсько-акад- ська традиція була збережена та перенесена в право нововавилонського періоду (УП-УІ ст. до н. е.), коли виникла культура, що вже безпосередньо контактувала з ранніми античними Грецією та Римом [71, 6-7]. І хоча Вавилон загинув під навалою ахеме- нідського Ірану, та все ж встиг передати через культуру останнього досягнення своєї цивілізації, зокрема право, елліністичним державам, що замінили ахеменідів.
Загалом можна зробити висновок, що в праві Вавилону були сформульовані багато з принципів, сприйнятих (реципованих) пізніше європейським правом, насамперед правом Античності, а вже при посередництві останнього і сучасним правом Європи.
Тепер торкнемося засад системи етичних і правових норм, яка не могла не справити вплив на культуру Європи, оскільки сама була частиною християнства. Йдеться про Біблію, а точніше про ту її частину, де сформульовано згадану систему норм - П'ятикнижжя Мойсея.
Розглядати вплив давньоєврейської системи морально-етичних та правових норм на етику і право можна у двох площинах.
По-перше, природною є взаємодія локальних сирійської (до якої належала іудейська культура), вавилонської та еллінської (ранньої античної) цивілізацій. Контакти між ними обумовлювалися не лише відносним збігом існування у часі, а й приналежністю до "материнських культур" - мінойської та шумерської, котрі, у свою чергу, були спорідненими [52, 540-546].
По-друге, на право пізньої Античності, як таке, що визначає становище особи у суспільстві, не могли не вплинути морально-етичні засади християнства, визначені у П'ятикнижжі Мойсея, де вперше за всю історію існування стародавнього права було зроблено спробу сформулювати абстрактні положення законів, зібраних у десять заповідей, що з погляду оцінки юридичної техніки є великим успіхом [66, 33]. У кожному разі вплив його на правові системи Античності, на римське право, більш пізні європейські системи права не викликає сумніву [72-73].
Що стосується морально-етичних норм, зафіксованих у Біблії, то їх, на нашу думку, слід вважати одним із найбільш уживаних об'єктів європейських рецепцій у галузі права (особливо у сімейному та спадковому). Саме там було вперше в абстрактному вигляді закріплено сукупність принципів та положень, котрі пізніше стали підґрунтям тих частин права, що так чи інакше пов'язані з християнським світоглядом.
Звичайно, тут ще не йдеться про все розмаїття форм рецепції. Вона поки що відбувається у схематичному вигляді, що пов'язано з недостатньою сформо- ваністю, фрагментарністю права взагалі. Але відбувається чи не найважливіше: зберігаються і реципуються засад- ничі ідеї й положення, без яких тепер неможливо уявити сучасне право.
Не менш яскравим прикладом є рецепції права в Античній Греції.
Загалом своїми законами Солон започаткував створення систематичного права Афін, що відображало, разом з іншими нормами, визначальний дух цього міста-держави. Потурбувався він і про правову просвіту: його закони, написані на дерев'яних дошках, було розміщено у місті, щоб кожен мав змогу ознайомитися з їх змістом [73, 187].
З юридичного погляду реформи Солона знаменували завершення правління, яке здійснювалося при посередництві непередбачуваних, мінливих декретів, і початок правління за допомогою писаного, стабільного права. Настільки стабільного, що і п'ять століть потому Цицерон мав повне право стверджувати, що в Афінах, як і раніше, діють закони Солона [74, 126].
Своєрідним антиподом Афін у сфері правового регулювання була Спарта - головний їх суперник не лише в політиці, а й в ідеології.
За Геродотом, перед тим у лакедо- монців були найгірші закони порівняно з усіма іншими еллінами. До того ж вони не спілкувалися ані між собою, ані з іноземцями. Аж ось Лікург отримав від Дельфійського оракула так звані "ретри", котрі трактуються неоднозначно: чи то це були власне закони Лікурга, чи то божественна санкція на їхнє складання (Геродот. 1. 65.). У будь-якому разі виразно простежується бажання підвести сакральне підґрунтя під зібрання законодавства, з яким ми вже зустрічалися, коли йшлося про Месопотамію, Іудею та Єгипет. Утім, Геродот тут же викладає іншу версію: Лікург приніс свої закони з Криту. І тут ми знов-таки зустрічаємося з цікавим феноменом - бажанням "додати солідності" законотворчим потугам шляхом посилання на іноземне походження. Щось схоже має місце при визначенні генезису римського права (Закони ХІІ таблиць).
Аналіз змісту законів Лікурга наводить на роздуми щодо їх рецепції соціалістичними правовими системами. У них передусім привертає увагу доведене до абсурду прагнення забезпечити рівність не лише формальну, а й реальну, таку, що сягає навіть дрібниць повсякденного життя. Для цього Лікург переконав співгромадян відмовитися від посідання землі на користь держави, заново поділити її й усім жити в рівних умовах, так, щоб жоден не був вищим за іншого. Ці наділи були успадковуваними, але право власності на землю належало лише державі. З держави були вигнані "непотрібні, зайві" ремесла, чим вкрай було обмежено товарне виробництво. Ці заходи доповнювалися велінням громадянам сходитися за загальним столом і їсти те, що приписане законом, - досить прості, поживні і невибагливі наїдки, котрі разом з цим усували прагнення до розкоші і небажаний індивідуалізм. Саме ці дві якості, до речі, були найбільш шкідливими з погляду спартанської офіційної ідеології.
Як зазначав Плутарх, спартанці вважали себе такими, що належали не особисто собі, а батьківщині. їх законодавство цілком відповідало цим уявленням [75, 100-134]. Тому й не дивно, що приватне право як таке їх цікавило найменше, і потреб у його рецепції (так само як і створенні власного приватного права) вони не відчували.