Викладені положення набувають методологічного значення для оцінки наступності правових систем, якщо враховувати місце права у структурі культури (цивілізації), де воно виступає не лише як елемент соціально-політичного устрою [48, 60-69], а й покликане бути носієм вищих принципів, цінностей цивілізації, реалізувати історичне призначення суспільства, пов'язане зі ствердженням у ньому гуманістичних засад. Суть феномену права не обмежується лише тим, що нормативно об'єктивує та реалізує потреби цивілізації. Воно також є чинником індивідуального самовираження особи, творчості, їх акумуляції, самозростання [53, 200, 219, 221, 224]. Таким чином, право не лише належить до елементів соціально-політичного устрою, а також є елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини, її світогляду. Право виникає у невід'ємному зв'язку з релігією; потім набирає дедалі більшого соціально-політичного значення, а відповідно, вимагає філософського та фахового правничого осмислення та обґрунтування; і нарешті - стає елементом суспільної та індивідуальної свідомості у контексті розвитку відповідної цивілізації. А оскільки цей процес є повторюваним, як повторювані цикли цивілізацій, то й відбуваються рецепції права.
Отже, ключовим моментом характеристики рецепції права є розуміння її як частини загального процесу відроджень - контактів між живою цивілізацією та цивілізацією, що пішла в минуле. Об'єктивно вона не може не бути повторюваним явищем, що зумовлено циклічним характером розвитку цивілізацій, повторюванням відроджень - занепадів. Оскільки відродження надбань однієї культури іншою цивілізацією - не унікальна подія, а історичний процес, що повторюється, то й рецепція права є явищем повторюваним.
З урахуванням викладеного, рецепція права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень права попередніх цивілізацій наступними на певному етапі їх розвитку в контексті загального процесу циклічних відроджень. При цьому йдеться не про просте запозичення тексту правових норм, інститутів тощо, а про сприйняття основних категорій, засад, концепцій.
Оскільки історія людства є зміною світових та локальних цивілізацій, що розвиваються загалом по висхідній спіралі, на кожному "цивілізаційному витку" відбувається рецепція вищих досягнень попередніх цивілізацій. Внаслідок того, що локальні цивілізації виникають, зростають і гинуть у властивих кожній ритмах, відродження відбуваються неодночасно - згідно з ритмом відповідної цивілізації. Тому в якійсь країні рецепція права може відбуватися пізніше або раніше, ніж в інших, але це не означає, що ця спільнота (держава, суспільство тощо) залишається поза межами вказаного процесу.
Залежно від особливостей розвитку тієї чи тієї локальної цивілізації, країни чи групи країн рецепція може мати різне зовнішнє вираження. Вона можлива у формі вивчення та засвоєння юристами, котрі застосовують право, або потенційними законодавцями головних засад римського права. При цьому спеціальні (кодифікаційні) акти можуть не прийматися, але дух, ідеї реципованої системи права глибоко проникають у сприймаючу правову систему. Можна виокремити такі форми рецепції права, як: вивчення у навчальних закладах як юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формування світогляду майбутніх правників; вивчення права, зокрема римського, як надбання культури; дослідження, аналіз та коментування юридичних джерел; безпосереднє застосування норм та положень норм раніше чинного права; використання норм позитивного права як взірця при створенні нормативних актів (особливо при реалізації кодифікаційних проектів); використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування; сприйняття та використання головних засад, ідей та категорій, накопичених попередніми системами права. Реально рецепція майже ніколи не відбувається в якійсь одній формі. Найчастіше має місце сполучення кількох форм із переважанням якоїсь із них.
До цього слід додати, що рецепція права може бути різних видів. Вона не обов'язково є прямим, безпосереднім контактом у часі. Ідеї права, окремі його положення, рішення досить часто реципуються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правової системи країни, де рецепція вже відбулася раніше ("вторинна" або "похідна" рецепція). Прикладом може бути запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу. Рецепція може бути не лише явною, а й латентною. Це відбувається, наприклад, у тих випадках, коли запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено у процесі правотворення фактично на підґрунті вже відомої раніше системи права, але з виголошенням принципово іншого підходу. З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, коли йдеться про правотворчість у країнах, де панувала соціалістична концепція права, котра відкидає в цілому чи у визначенні принципів суть та головні ідеї права. В такому випадку запозичення все ж відбувається, але офіційно проголошується відмова від "застарілих" принципів.
Рецепцію права слід відрізняти від його реставрації.
Рецепція має на меті (і є кінцевим результатом) створення на існуючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона відбувається у формі прямого запозичення правових норм, то маємо нову якість, дещо нове, що виникає на новому витку спіралі суспільного розвитку.
Що стосується реставрації, то вона переслідує мету відновлення чогось у первісному вигляді, без змін та доповнень, або без таких доповнень, що могли б змінити первісний стан вихідного матеріалу. У певному сенсі реставрація є антитезою рецепції права. Зокрема, спроби реставрації права мали місце у Візантії стосовно законодавства Юстиніана після того, як останнє було істотно змінене у 741 р. Еклогою Лева ІІІ (Ісаврійського), котра разюче відрізнялася від духу і засад римського права. На межі ІХ-Х ст. було створене нове зібрання законів - Базиліки, яке містило у скороченому вигляді всі частини "Зібрання" Юстиніана. Будучи, по суті, парафразом Дигест, з'єднаним із коментарями до Кодексу Юстиніана [54, 63-79], Базиліки являли собою у цьому разі реставрацію римського права [52, 726-727], а не його рецепцію. На користь такого висновку, зокрема, свідчать ті обставини, що, по-перше, Базиліки було створено у межах тієї самої цивілізації, по-друге, метою упорядників було саме відновлення первісного змісту текстів норм права (хоча і з деякою їх модернізацією). Якщо, скажімо, Юстиніан у своїй державотворчій, релігійній, законодавчій та іншій діяльності намагався провести евокацію (викликати привид) Римської імперії, то його наступники вже не марили Римом (використовуючи його хіба що як ідеологічну Fata Morgam - образ історичної прабатьківщини), переймаючись передусім реставрацією цінностей, що вважалися уже власне візантійськими, такими, що належать цій культурі.
Таким чином, якщо законодавчі потуги Юстиніана були спробою рецепції у Візантії (Східноєвропейській цивілізації) римського права, то його наступники прагнули реципувати надбання не лише римської, а й східних правових систем. У свою чергу, "наступники наступників" прагнули реставрувати "законодавство Юстиніана".
Наголошуючи на величезній ролі рецепції права (зокрема римського) у вдосконаленні правових систем, забезпеченні за її допомогою наступності права, разом із тим маємо враховувати, що вона забезпечує зв'язок між правовими системами лише "по вертикалі" (і лише деякою мірою "по горизонталі" при похідних рецепціях).
Отже, постає питання про способи (форми) власне взаємодії правових систем.
Однією з категорій, яка найперше привертає увагу дослідників, є "правова акультурація". Щодо її визначення існують різні погляди. Однак більш поширеним є розуміння її як досить складного процесу. Так, при цьому процес акультурації визначається як "...процес взаємовпливу і результат цього взаємовпливу культур одна на іншу, або ж запозичення явища з одного середовища і впровадження його в інше середовище, включаючи й приживання. Відповідно, акультурація є процесом запозичення і саме запозичення як результат - запозичений об'єкт. Інакше кажучи, акультурація є процес запозичення, виражений у засвоєнні інновації запозичуючою групою (індивідом, народом) і адаптації до неї" [55]. Іноді акультурація розглядається як елемент соціального управління, який найбільш впливає на суспільне життя у галузі законотворчості й правозастосування [56].
Досить вдалим є таке визначення: "Правова (юридична) акультурація - це відносно самостійний процес тривалої взаємодії правових систем, що передбачає використання (залежно від культурно-історичних умов) різних за природою і силою впливу методів, необхідним результатом якого є зміна первинної правової культури (або окремих її елементів) одного чи обох суспільств, які вступили в контакт" [57, 7-8]. Широко розуміючи правову акультурацію, автор виокремлює такі її форми, як запозичення і рецепція права [57, 14].
С. Софронова визначає правову акультурацію як процес взаємного впливу правових систем. При цьому вона виокремлює "правове запозичення" як різновид правової акультурації, що припускає передачу і збереження юридичних елементів без жодних змін [58, 23]. Цікавою є позиція автора щодо співвідношення понять "акуль- турація" та "рецепція". С. Софронова зазначає, що "універсальним варіантом акультурації є рецепція, що передбачає лише добровільне, а не нав'язуване силою сприйняття чужої правової культури. Як її родову ознаку можна назвати односторонній характер запозичення, що здійснюється винятково за ініціативою реципієнта. Виокремлюють два типи рецепції: 1) реципіювання по горизонталі - сприйняття правових інститутів у межах одночасно діючих правових систем; 2) запозичення по вертикалі, при зміні суспільно-економічної формації, що передбачає широке сприйняття різноманітних юридичних явищ" [58, 27].
Разом із тим у цій позиції, на нашу думку, допущене змішування понять. Оскільки рецепція, як зазначалося вище, є сприйняттям наступними правовими системами елементів таких систем, що відійшли у минуле, реципі- ювання "по горизонталі" неможливе за визначенням. Натомість може йтися про, скажімо, запозичення однієї правової системи в іншої.
Оцінюючи перспективи використання категорії акультурації для формування теорії взаємодії (впливу) правових систем, можна припустити, що найбільш придатним для цього є розуміння правової акультурації як універсального поняття, що характеризує його як прищеплення однієї правової системи до іншої [59]. Деякі автори, визначаючи правову акультурацію як будь-яке перенесення юридичних форм в інше правове середовище, розрізняють такі форми останньої, як юридична експансія (що здійснюється насильно) і рецепція (добровільне сприйняття елементів іншої правової системи). При цьому юридична експансія по в'язується з правовими трансплантаціями [60-61]. У зв'язку з цим варто зазначити, що поняття "правові (юридичні) трансплантації" досить давно введене в науковий обіг компаративістів [62-63], зазвичай використовується для позначення будь-яких запозичень з інших правових систем (хоча іноді вживається у значенні "один із видів рецепції" [62]). Інакше кажучи, на нашу думку, вони виглядають категорією, то фактично тотожною поняттю "правова акультурація", то рівнозначною поняттю "рецепція" [64].
Таким чином, можна дійти висновку, що в наш час на стадії формування загальної теорії взаємодії правових систем відсутнє чітке, загальновизнане розрізнення таких категорій, як "правова акультурація", "рецепції", "правові (юридичні) трансплантації", "запозичення" тощо.
На нашу думку, виправданим було б використовувати у ролі найбільш широкого універсального терміно- поняття "правову акультурацію", під якою мати на увазі будь-яке запозичення елементів одних правових систем іншими. Можливе також поняття "правові (юридичні) трансплантації" (хоча останнє у вітчизняній традиції має дещо природничо-технічне забарвлення).