До числа широко використовуваних засобів доказування належать показання свідків. Показання свідків - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК).

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

За свідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом (ст.50 ЦПК).

Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:

1. свідок - юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка;
2. закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст.182 ЦПК);
3. свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.63 ЦПК);
4. на свідка покладають два основні обов'язки - з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.

Імунітет свідка - це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.

Необхідність введення імунітету свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної значимості, а саме: розширення процесуальних прав свідка, удосконалення його правового статусу, запобігання лжесвідчення, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).

У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право відмовитися від давання показань свідків у суді: 1) громадянин проти самого себе; 2) один з подружжя проти іншого; 3) діти проти
 

 
батьків і батьки проти дітей; 4) брати і сестри один проти одного; 5) дідусь, бабуся проти онуків і онуки проти дідуся, бабусі.

Дане положення дублює ст. 52 ЦПК, яка закріплює, що фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою установлено опіку або піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.

Аналізуючи вищевикладене, варто погодитися із законодавцем, що чисто формальне застосування закону не завжди відповідало б цілям правосуддя, і саме тому в цивільному провадженні припустиме і необхідне застосування норм моральності.

Отже, в основі підстави звільнення від давання показань лежить принцип свободи від самозвинувачення з міркувань етичного характеру. Така ситуація можлива, але не типова для цивільного судочинства, спрямованого, насамперед, на захист майнових, а також деяких немайнових прав і законних інтересів громадян. Тому родинний імунітет повинен поширюватися на всі відомості, які можуть заподіяти майнову шкоду свідкові або його близьким родичам, а також спричинити кримінальну відповідальність для названих осіб.

Показання свідків не однорідні. Вони включають відомості загального характеру (про особу свідка, інших учасників процесу, про відношення до осіб, які беруть участь у справі, тощо) і інформацію про факти. Оскільки відомості загального характеру не можуть заподіяти шкоду свідку або його близьким родичам, то імунітет на них поширювати не слід. Тобто можливість відмови від свідчень повинна поширюватися тільки на окрему частину показань.

Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1. недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні черва сваї4йзиЗД*і*аб0-психічні вади правильно>сприйма- ти обставини, що мають значення для справи, або давати показан ня (п.1 ч.І ст.51 ЦПК).

Метою заборони допиту даної групи осіб є забезпечення вірогідності показань свідків. Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або відносно конкретних обставин;

1. особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відо мості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи профе сійним становищем, - про такі відомості.

 
Так, згідно зі ст.5 Закону України "Про нотаріат" нотаріус зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Згідно зі ст.228 Сімейного .кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним;

1. священнослужителі - про відомості, одержані ними на спо віді віруючих (ст.З Закону України "Про свободу совісті та релігій них організацій"). При цьому варто враховувати, що крім цивіль но-процесуального закону, що надає священнослужителеві право відмовитися від дачі показань з обставин, що стали відомими йому на сповіді громадянина, священнослужитель керується і каноніч ним правом, що забороняє йому піддавати розголосу відомості, які стали відомими йому на сповіді.

Слід зазначити деякі особливості даного імунітету: 1) не допускається допит священнослужителів з питань, пов'язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежності до того або іншого релігійного об'єднання; 2) метою введення заборони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних організацій, а громадян, що сповідують релігію; 3) державна реєстрація є умовою наділення релігійної організації статусом юридичної особи. Однак організація, що не має або втратила статус юридичної особи, не втрачає ознаки релігійної, тобто організації, у межах якої громадяни сповідують релігію.

Разом з тим викладені вище положення не означають, що священнослужитель взагалі не може бути викликаний на допит;

1. професійні судді, народні засідателі та присяжні - про об ставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Таємниця наради є однією з гарантій реалізації принципу незалежності суддів при здійсненні правосуддя, оскільки тим самим створюються умови, що дозволяють виключити сторонній вплив або тиск на суддів і забезпечують можливість без яких-небудь побоювань висловлювати свою думку з обговорюваних питань.

Цивільне процесуальне законодавство "охороняє" лише одну таємницю судочинства - таємницю наради суддів. В іншому випадку розгляд справ здійснюється відповідно до принципу гласності, згідно з яким розгляд справ у всіх судах відкритий, за деякими винятками, пов'язаними з необхідністю збереження державної таємниці, таємниці усиновлення тощо.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв

• без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст.бЩПК).

Згідно з п.1 ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, працівників консульських установ можуть викликати як свідків у період ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовитися давати показання.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися засоби примусу або покарання. Компетентні органи держави перебування, яким необхідні показання консульської посадової особи, не повинні створювати перешкод при виконанні її службових обов'язків. Зазначені органи можуть, якщо це можливо, одержати показання за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією діяльності працівників консульських установ є той факт, що вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, які стосуються їх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання щодо роз'яснення законодавства акредитованої держави.

Тому допит зазначених осіб провадиться лише на їх прохання або з їхньої згоди.

Особа, що клопоче про виклик свідка, зобов'язана вказати, які обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, може підтвердити свідок, і повідомити суду його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи (ст.136 ЦПК). Всі ці відомості потрібні для правильного вирішення питання про належність та допустимість показань свідків і для забезпечення можливості виклику свідка в суд.

Види показань свідків. Показання свідків залежно від їх змісту прийнято підрозділяти на три групи: а) відомість-інформація; б) відомості, що містять, крім того, і судження; в) показання обізнаних з фактами свідків.

Перший із зазначених різновидів - відомість-інформацію звичайно дають свідки, не знайомі зі сформованими взаєминами і правовідносинами сторін, що сперечаються. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або декількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі показання дають очевидці, які випадково довідалися про ті або інші обставини.

Другий вид показань типовий для свідків, добре знайомих зі сторонами або з однією з них, що знають розвиток спірних відносин. Нерідко такі свідки мають фактичну зацікавленість у тому
 

 
або іншому вирішенні справи. Вони, як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб. Відокремити міркування таких осіб від безпосередньо доказової інформації не завжди просто. І хоча показання зазначених свідків більш повно описують спірну ситуацію, фактичну сторону справи, при цьому існує велика небезпека перекручування обставин справи, підміни доказів необ'єктивною інформацією.