функціональних повноважень суду касаційної інстанції

У системі повноважень суду касаційної інстанції вирішальне значення мають функціональні повноваження, які застосовуються Верховним Судом України за результатами розгляду касаційної скарги і відбивають не лише його компетенцію, але й природу самої діяльності касаційного суду. Вони закріплені у ст. 336 ЦПК. Повноваження Верховного Суду

України, які не належать до цієї групи, мають інше призначення й організаційний та роз'яснювальний характер[616].

Реалізуючи свої повноваження, суд касаційної інстанції здійснює перевірку судових рішень щодо дотримання вимог законності при розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції. Тому саме в належній реалізації повноважень касаційним судом проявляється соціальне призначення касаційного провадження, метою якого є усунення судової помилки[617]. Крім того, в житті існують такі явища, як нечесність, непорядність, несумлінність та непрофесіоналізм, властиві інколи і представникам юстиції. Як результат - або судова помилка, або навмисне порушення порядку провадження й вирішення справи[618].

Виходячи з того, що об'єктом перевірки в касаційному порядку є рішення й ухвали місцевих та апеляційних судів, ці повноваження застосовують відповідно до об'єктів касаційного перегляду. Перелік зазначених у ст. 336 ЦПК повноважень є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає, а їх коло обмежується переглядом судових актів лише в аспекті відповідності їх законодавству без права виявлення ступеня їх обґрунтованості[619].

Як свідчить європейська практика, у законодавстві країн Європи система функціональних повноважень касаційних (ревізійних) судів визначається, виходячи з моделей перегляду рішень, що набрали законної сили. Так, за цивільним процесуальним законодавством Німеччини, наприклад, ревізійний суд (Федеральний Верховний суд або Верховний суд Баварії) вправі скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове рішення або скасувати рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції чи відмовити у задоволенні ревізії[620]. Аналогічні повноваження має Касаційний суд Франції[621].

Стаття 474 ЦПК Латвійської Республіки та статті 398-14 - 398-19 Кодексу цивільного судочинства Республіки Польща передбачають за судом касаційної інстанції право поряд із повноваженнями щодо залишення рішення, що оскаржується, в силі та направлення справи на новий апеляційний розгляд скасувати судове рішення та направити справу на новий розгляд у суд першої інстанції. Аналогічні повноваження закріплюються за судами касаційної чи наглядової інстанцій у процесуальних законодавствах багатьох пострадянських країн[622].

Таким чином, ключовим моментом у системі функціональних повноважень суду касаційної інстанції є перевірка судового акта, що оскаржується, на предмет законності. З огляду на це Д. Луспеник та Н. Сакара правильно вказують, що повноваження судів вищої ланки відносно перегляду рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не для заміни рішень[623].

На відміну від такої постановки питання В. Палій виступає за надання Верховному Суду України повноваження щодо витребування з будь-якого суду касаційної інстанції будь-якої справи, котру вважає складною або особливо складною, та розгляду її як судом касаційної інстанції[624]. Такий підхід у нинішній час розвитку процесуального законодавства та судоустрою вважаємо неприйнятним, оскільки правова природа та повноваження Верховного Суду України визначені як законодавством про судоустрій, так і процесуальними кодексами. Більш того, прийняття пропозиції В. Палій слугуватиме поверненню до наглядових функцій, до порушення диспозитивних засад і, як наслідок, до руйнування існуючої системи функціональних повноважень касаційного суду. Такий крок був би доцільним при існуванні наглядового провадження. У минулому, до запровадження нової за змістом касації та за часів існування наглядової форми перегляду судових актів, кодифікація цивільного процесуального законодавства мала соціалістичний за духом характер та в структуру цивільного процесу були органічно вбудовані основи принципу соціалістичного цивільного процесуального права[625].

Існуюча законодавча модель касації відбиває специфічний механізм, сферу компетенції повноважень Верховного Суду України. Власне, в цілому система функціональних повноважень включає можливість касаційного суду ухвалювати власні рішення відповідно до функцій касації в аспекті формування єдності судової практики. Ця проблема є найбільш актуальною з точки зору вирішення проблем модернізації касації і пов'язується з принципом res judicial. Отже, функціональні повноваження суду касаційної інстанції відбивають його місце в інституційній системі судочинства відповідно до конституційних приписів (ст. 129 Конституції України), які визначають Верховний Суд України як найвищий судовий орган і мають концептуальне значення у визначенні конкретизації суті і моделі касації.

Частина 1 ст. 337 ЦПК передбачає право касаційного суду відхилити скаргу при визнанні, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таке повноваження застосовується за умови, якщо рішення, що оскаржується, не містить порушень вимог законодавства, які тягнуть скасування судового рішення[626]. За даними судової статистики, динаміка застосування даного повноваження постійно збільшується, що визначає позитивну тенденцію підвищення кількості ухвалення законних рішень з боку місцевих та апеляційних судів. Протягом 2007 р. у 3,7 тис. справ касаційні скарги відхилено із залишенням судового рішення без зміни[627]. Упродовж 2008 р. вказане повноваження реалізовано Верховним Судом України у 4,3 тис. справах[628], а у першому півріччі 2009 р. відхилено касаційні скарги із залишенням рішення без зміни в 2,5 тис. справ[629].

Фундаментальною ознакою можливості залишення в силі рішення, що оскаржується, є заборона скасування правильного по суті і справедливого рішення з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим теоретичне та практичне значення має дослідження поняття та змісту формальних міркувань, за наявності яких закон пов'язує неможливість скасування правильного по суті і справедливого судового рішення. На нашу думку, під формальними міркуваннями слід розуміти не закріплені як підстави для скасування чи зміни судового рішення порушення норм матеріального чи процесуального права, крім статей 338-341 ЦПК. Наприклад, рішення не підлягає скасуванню з посиланням лише на те, що справа розглянута з порушенням правил підсудності (крім виключної), але по суті справу розглянуто з дотриманням норм матеріального права та тих норм процесуального права, застосування яких не призвело б до неправильного вирішення справи. До формальних міркувань, з якими закон пов'язує неможливість скасування судового акта, також належать порушення строків розгляду цивільної справи й інші випадки порушення законодавства, які не призвели та не могли призвести до винесення неправосудного рішення по справі. Висновок автора про зміст формальних міркувань, за наявності яких рішення не підлягає скасуванню, підтверджується матеріалами судової практики. Так, 13 лютого 2007 р. у задоволенні скарги було відмовлено, оскільки наведені у скарзі порушення норм процесуального права не є такими, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому не можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Згідно з ч. 2 ст. 337 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Тому колегія суддів дійшла справедливого висновку про те, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права[630].

Намагання законодавця наблизити вітчизняне право до вимог зазначеної Конвенції породжує питання визначення

змісту правильного по суті судового рішення, про що мова також іде у ч. 2 ст. 337 ЦПК. В. І. Тертишніков у 2001 р. визначав, що поняття "правильне рішення" закон застосовує тільки в тому разі, коли рішення є обґрунтованим, а порушення норм матеріального права, якщо і були при його винесенні, не вплинули на кінцевий висновок суду[631]. На нашу думку, у теперішній час при наближенні процесуального законодавства до європейських стандартів правильним по суті є рішення, яке ухвалено з додержанням норм матеріального права. Додержання норм процесуального права, яким виступає належна судова процедура розгляду справи, є елементом змісту справедливості судового рішення.

Особливої уваги заслуговує також питання тлумачення рішення як справедливого, оскільки від правильного його визначення також залежить заборона скасування судового рішення. Цивільне процесуальне законодавство не розкриває змісту процесуальної справедливості, а лише передбачає заборону скасування правильного по суті і справедливого судового рішення. Справедливість судового рішення, визначена у ч. 2 ст. 337 ЦПК, є вимогою Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Справедливість судового рішення в контексті зазначеної норми, на наш погляд, передбачає обов'язковість дотримання всіх процесуальних гарантій судового розгляду, тобто додержання вимог процесуального права. У зв'язку з цим В. В. Комаров та Н. Ю. Сака- ра зазначають, що у ст. 1 ЦПК України закріплений як завдання судочинства справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ[632]. Поряд з цим у контексті зазначеної Конвенції вимога справедливості рішення суду ґрунтується на праві особи на справедливий судовий розгляд у відповідності до певних процесуальних вимог та стандартів здійснення правосуддя, а не до звуження ролі суду в цивільному процесі, як це пропонується В. О. Аболоніним[633].

Зміст справедливості судового рішення має безпосередній зв'язок з верховенством права та розкривається передусім крізь призму належної судової процедури та публічного розгляду справи. У цьому контексті мається на увазі розгляд справ незалежним та безстороннім судом, утвореним на підставі закону, у розумний строк та в умовах гласного відправлення правосуддя. Обмеження гласності можуть бути викликані розумінням моралі, громадського порядку, національної безпеки, інтересами неповнолітніх, захистом приватного життя, а при окремих обставинах - інтересів правосуддя[634]. У рішенні у справі "Посохов проти Росії" Європейський суд з прав людини зазначив, що вираз "створений на підставі закону" стосується не лише регламентації самого існування суду в силу закону, а й законності складу суду. З наведеного положення випливає, що право на справедливий судовий розгляд забезпечується лише у випадку, якщо розгляд справи відбувається "належним" судом, тобто судом, який має на це компетенцію, й законним складом суду, тобто складом суду, призначеним з додержанням вимог закону.