Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, суд касаційної інстанції при розгляді скарги на судову ухвалу вправі також змінити її або скасувати і вирішити питання по суті, не передаючи його на розгляд того суду, ухвалу котрого оскаржено. Зміст зазначеної норми є новелою для цивільного процесуального законодавства. Аналогічного правила не містилось у ЦПК 1963 р. Так, п. 5 ч. 1 ст. 337 ЦПК 1963 р. передбачав, що суд вправі був змінити ухвалу, не передаючи справу на новий розгляд, якщо по справі не вимагалось збирання або додаткової перевірки доказів. Стаття 374 ЦПК Російської Федерації закріплює право касаційного суду скасувати ухвалу суду першої інстанції повністю або частково та вирішити питання по суті. При цьому ст. 374 ЦПК РФ не містить будь-яких умов, завдяки яким суд касаційної інстанції реалізує вказане повноваження.

Вважаємо, що правова регламентація п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК суперечить правовій природі судових ухвал, оскільки вони виносяться лише при вирішенні питань процесуального характеру. Виходячи з цього не можна однакові повноваження касаційного суду реалізовувати при перегляді в касаційному порядку судових рішень та ухвал. Повноваження, що містяться у п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, доцільно застосовувати при перегляді рішення, котрим цивільна справа вирішується по суті позовних вимог. Крім того, таке повноваження при перегляді судової ухвали не передбачено у ч. 2 ст. 336 ЦПК, яка закріплює перелік повноважень суду касаційної інстанції при розгляді ним скарги на судову ухвалу.
 

 
Проведені дослідження проблем апеляційного та касаційного проваджень цивільного судочинства дозволяють зробити такі висновки.

1.  Поняття судової влади з урахуванням сучасної судової системи необхідно розглядати як поєднання судів різних юрисдикцій. Поряд з цим інтерпретація судової влади пропонується до розгляду з урахуванням інституційних та функціональних аспектів судової влади і такої основної її форми, як правосуддя.
2.  Функціями правосуддя в цивільному процесі є закріплені в законодавстві напрями правосуддя з вирішення і розгляду органами судової влади цивільної юрисдикції спорів про право цивільне (у широкому розумінні) і безспірних прав, віднесених законодавцем до компетенції судів.
3.  Функції правосуддя мають галузеве "забарвлення" в кожному виді судочинства виходячи з предмета правового регулювання тієї чи іншої галузі права. У зв'язку з цим функції правосуддя в існуючих видах судочинств не завжди є однаковими.
4.  З урахуванням інституціональної та функціональної побудови судової системи можна зробити висновок про те, що основною формою реалізації контрольної функції органів судової влади є перегляд судових рішень судами контролюючих інстанцій.
5.  Слід зазначити, що правом на оскарження судового рішення у теперешній час наділене, по суті, необмежене коло

 
осіб. Аналізуючи окремі норми цивільного процесуального законодавства, автор наголошує, що до суду із скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені судовим актом навіть у тому разі, коли суб'єкт оскарження не брав участі в розгляді справи. Виходячи з цього пропонується доповнити ЦПК України положенням про те, що при оскарженні судового рішення особами, що не брали участі в розгляді справи, але стосовно прав та обов'язків яких суд ухвалив рішення, останні повинні в апеляційній або касаційній скарзі довести, в чому судове рішення порушує їх права чи інтереси.

1.  З урахуванням практики Європейського суду з прав людини та диспозитивних засад цивільного судочинства пропонується позбавити права оскарження судового рішення прокурора, який не брав участі в розгляді справи в судах попередніх інстанцій. Така позиція автора обґрунтовується необхідністю надання вказаного права лише тим особам, права й інтереси яких порушені судовим рішенням, або (та) особам, які мають процесуально-правову заінтересованість і були учасниками цивільних процесуальних правовідносин у суді першої інстанції.
2.  Модель апеляційного провадження подана як теоретична конструкція, що визначає межі втручання суду апеляційної інстанції у перегляд рішення суду першої інстанції. Сформульовано тезу, що вимоги до моделей апеляції та межі розгляду справи судом апеляційної інстанції мають бути єдиними в судах різних юрисдикцій, про які йде мова. Вважаємо, що моделі апеляції мають існувати на основі суду апеляційної інстанції цивільної юрисдикції.
3.  Вихід за межі апеляційної скарги може призвести до "повороту на гірше", що є неприпустимим. Вважається, що

ч.  3 ст. 303 ЦПК не виключає можливості апеляційному судові застосувати "поворот до гіршого" по відношенню до особи, яка подала скаргу. Це обґрунтовується тим, що вказана норма не забороняє реалізації такого кроку.

1.  Запропоновано вдосконалення процедури оскарження судового рішення в апеляційному порядку з боку осіб, що не брали участі в розгляді справи, але суд вирішив питання про їх права й обов' язки.
2.  Сформульовано об'єктивні та суб'єктивні умови пропуску строку на апеляційне оскарження, які можна віднести до поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
3.  Стаття 316 ЦПК не містить вимог щодо вказівки на спосіб виконання рішення суду апеляційної інстанції, але вивчення судової практики дозволяє зробити висновок про необхідність доповнення зазначеної правової норми положеннями про порядок і спосіб виконання такого рішення.
4.  Процедура, закріплена у ст. 318 ЦПК, визначається як "дифузія" функціональних повноважень Верховного Суду України як суду касаційної інстанції. Убачається, що всі помилки, які впливають на законність рішення апеляційного суду, повинен виправляти процесуальним шляхом суд касаційної інстанції. Винятком у цьому випадку може служити перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, а не в порядку ст. 318 ЦПК, як це має місце у чинному цивільному процесуальному законодавстві.
5.  Визначено зміст правильного по суті і справедливого рішення, яке забороняється скасовувати в апеляційному порядку з одних лише формальних міркувань.
6.  При застосуванні ч. 2 ст. 311 ЦПК необхідно враховувати, що законодавство не містить наслідків її невиконання. У зв'язку з цим обов'язковість висновків і мотивів суду апеляційної інстанції не слід сприймати як обов'язкову властивість рішення апеляційного суду, хоча вони і є його складовими.
7.  Обґрунтовано доцільність та необхідність існування перегляду судових рішень за виключними обставинами, який не є за своєю процесуально-правовою природою переглядом у порядку повторної касації.
8.  Зроблено висновок про неможливість надання до касаційного суду нових доказів, які не були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій. На цій підставі сфор

 
мульовані відмінні риси між доказами та новими матеріалами, які можуть подаватися до касаційного суду.

1.  Обумовлено суперечливість можливості виходу суду за межі касаційної скарги вимогам ч. 1 ст. 335 ЦПК. Рішення має підлягати скасуванню з мотивів, не вказаних у касаційній скарзі, лише у зв'язку з порушенням при розгляді справи прав та інтересів осіб, що не брали участі в розгляді справи, але судом зачіпаються у рішенні питання про їх права й обов'язки. В інших випадках вихід суду за межі касаційної скарги при порушенні судами норм права суперечить принципу змагальності та правової визначеності судового рішення.
2.  Обґрунтовуючи необхідність запровадження "процесуальних фільтрів" у касаційному провадженні, в роботі відмічається, що реалізація в національному законодавстві України обмеження касаційного оскарження виходячи з ціни позову сприятиме позбавленню заінтересованих осіб права оскарження судових актів, що суперечить ст. 13 ЦПК, статтям 55, 124, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України.
3.  Реалізація прокурором права касаційного оскарження судових рішень по справах, у яких він не брав участі як особа, що бере участь у справі, порушує принцип диспозитивності цивільного процесуального права та суперечить практиці Європейського суду з прав людини.
4.  Зроблено висновок про необхідність реформування повноважень судді-доповідача касаційного суду, оскільки вказана особа наділена повноваженнями вирішувати питання про відмову у відкритті касаційного провадження одноособово.
5.  Відсутність граничного терміну для поновлення строку на касаційне оскарження призводить до порушення правової визначеності остаточного судового рішення. Доцільність поновлення строку на касаційне оскарження протягом неви- значеного терміну можлива лише для осіб, що не брали участі в розгляді справи, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки в судовому рішенні.
6.  Зроблено висновок про можливість повторного звернення до суду касаційної інстанції після усунення деяких підстав, що стали причиною для відмови у відкритті касаційного провадження (пп. 2 та 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК).
7.  Сформульовано поняття обґрунтованості касаційної скарги, чого зараз немає у цивільному процесуальному законодавстві.
8.  Доведено, що положення ч. 4 ст. 328 ЦПК не узгоджується з вимогами цивільного процесуального законодавства про обов'язковість вказівки в тексті касаційної скарги суті порушень законодавства, завдяки чому нівелюється обов'язковість обґрунтування касаційної скарги.
9.  Запропоновано доповнити ЦПК положенням, яке б гарантувало особам, що приєднуються до касаційної скарги, реалізацію права на касаційне оскарження повною мірою незалежно від того, що сама особа, яка подала касаційну скаргу, відкликала її чи відмовилась від неї.
10.  З позиції застосування функціональних повноважень касаційного суду з' ясовано правову природу та правові наслідки висновків суду касаційної інстанції.
11.  Визначено, що правова регламентація п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК суперечить правовій природі судових ухвал, оскільки вони виносяться лише при вирішенні питань процесуального характеру. Виходячи з цього не можна однакові повноваження касаційного суду реалізовувати при перегляді в касаційному порядку судових рішень та ухвал. Повноваження, що містяться в п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, доцільно застосовувати при перегляді рішення, яким цивільна справа вирішується по суті позовних вимог. Окрім того, таке повноваження при перегляді судової ухвали не передбачено в ч. 2 ст. 336 ЦПК, яка закріплює перелік повноважень суду касаційної інстанції при розгляді ним скарги на судову ухвалу.