• кожний член суспільства має можливість своєчасно та оперативно отримувати за допомогою глобальних інформаційних мереж повну та достовірну інформацію любого виду та призначення, з любої держави при знаходженні практично у будь-якій частині географічного простору;
• реалізується можливість оперативної, практично миттєвої комунікації не тільки кожного члена суспільства, але й певних груп населення з державними та суспільними структурами незалежно від місця проживання;
• трансформується діяльність ЗМІ за формою створення та поширення інформації, розвивається та інтегрується до інформаційних мереж цифрового телебачення. Формується нове середовище – мультимедіа, у якому поширюється також інформація із традиційних ЗМІ;
• зникають географічні та геополітичні кордони держав у рамках інформаційних мереж, відбувається "зіткнення" та "ламання" законодавства країн.

І.С. Мелюхін визначає це таким чином: "… Інформаційне суспільство відрізняється від суспільства, у якому домінують традиційна промисловість і сфера послуг тим, що інформація, знання, інформаційні послуги і всі галузі, що пов'язані з їх виробництвом (телекомунікаційні, комп'ютерні, телевізійні), зростають більш швидкими темпами, є джерелом нових робочих місць, стають домінуючими в економічному розвитку…" [103]. Вважаємо, що це визначення є вірним, але не досить коректним. Справа в тому, що інформаційне суспільство зовсім не означає домінування виробництва інформації над іншими видами виробництва. Інформаційне суспільство означає, що всі інші види виробництва починають виступати у вигляді виробництва інформації. Більш того, вважаємо, що для інформаційного суспільства характерна зміна характеру та способу державного управління. Державне управління під час використання комп'ютерно-мережевих технологій стає більш відкритим, із розвинутим зворотним зв'язком, із часом, що зменшується, на узгодження та прийняття рішень, із поширенням переліку функцій, що делегуються приватному сектору (тобто інтерактивним, динамічним і більш корпоративним).

Аналіз існуючих визначень "інформаційного суспільства", а також його основних ознак дозволяє запропонувати нам таке конструктивне визначення, що відбиває внутрішню сутність цього поняття. Інформаційне суспільство – це громадянське суспільство з розвинутим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційно-правової культури, в якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїттям послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях та технологіях зв'язку. Таким чином, можна вважати, що головними характеристиками інформаційного суспільства постають: інформаційна економіка, індустрія інформаційних послуг, сучасні інтелектуальні інформаційні технології та технології зв'язку, значний потенціал науки, потреба фізичних та юридичних осіб в інформації (знаннях), високий рівень інформаційно-правової культури всіх суб'єктів інформаційних відносин, матеріально-технічне забезпечення різноманітних послуг.

В Україні різноманітними проблемами інформатики займаються більш 30 років. Що стосується впливу інформаційних і телекомунікаційних технологій (IТТ) на суспільство, до якої слід привернути увагу, то для нас вона є відносно новою і розробляється вузьким колом дослідників. В той же час на Заході  уже на рубежі 70-х – 80-х рр. виникла теорія інформаційного суспільства, в основі якої лежала спроба проаналізувати й узагальнити соціально-економічні перетворення, що породжувалися повсюдним поширенням IТТ. Слабкий інтерес до вирішення цієї проблеми в Україні був викликаний частково об'єктивною причиною – відсталістю країни у сфері інформатизації. Проте, існує й інша причина – в країні існувало нерозуміння соціальних можливостей ІТТ та глибини соціально-економічних змін, що викликаються їх поширенням. У той же час поширення IТТ поряд із зростанням народонаселення і проблемами екології науковою громадськістю було віднесено до ключових чинників, що визначають обличчя сучасного світу. З початку 90-х рр. в Україні почали відбуватися поступові зміни в інформаційній сфері. Насамперед, виник і почав розвиватися ринок персональних комп'ютерів та іншої інформаційної і телекомунікаційної техніки. Важко наводити цифри по сьогоднішній Україні, бо держава ще не вийшла із стану соціально-економічного хаосу. Статистика ж свідчить про наявність деякої стабільності, а хаос є станом невизначеності. І все ж можна навести деякі цифри.

Відповідно до аналітичної роботи, що була проведена Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД) середньорічний 20 % приріст парку обчислювальної техніки збільшив її загальну кількість на початок 2000 р. до 476 тис. одиниць. У 1996 р. кількість персональних комп'ютерів складала 264 тис. одиниць, у 1997 р. – 331 тис., у 1998 р. – 409 тис., у 1999 р. – 476 тис. одиниць [89, с. 14]. Наведені дані свідчать про те, що персональними комп'ютерами користуються не більше 1-2% населення країни [89, с. 14], а сучасні моделі персональних комп'ютерів становлять близько третини від загального їх числа, що значно ускладнює створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства, інтеграції до світового інформаційного простору. За кількістю комп'ютерів, у розрахунку на душу населення, Україна відстає в півтора-два рази від Росії, а від країн Балтії – в кілька разів [104, с. 4]. Стан парку обчислювальних машин в областях, за даними Держкомстату України, характеризується такими цифрами: половина усього парку машин в Україні зосереджена в п'яти регіонах (м. Київ – 15%, Харківська область – 11%, Донецька область – 10%, Дніпропетровська область – 6%, Запорізька область – 5%) [105]. Характерною тенденцією в Україні є те, що виробництво комп'ютерів у державі перемістилося з державного сектору в приватний. З 1998 р. в Україні вже почали збирати комп'ютери типу "notebook", хоча цей ринок ще невеликий [105]. Важливо відмітити те, що в країні вже збираються великі комп'ютери, малі та середні сервери. На ринку ПК сформувалася група лідерів, що активно працюють над створенням вітчизняних загальновизнаних марок комп'ютерів. За оцінками фахівців, сьогодні наш ринок прикладного програмного забезпечення (ПЗ) для малих та середніх підприємств становить не менше 10 млн. доларів, із них близько 40% належить вітчизняним фірмам. Існують приклади світового визнання програмних продуктів, які створені в Україні [105].

Серед головних проблем інформатизації України існує проблема забезпечення інформаційних технологій, систем і інформаційних середовищ сучасними засобами інформатизації, основу яких складають програмно-апаратні засоби обчислювальної техніки (ЗОТ), зв'язку і мікроелектроніка. Україна має певний науково-технічний потенціал у галузі створення засобів інформатизації. Його основу складають 10 науково-дослідних інститутів НАН України, 18 науково-дослідних і конструкторсько-технологічних організацій і підприємств Державного комітету промислової політики України і Державного комітету зв'язку та інформатизації України (Держкомзв'язку України). Україна має фундаментальні досягнення в галузі інформатизації. У світі добро відомі здобутки українських вчених у створенні нетрадиційних архітектур обчислювальних машин і в системному аналізі, моделюванні, створенні штучного інтелекту. Україна досягла певного рівня концентрації наукових виробництв: понад 70% стратегічних матеріалів для електронної промисловості в Європі було вироблено на українських підприємствах, що зумовлює позитивні можливості у справі інформатизації [86].

Система зв'язку та телекомунікації в Україні має стабільну тенденцію до сталого розвитку [106]. Протягом 1985 – 1999 рр. кількість автоматичних телефонних станцій збільшилася з 10650 до 16808 одиниць, в тому числі електронних та квазіелектронних – з 11 до 3742 [107]. За п'ять років було побудовано 4000 км волоконно-оптичних ліній зв'язку, що з'єднують Україну з усіма сусідніми державами. Зусиллями Держкомзв'язку України в державі створюються умови для побудови сучасної швидкісної первинної мережі передачі даних на базі волоконно-оптичних ліній, але подібні мережі створюються також іншими центральними органами виконавчої влади, що збільшує капіталоємність національної системи зв'язку.

Цифровий сегмент каналів міжміського й первинного зв'язку становить 42% [89, с. 10]. Було введено в дію цифрову систему передачі інформації з Росії, що розширило коло держав, з якими Україна має такий вид зв'язку. Серед послуг зв'язку найбільша частина припадає на міжміський телефонний зв'язок, включаючи міжнародний (42,1%), міський телефонний (22,7%) та мобільний (18,1%) зв'язок [89, с. 10]. Впроваджуються такі нові послуги зв'язку, як електронні грошові перекази, електронна пошта і т. ін. Активно розвивається система пейджингового зв'язку: вона вже діє в 22 регіонах України [89, с. 11]. Загальна кількість стаціонарних телефонів в Україні перевищує 10 млн. апаратів [89, с. 11]. В середньому на 100 жителів країни припадає 20 телефонних апаратів, тоді як аналогічний показник серед розвинених держав становить 45-50. Високий рівень насиченості телефонними апаратами характерний лише для столиці – 45 на 100 жителів [89, с. 11]. Отже, проблема телефонізації населення залишається досить актуальною. Загалом по Україні станом на кінець 1999 р. не було задоволено 2,661 млн. заявок про встановлення домашніх телефонів [107], що обмежує інформаційні можливості громадян.

Продовжує розвиватися система мобільного зв'язку: вона вже охоплює територію, на якій проживає 63% населення України. Її абонементами на кінець 2000 р. стали близько 700 тис. чоловік, але це складає менше 1,5% населення країни, проте динаміка зростання є досить переконливою [89, с. 11]. Однак високі тарифи на послуги мобільного зв'язку (0,40 – 0,45$ за одну хвилину розмови) роблять їх недоступними для переважної більшості громадян [89, с. 12]. Варто зазначити, що мобільний зв'язок – це перспективна, спрямована у майбутнє галузь телефонного зв'язку.

Україна є учасником впровадження супутникового зв'язку, який побудований, зокрема, на основі геостаціонарних супутників. Вони належать міжнародним організаціям за програмами INTELSAT, EUTELSAT, INMARSAT, INSTAR, CIRIUS тощо [89, с. 12]. Отже, система зв'язку в Україні характеризується високими темпами розвитку, однак інформаційні потреби громадян задоволені ще далеко не повною мірою, насамперед, стосовно встановлення домашніх телефонів і забезпечення якісного цифрового зв'язку.

Український сегмент мережі Internet почав розвиватися лише з кінця 1990 р., а домен ua був зареєстрований у грудні 1992 р. За даними Державного комітету зв'язку та інформатизації, в Україні налічується близько 260 тис. постійних і 140 тис. нерегулярних користувачів Internet. За іншими оцінками, кількість користувачів Internet становить близько 1% населення України [108, с. 2]. Попри низький нинішній рівень, темпи розвитку мережі Internet в Україні є близькими до середньоєвропейських [89, с. 13]. За даними опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., лише 41,7% респондентів підтвердили, що "точно знають, що таке Internet", регулярно користуються Internet 2,1% опитаних, час від часу –4%. Лише 2,7% респондентів заявили, що вони обов'язково стануть постійними користувачами Internet у 2000 р. [89, с. 13]. Протягом останніх років в Україні активно розвивається сектор Internet-видань. За рахунок Internet значно розширюються можливості ЗМІ. Функціонування Internet-видань дозволяє отримувати інформацію практично в режимі реального часу і досить дешево.

Дослідження [3, с. 84-87] показують, що виділяються такі головні тенденції розвитку інформаційного суспільства в Україні.

1. У 90-ті рр. в Україні утворився комерційний інформаційний сектор економіки, структура якого і зайнятість у якому ще не достатньо досліджувані.