• у ст. 3 передбачено, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави";
• у ст. 8 відзначається, що "Конституція України має вищу юридичну силу" і "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй";
• у ст. 22 вказується, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод";
• у ст. 57 відзначається, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом", а також "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними".

Цьому ж питанню присвячені укази Президента України від 10 червня 1997 р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" [189] і від 13 грудня 1996 р. "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" [276].

Аналіз перерахованих вище статей Конституції України про свободу інформації дозволяють зробити висновок, що вони істотно пов'язані з обмеженнями прав і свобод. Вважаємо за доцільно розглянути чинне міжнародне і національне законодавство, ставлячи акцент на обмеження прав і свобод. У п. 2 ст.29 Загальної декларації прав людини встановлено, що "при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві" [351]. У ст. 12 перераховуються права і свободи інших осіб: особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємниця кореспонденції, честь і репутація.

Якщо в Загальній декларації встановлюються підстави для обмежень тільки в інтересах інших громадян і суспільства в цілому, то Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, підтверджуючи обмеження прав тільки за законом, розширила й уточнила в п.2 ст.10 перелік засад для такого роду обмежень: "в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, із метою запобігання безладдю і злочинам, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, що отримана конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя" [368]. У той же час у ст.8 встановлюється, що право людини на повагу його особистого і сімейного життя, недоторканності його житла і таємниці кореспонденції може бути, у свою чергу, обмежено тією ж підставою, а також в інтересах економічного добробуту країни, із метою запобігання злочинам, у випадках передбачених законом [368].

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підстави для обмежень розділені на дві групи: для поваги прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я і моральності населення. Поряд із цим, у ст. 20 встановлюється прямий перелік обмежень: всяка пропаганда війни, всякий виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильству, повинні бути заборонені законом [369].

Конституція України в ст.ст. 31, 32, 34 до засад обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить таке: захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Крім того, ст. 64 передбачає обмеження прав і свобод із вказівкою меж і термінів їхньої дії в умовах військового і надзвичайного становища відповідно до конституційного закону. У ст. 63 закріплено, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів, коло яких визначається законом.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

1. Якщо основні інформаційні права і свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

2. Керуючись принципом пріоритету норм міжнародного права над національним законодавством, варто підготувати уніфікований перелік засад для обмежень і випадків прямого обмеження прав і свобод із наступним внесенням змін у Конституцію України і міжнародні акти.

3. В усіх розглянутих документах прямо вказується, що обмеження інформаційних прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом, причому не передбачається дозвільний принцип реалізації зазначених прав і свобод, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновниками випадках. Всі підстави для обмежень можна зводити до трьох груп: для захисту інтересів особистості, забезпечення стабільності в суспільстві, а також в інтересах оборони і безпеки держави.

Вище вже йшлося про політичні, законодавчі, організаційні гарантії дотримання інформаційних прав. Вважаємо за доцільне розглядати проблему реалізації конституційних прав і свобод як складову "безпеки" правової інформації, але з точки зору вже згаданого раніше системного підходу. У рамках цього підходу виправданим було б розглянути реалізацію цих прав у залежності від запропонованих основних типів інформації (за ступенем доступності): інформація з обмеженим доступом; інформація, доступ до якої не може бути обмежений ніяким чином; інша загальнодоступна інформація; інформація, що не підлягає поширенню як "шкідлива". Такий розгляд пов'язаний, насамперед, із необхідністю запобігти можливим проблемам у сфері інформаційної безпеки шляхом ретельного дослідження кожного з типів інформації [3, с. 260-264].

Варто зауважити, що в ст. 28 Закону України "Про інформацію" режим доступу до інформації визначається як "передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації" [11]. За режимом доступу визначається, що інформація може бути відкритою або з обмеженим доступом, причому держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. У ст. 30 цього ж закону передбачено, що інформація з обмеженим доступом у залежності від свого правового режиму розділяється на конфіденційну і таємну.

Слід зазначити, що найчастіше в нормативно-правових актах використовуються деякі словосполучення без чіткого визначення цих понять, наприклад, комерційна таємниця, службова таємниця, особиста таємниця, сімейна таємниця, персональні дані, таємниця голосування і т.ін. Це призводить до повільного тлумачення даних понять і ускладнює реалізацію законів. Наприклад, якщо громадянин передає інформацію про своє приватне життя адвокату, лікарю, нотаріусу добровільно, то право на таємницю листування і переговорів може бути обмежене згідно з нормами Конституції України тільки на підставі судового рішення. Варто впорядкувати склад конфіденційну інформації і затвердити законом відповідно до розглянутих вище норм міжнародного права і Конституції України. Можна розглянути такий зразковий перелік видів інформації з обмеженим доступом:

– державна таємниця;

– конфіденційна інформація:

а) інформація, що пов'язана з недоторканністю приватного життя;

б) комерційна таємниця;

в) фахова таємниця;

г) службова таємниця.

Правове регулювання відносин у кожному з цих випадків повинно бути закріплено окремим законом. І чим скоріше це відбудеться, тим більш успішно можна буде реалізовувати основні інформаційні права громадян і захищати інтереси суспільства і держави. Очевидно, що продовження старої практики законотворення без єдиної концепції законодавства в інформаційній сфері, а також відсутність відповідного нормативно – правового забезпечення управлінської діяльності ОВС України в умовах розбудови інформаційного суспільства блокує реалізацію конституційних прав громадян, ускладнює виконання завдання розбудови правової держави та інформаційного суспільства в Україні. Така концепція повинна бути спрямована на регулювання відносин, що виникають під час реалізації основних інформаційних прав з основних видів інформації, і могла б ґрунтуватися на викладених вище положеннях та на положеннях, що згадуються нами в підрозділі 2.5. При цьому в кожному випадку важливо встановити права, обов'язки і відповідальність суб'єктів відносин в інформаційній сфері. Вважаємо, що під час управління ОВС України інформаційною сферою суспільства слід враховувати та реалізовувати підхід щодо реального забезпечення конституційних прав і свобод громадян як складової "безпеки" правової інформації.

Вище відзначалося, що безпека нормотворення, з точки зору захисту інтересів особистості, суспільства і держави та можливості їх повної реалізації, припускає як одну із складових – безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій та правозастосовній практиці, зокрема в ОВС України. Розгляд цього питання, його актуальність не викликає сумнівів [370]. Основними об'єктами застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у воєнний час виступають:

• комп'ютерні і зв'язкові системи, що використовуються державними органами (ОВС України ) та організаціями під час виконання своїх управлінських функцій;
• військова інформаційна інфраструктура щодо збирання й обробки інформації, вирішення завдань управління військами і бойовими засобами;
• інформаційна інфраструктура правоохоронних органів;
• інформаційні управлінські структури банків, транспортних організацій та промислових підприємств;
• електронні засоби масової інформації.

Виходячи з цього, державна політика в даному питанні, а також інформаційна політика ОВС України повинна через державні та відомчі програми визначити рішення таких завдань: