• оцінка стану існуючих інформаційних систем і науково-промислового, кадрового потенціалу для розвитку цих систем і засобів їх захисту;
• експертиза і класифікація за ступенем захищеності основних видів систем;
• визначення можливостей та умов інтеграції інформаційних систем, у тому числі в регіонах України, на центральному рівні, між центром і регіонами, у СНД і між державами-членами Ради Європи;
• визначення кількісних і якісних параметрів розвитку інформаційних систем на найближчі роки;
• визначення загальної потреби в інвестиціях, масштабів і форм державної участі (у тому числі, створення пільгових умов для притягнення недержавних інвестицій у цю сферу);
• уніфікація законодавства на міждержавному рівні на основі системи модельних законів (рекомендаційних законодавчих актів).

Актуальність даних завдань випливає з аналізу сьогоднішнього рівня забезпечення безпеки інформаційних систем. Розглянемо це питання на прикладі телефонних мереж України. Щоб ліквідувати загрозу порушення конституційних прав громадянина на таємницю переговорів, по-перше, слід мінімізувати кількість іноземних фірм – постачальників, а також скоординувати дії державних органів щодо перевірки надійності даних фірм, виключити держструктури з числа прямих одержувачів із тим, щоб запобігти, принаймні на макрорівні, можливості адресних постачань устаткування з "закладаннями". По-друге, зменшити номенклатуру найменувань устаткування, бо поставляються не тільки комплектуючі, але і цілісне устаткування з-за кордону. На жаль, ефективного механізму дотепер ще не створено. Хоча мова йде не тільки про "закладання", але й про елементну сумісність устаткування в єдиній мережі. По-третє, перейти від постачань цільного устаткування до постачань комплектуючих на елементному рівні. Можливості для цього існують, але питання знову ж не вирішується. По-четверте, встановити пріоритет на використання вітчизняних засобів захисту цих систем, для чого є також усі необхідні умови.

Вважаємо, що першопричиною всіх цих нереалізованих можливостей забезпечення безпеки систем зв'язку є відсутність належної взаємодії органів державної влади – суб'єктів управління в єдиній системі державного управління НІС. Це потребує підвищення ролі Уряду України як головного координатора, а також істотного посилення координуючої ролі Ради національної безпеки та оборони України в цих питаннях. Необхідно також законодавче закріплення повноважень органів державної влади у єдиній системі забезпечення безпеки інформаційних систем. Для цього доцільно було б прийняти спеціальний закон "Про захист інформації та протидії іноземним технічним розвідкам", а також внести зміни у закони України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах". Особливе місце в чинному законодавстві на сьогодні займають нормативні акти, що регулюють відносини, які виникають у процесі використання комп'ютерних систем і мереж [352]. На нашу думку, в умовах інформаційного суспільства ОВС України виконують також функцію охорони і захисту інформаційного "порядку". Наприклад, вже набула певних рис "загального лиха" проблема нав'язливого поширення небажаної інформації, без одержання на те згоди адресата – одержувача такої інформації ( "електронне сміття"). Юридичних перешкод поки ще немає, але наскільки ж може бути складним процес психологічної перебудови співробітників правоохоронних органів.

Очевидно, що держава не здатна справитися в повному обсязі із завданням забезпечення безпеки всіх суб'єктів інформаційних відносин. Якщо сьогодні відповідно до закону держава цілком відповідає лише за питання захисту державної таємниці, то в більшості інших випадків у разі невизначеності частки державної участі, тягар забезпечення інформаційної безпеки лягає на плечі окремих громадян і суспільства в цілому. Це відповідає конституційному принципу самозахисту своїх інтересів усіма засобами, не забороненими законом. Проблема полягає в тому, що не визначені ці заборони, і держава в особі різноманітних структур (чиновників) намагається дозволити такий захист у кожному конкретному випадку (через реєстрацію, ліцензування, сертифікацію, контроль тощо). Такий підхід позбавляє громадян та організації впевненості в завтрашньому дні, перешкоджає притягненню інвестицій, що в результаті не дозволяє вирішувати зазначені проблеми. От чому органи державної влади в цілому і ОВС України, зокрема, повинні законодавчо визначити свій інтерес, виходячи з реальних можливостей і заявлених пріоритетів у забезпеченні інформаційної безпеки, ролі і місця інформаційної держави в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства.

Одночасно з цим метою управління ОВС України інформаційною сферою суспільства повинно стати створення умов для максимально швидкого росту недержавного компоненту системи інформаційної безпеки на основі об'єднання зусиль окремих суб'єктів і встановлення діалогу та ефективної взаємодії з ними з боку держави, зокрема ОВС України. Тільки за умови розуміння державою в особі органів державної влади (ОВС України) своїх інтересів, формулювання і реалізації єдиної державної політики, забезпечення розуміння цієї політики в суспільстві, організації взаємодії з усіма структурами громадянського суспільства і діючого контролю з їх боку можливо створити як інформаційне суспільство, так і інформаційну державу в Україні.

*       *       *