1. Суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо:

1. захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;
2. інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

{ Частина перша статті 15 в редакції Закону N 1691-VI від 18.02.2010р. }

2. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

3. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

1. Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністратив­ному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.

 "Підвідомчість цивільних справ судам" — саме таку назву мала глава З ЦПК 1963 р. В юридичній літературі немає загальновизнаної дефініції підвідомчості. Так, одні автори вважають, що підвідомчість — це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді[2], інші — що це влас­тивості справ, на підставі яких справа підлягає розгляду у відповідному органі2. Президія Вищого арбітражного суду України у роз´ясненні від 8 лютого 1996 р. № 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" визначила підвідомчість як передбачену законом сукуп­ність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції3.

 ЦПК взагалі не вживає терміна "підвідомчість", натомість глава 2 розділу І називається "Цивільна юрисдикція". Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).

2. Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена. Відповідно до Рішення КС України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що вини­кають у державі, слід розуміти так, що право особи на звер­нення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. КС України 7 травня 2002 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіцій­ного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив, що положення про по­ширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виника­ють у державі, означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, що мають право­вий характер, зокрема тих, які виникають у зв´язку з призна­ченням чи звільненням певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.

У Правових позиціях ВС України щодо застосу­вання загальних положень цивільного процесуального законодавства[3] зазначається, що положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:

1) не звільняє заінтересованих осіб від обов´язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства — до відповідної ради, про віднов­лення прав реабілітованих жертв політичних репресій — до комісій з питань встановлення прав реабілітованих тощо);

2) не знімає обмежень щодо кола осіб, які можуть звертати­ся до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначе­ним у ст. 237 цього Кодексу).

 Перший виняток стосується дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин, коли відсутній спір про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість. Наприклад, згідно зі ст. 106 СК шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за за­явою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмо­вим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 СК вона розглядається лише судом. Фактично, в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини. Частина 3 ст. 234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному про­вадженні, для якого характерний спір про право. Водночас, чи не суперечитиме положенням Конституції України про універ­сальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п. 1 ч. 2 ст. 122 цього Кодексу: "Заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства"?

З міркувань ВС України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно від­мовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке твердження і відповідне застосування процесуальних норм не узгоджується з Конституцією України, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на спори, оскільки вони становлять лише одну категорію правовідносин.

3. Поняття "підвідомчість" у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо), як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду[4]. Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідом­чість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України — Кон­ституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, гос­подарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.

У літературі виділяють такі критерії визначення підвідом­чості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо); 2) суб´єкт звернення (за загальним правилом у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб); 3) наявність спору про право.

4. В порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Фактичною передумовою судового розгляду справи є наявність спору про право (для справ позовного провадження). Спір повинен мати правовий характер, тобто стосуватися прав, обов‘язків, свобод чи інтересів конкретної особи.

Порушення, невизнання чи оспорювання прав, свобод чи інтересів позивача є його суб‘єктивною оцінкою фактичних правовідносин. Порушення, як такого, насправді може й не бути, і для визначення компетенції суду це не має значення. Водночас має значення характер правовідносин, з яких виник спір.

Права, свободи чи інтереси виникають із різних суспільних правовідносин. В порядку цивільного судочинства розглядаються ті спори, які виникають у сфері цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Об‘єктивних меж цих правовідносин немає. Найпростішим та найбільш об‘єктивним критерієм визначення галузевої належності спору є джерело, в якому знаходиться норма матеріального права, що регулює відносини сторін, з яких виник спір. Якщо відповідна норма знаходиться у ЦК, ці відносини цивільні, у СК – сімейні, у ЖК – житлові, у ЗК – земельні, у КЗпП - трудові. Проте, для цього слід встановити, які саме правовідносини виникли і в чому саме полягає правопорушення. Ці обставини з‘ясовуються в процесі судового розгляду. Тому не завжди можна одразу правильно визначити характер правовідносин і, відповідно, підвідомчість спору.

Якщо на стадії відкриття провадження у справі суд помилився у характері спору, це матиме наслідком закриття провадження у справі.

5. Цивільні відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

В порядку цивільного судочинства вирішуються усі спори, що виникають з цивільних правовідносин, зокрема, що стосуються вчинення правочинів, здійснення особистих прав, захисту права власності, виникнення, зміни, припинення, виконання зобов‘язань, захисту прав споживачів, спадкування, відшкодування шкоди тощо. Важливою ознакою цих правовідносин є юридична рівність сторін спору, відсутність між ними відносин влади і підпорядкування.

6. Судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними - у випадках, передбачених законом, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов´язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;

е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст.1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"  підлягають передачі сім´ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення;

є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов´язків набувача за цією угодою;

ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

з) про виключення майна з опису.