безпечного діяння. З іншого боку, такий висновок базується на тому, що в цих діях людини відсутній склад злочину, оскільки відсутній сам суб’єкт злочину. До такої особи на підставі ч. 3 ст. 19 КК можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повто­рення ним нових суспільно небезпечних діянь (див. коментар до ст. 94 КК).

1. Неосудність особи характеризує її психічний стан на час (на момент) вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Проте на практиці іноді мають місце випадки, коли особа під час вчинення зло­чину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 КК і передбачає саме таку ситуацію. У ній прямо сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлен­ня вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно із законом до такої особи за рішен­ням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після видужання така особа (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (див. коментар до ч. 4 ст. 95 КК).