1.  Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2.  Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медич­ного характеру.

1.  Обмежена осудність характеризується наявністю двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). За допомогою другого критерію визна­чають ступінь тяжкості психічних порушень, клінічну форму яких відображає перший критерій. У цьому виявляється взаємозв’язок між медичним та юридичним критері­ями обмеженої осудності.
2.  Зі змісту ст. 20 КК вбачається, що обмежена осудність (як і осудність та не­осудність) визначається тільки щодо часу (моменту) вчинення особою злочину (сус­пільно небезпечного діяння) і тільки у зв’язку з ним.
3.  Медичний критерій обмеженої осудності визначено у ст. 20 КК як «психічний розлад». Тобто щоб констатувати наявність цього критерію обмеженої осудності, до­статньо встановити, що на час вчинення злочину особа мала психічний розлад. Важ­ливість психічних розладів як фактору впливу на особу злочинця в зазначеній статті підкреслено словами «через наявний у неї психічний розлад».

Поняття «психічний розлад» охоплює всі види можливої психічної патології, а не виділяє конкретні види захворювання. Результати судово-психіатричних експертиз в Україні свідчать, що клінічними видами психічних розладів, за наявності яких у зло­чинців судово-психіатричні експерти рекомендували застосування ст. 20 КК, пере­важно були: органічні розлади психіки, шизофренія, шизотопові розлади, розлади особистості та поведінки в зрілому віці, розумова відсталість, розлади психологічно­го розвитку, поведінки та емоцій дитячого і підліткового віку тощо. Тобто йдеться про майже всі групи психічних розладів, передбачених Міжнародною статистичною класифікацією хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду.

1.  Інші психічні стани, які впливають на поведінку особи, але не є психічними розладами, не можуть охоплюватися медичним критерієм обмеженої осудності. На­приклад, фізіологічне сп’яніння, фізіологічний афект, стрес, фрустрація, емоційне збудження, різні акцентуації характеру, соматичні захворювання тощо. Унаслідок різної природи і ступеня впливу на людину психічні розлади на відміну від непатоло- гічних станів можуть не тільки обмежити інтелектуально-вольову здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення злочину (за обмеженої осудності), а й позбавити її такої здатності в разі досягнення ступеня тяжкого психіч­ного розладу (за неосудності) (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

У випадку встановлення в особи, яка вчинила злочин (суспільно небезпечне ді­яння), психічного розладу її можуть визнати осудною (обмежено осудною) або не­осудною залежно від ступеня впливу такого розладу на свідомість цієї особи під час вчинення протиправного діяння. У зв’язку з цим основним при встановленні обмеже­ної осудності особи є юридичний критерій.

1.  Юридичний критерій обмеженої осудності полягає в тому, що особа під час вчинення злочину не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність психічного розладу.

За змістом ч. 1 ст. 20 КК психологічний критерій обмеженої осудності має дві ознаки: 1) інтелектуальну - особа не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольову - особа не могла повною мірою керувати своїми діями (бездіяльністю). «Своїми діями (бездіяльністю)» вважають не будь-яку поведінку особи, а тільки її злочинні дії (бездіяльність). Інтелектуальна та вольова ознаки юри­дичного критерію визначають ступінь тяжкості психічного розладу в особи. Встано­вити їх можна, лише оцінивши конкретні прояви психічного розладу на основі спеці­альних знань у галузі психіатрії.

1.  Взаємозв’язок між інтелектуальною та вольовою ознаками юридичного крите­рію підкреслено використанням сполучників «та» і «або». Таке альтернативне поєд­нання вказаних ознак в юридичному критерії дає підстави стверджувати, що при з’ясуванні питання про обмежену осудність особи необхідно встановлювати наявність медичного та однієї або двох ознак юридичного критеріїв.
2.  Для опису юридичного критерію обмеженої осудності у ст. 20 КК вказано на відсутність в особи здатності «повною мірою» усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Мірою (ступенем) усвідомлення суб’єктом злочину своїх дій слід розуміти ступінь розладу психіки та його прояву. Однак дати точну кількісну оцінку ступеню обмеження здатності особи до усвідомленої вольової поведінки не­можливо. Водночас при проведенні судово-психіатричної експертизи припускають можливість принципової якісної оцінки здатності особи усвідомлювати свої дії (без­діяльність) та (або) керувати ними.

Таким чином, коли у справі є дані, які можуть свідчити про обмежену осудність обвинуваченого, необхідно призначати судово-психіатричну експертизу для визна­чення психічного стану особи в конкретні проміжки часу і щодо певних обставин. Це передбачено в ст. 509 КПК, а також у п. 7 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи (затв. наказом МОЗ від 8 жовтня 2001 р. № 397, зареєстрований МЮ 1 березня 2002 р. за № 219/6507).

1.  Визнання особи обмежено осудною належить виключно до компетенції суду, що прямо зазначено в ч. 1 ст. 20 КК та ст. 368 КПК. Про це наголошується й у ППВСУ «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та при­мусового лікування» від 3 червня 2005 р. № 7 (ВВСУ. - 2005. - № 6. - С. 5-10).
2.  Згідно з ч. 2 ст. 20 КК «визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання». Проте яким саме чином має враховуватися обмежена осудність, у законі не зазначено.

Обмежена осудність не може обтяжувати покарання у зв’язку з тим, що відповід­но до ч. 3 ст. 67 КК суд, призначаючи покарання, не має права визнати такими, що його обтяжують, обставини, які не передбачені в ч. 1 цієї статті.

Зазначене необхідно мати на увазі судам при врахуванні характеристики особи винного відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Річ у тім, що в багатьох психічних розладах можна виділити ознаки, які за умови їх прояву не схвалюються суспільством. Насамперед це схильність до агресії, дратівли­вість, емоційна нестійкість. Водночас ці розлади мають ознаки, що дають підстави для поблажливого ставлення суспільства до осіб із такими розладами, наприклад обмежена здатність до прогнозування та об’єктивної оцінки ситуації. Тому певні асо­ціальні характеристики, які є симптомом психічного розладу, не завжди можуть свід­чити про негативну характеристику особи винного.

Таким чином, обмежену осудність необхідно враховувати при призначенні пока­рання тільки з метою його пом’якшення (п. 6 вищезазначеної ППВСУ). Проте за змістом ст. 20 КК немає підстав для обов’язкового пом’якшення покарання особі, визнаній обмежено осудною. Це тому, що вона може вчинити будь-який злочин, перед­бачений Особливою частиною КК, і залежно від обставин справи особа та вчинене нею діяння можуть мати різні ступені суспільної небезпечності. Отже, визнання осо­би обмежено осудною можна вважати обставиною, яка може пом’якшити покарання. Тобто, призначаючи особі покарання, потрібно враховувати її обмежену осудність залежно від характеру вчиненого нею злочину. Це повинно бути правом, а не обов’язком суду, який має мотивувати у вироку своє рішення.

1.  Згідно з ч. 2 ст. 20 КК наслідком визнання судом особи обмежено осудною є можливість призначення їй примусових заходів медичного характеру (ст. 94 КК).
2.  Досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінально­го правопорушення у стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із за­гальними правилами, передбаченими КПК (ст. 504). На це звернув увагу ПВСУ, який, враховуючи положення ст. 20 КК про те, що особа, визнана обмежено осудною, під­лягає кримінальній відповідальності, у п. 6 вищезазначеної постанови вказав, що справу стосовно такої особи потрібно направляти до суду з обвинувальним висновком, в якому мають міститися дані про психічний розлад цієї особи. Суд, якщо вважатиме за потрібне, може прийняти рішення про застосування примусового заходу медично­го характеру, про що зазначає саме в обвинувальному вироку.
3.  Відповідно до ст. 507 КПК у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру участь захисника є обов’язковою.

Примусовий захід медичного характеру може бути застосовано до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, лише за наявнос­ті акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 368 КПК). На це ж звернув увагу ПВСУ, зазначивши, що примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку судово- психіатричних експертів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, що зумовлює її обмежену осудність і викликає потребу в застосу­ванні щодо неї таких заходів (п. 3 вищезазначеноїППВСУ).

1.  За змістом ч. 2 ст. 20 КК до осіб, визнаних обмежено осудними, примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватися разом із призначенням їм покарання. У КК прямо не зазначено, які саме види примусових заходів медичного характеру, передбачені в ч. 2 ст. 94 КК, можуть застосовуватися до таких осіб. Пленум у п. 7 вищезазначеної по­станови роз’яснив, що до осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може за­стосовуватися тільки амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку.