Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1.  Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів), або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров´я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров´я, в якому вона проживає.

5.  Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6.  Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання є місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно повинно визначатися з достатньою точністю (вказівка міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить у зміст цивільної правоздатності фізичної особи й є одним з конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК указує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті,

де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК). Особа, яка досягла 14 років, вільно вибирає собі місце проживання. Місцем проживання дитини у віці від 10 до 14 років вважається місце проживання його батьків, усиновлювачів, з ким вона проживає, опікуна, місце перебування навчального закладу чи закладу охорони здоров´я, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено за згодою між дитиною і батьками, усиновлювачем, опікуном вирішується органами опіки і піклування і судом. Однак особа у віці від 10 до 14 років не може самостійно звернутися в суд, тому що вона не має процесуальної дієздатності (ст.ст. 101, 229 ЦПК). У цьому випадку, від її імені, позов можуть пред´явити органи опіки і піклування. Слід також зазначити, що зміст ч. З ст. 29 ЦК, що встановлює наведене положення, суперечить ст. 161 СК, яка передбачає, що якщо батьки проживають окремо, то від їхньої згоди залежить, з ким із них будуть проживати малолітні діти. У випадку недосягнення згоди, спір вирішується судом, з урахуванням інтересів дітей і їх бажань. Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров´я, у якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місце перебування відповідної організації, яка виконує функції опікуна (ч. 4, 5 ст. 29 ЦК). За місцем проживання провадиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.

Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Так, знати місце проживання боржника, а у визначених випадках — кредитора, необхідно для встановлення місця виконання зобов´язань, якщо воно не передбачене законом чи договором (ст. 532 ЦК). За місцем проживання визначається місце відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК). Місце проживання має значення при визнанні особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, 46 ЦК).

Місце проживання, як правило, має значення і для встановлення підсудності цивільних справ (ст.ст. 125, 126, 127, 261 і ін. ЦПК).